Поняття та основні риси правової держави

·· врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: «особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом»;

·· взаємовідповідальність особи та держави;

·· наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;

·· розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави;

·· юридична захищеність особи;

·· високе становище у суспільному та державному житті суду;

·· неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами.

Отже, наведені вище ознаки повинні бути притаманні державі, що перетворюється на правову, в тому числі  й Україні. Тепер для більш  чіткого з’ясування змісту проаналізуємо кожну з них.

Закріплення в Конституції та інших законах  України основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини.

Можна сказати, що держава  є демократичною настільки, наскільки  її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України – Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Так, у Конституції УРСР формально передбачались свобода слова, сумління, друку тощо, але відповідні закони були відсутні.

Панування у  суспільному та державному житті  законів, які виражають волю більшості  або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави – парламент і президента, а воля всього населення – через референдум (всенародне голосування).

Крім того, авторитет  закону проявляться у відповідності  йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог.

Врегулювання  відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: «особі дозволено робити те, що прямо  не заборонено законом». Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб – працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.

Взаємовідповідальність  особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов’язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.).

Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при незаконному засудженні), повинна також нести відповідальність. У правовій державі не повинно  бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні – і громадянин, і держава.

Наявність у  громадян правової культури. Активна участь громадян у суспільно-політичному житті, побудові правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та іншими засобами.

Розподіл державної  влади між її органами: законодавчим, виконавчими та судовими. Суть цієї ознаки полягає в тому, що єдина державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них здійснюється державними органами певного виду (парламент; уряд і виконавчі органи в центрі і на місцях; судові органи), що наділені певною самостійністю стосовно один одного.

Юридична захищеність  особи. Тільки те суспільство, в якому дотримуються права і свободи, гарантоване від свавілля, диктатури, беззаконня . Масові репресії проти громадян колишнього СРСР 30-х – початку 50-х років були наслідком грубого порушення основних прав людини, зокрема, права на судовий захист. Тому важливим є закріплення в Конституції та інших законах держави не тільки прав і свобод, а й засобів їх охорони та захисту.

Високе становище  в суспільному та державному житті  суду. Ця ознака є найефективнішою юридичною гарантією прав і свобод громадян. Діяльність суду повинна грунтуватися на гласності, безпосередності; рівності сторін, презумпції невинності особи (у кримінальному праві). Незалежність суду – одна з суттєвих умов формування правової держави, а доступність судового захисту для громадян – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до побудови правової держави.

Неухильне виконання  законів і підзаконних нормативних  актів усіма учасниками суспільного  життя, насамперед, державними органами. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що держава, яка прийняла закон, не може сама ж його порушувати. Для держави закон є обов’язковим, як і для кожного громадянина. При порушенні органом держави або її службовою особою права громадянина останній може звернутися до суду за захистом цього права. Аналогічно буде і в ситуації, якщо порушниками права виступатимуть громадяни, об’єднання громадян, підприємства, організації, установи.

В юридичній літературі під правовою державою розуміють  державу, в якій юридичними засобами реально забезпечене здійснення, охорону і захист основних прав людини. Така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями  її формування. Хоч на практиці, поряд  з юридичними, необхідно приділяти  увагу й соціально-економічним, політичним факторам. Виконання тільки юридичних заходів, що не грунтуються на відповідних матеріально-духовних засадах, може призвести до створення формальної, нежиттєвої структури правової держави.

Одним з найважливіших   завдань незалежної Української  держави є створення власної  правової системи. Прийняття конституції поклало фундамент для   організації системного розвитку нашого законодавства. Але на цьому шляху потрібно вирішити багато проблем. За останні роки було   прйнято багато законів, не завжди при цьому враховувались загальнолюдські цінності. Часто це відбувалось без відповідної логічної   послідовності. Особливо це стосується проблем оподаткування, приватизації, підприємництва.Такі закони вимагали частих змін. В   результаті знижується регулюючий вплив законодавства на суспільні відносини. Наявність законів, які не виконуються, приносить   великий збиток системі правового регулювання.

Тому забезпечення дієвості правових норм - першочергова задача при  формуванні   правової системи  України. Для цього важливо визначити, які групи суспільних відносин мають регулюватися тільки законами, які   принципи повинні лежати в основі побудови законодавства. Особливої уваги потребує законодавче забезпечення системи прав людини.   Варто прислухатись до думки деяких наковців стосовно прийняття Закону про Закони. Важливим є системний підхід до формування   нового законодавства, особливо в сфері регулювання економіки.

Акти соціального регулювання  окремих видів діяльності мають   базуватись на стрижневому акті. (Такими актами повинні стати Господарський кодекс, Податковий кодекс). Останнім часом   практикується включення в закон довгих пояснень, складних визначень. Тексти законів часто носять декларативний характер, вміщують   лозунги, заклики. Все це послаблює мотивуюче значення правової норми як ідеальної моделі поведінки. Між тим, чіткі, короткі дефініції,   конкретні визначення можуть повністю розкрити ціль закону. Важливе значення має мова закону.

Формування правової держави   -неможливий процес без  підвищення правової культури. На її рівень впливає відношення до права, законів ( поважне чи негативне ),   знання останніх, уміння їх правильно виконувати. Побудова правової системи потребує науково обгрунтованої концепції розвитку   різних галузей законодавства. В цьому велику роль повинні відігравати професіонали-правники. Професіоналізм прямо залежить від   рівня юридичної освіти і юридичної науки взагалі в Україні. Відомо, що цей рівень недостатній для того, щоб забезпечити потреби   держави в фахівцях з права, які б відповідали міжнародним вимогам. Конституцією закріплено, що Україна являється правовою   державою. Досвіду будівництва демократичного суспільства у нас немає. Незважаючи на це, ми не повинні сліпо запозичувати досвід   інших держав у становленні державності.Потрібно спиратись на власні історичні і культурні традиції і цінності.

З прийняттям Конституції  України 1996 року і закріпленням у  ній таких принципів   правової держави, як верховенство права, поділ  влади, рівність громадян перед   судом і законом, універсальний  судовий контроль тощо, українські демократи   поклали собі за мету змінити старий бюрократичний тип організації держави на   новий, демократичний, який би працював на благо людей і забезпечував би їх   природні права і свободи. Але аналізуючи сучасну політико-правову ситуацію в Україні, ми бачимо, що   перші спроби побудувати демократичну, соціально-правову державу не принесли   бажаних результатів. Проте це не вина Основного Закону.

Зростаюча роками кількість  наукових праць, присвячених темі правової держави,   є свідченням актуальності цієї теми, а значить — складності її проблем.

У своїй дисертації «Правова держава в Україні: концепція  і механізми реалізації»,   відомий український теоретик права  А.М.Колодій говорить про необхідність   переходу української держави від президентсько-парламентської форми правління   до парламентсько-президентської, про необхідність посилення легітимації діючої   влади (тобто про ширшу підтримку влади народом), про відповідність законів суспільній етиці, необхідність обмеження влади за допомогою як правових, так і позаправових чинників¹⁷. У зв'язку з цим вчений вважає за доцільне розробити загальнотеоретичну конструкцію «нові структури права і його принципи», що має   «служити формуванню нового праворозуміння, яке тільки зароджується в Україні»¹⁸.

На шляху побудови правової держави в Україні, вважає відомий правознавець   А.П.Заєць, автор праці «Правова держава  в контексті новітнього українського   досвіду», необхідно обов'язково обмежити повноваження державної влади.   Зокрема, він називає таке обмеження влади у правовій державі «рівнем   забезпечення прав і свобод людини, який є яскравою ілюстрацією правового чи   неправового характеру державності»  А.П.Заєць звертає увагу на важливість зміни суспільної культури та ідеології   народу, засвоєння світового досвіду. Він вважає, що тільки «вільний і освічений   народ ...неможливо тримати в «рабстві» за допомогою держави».  Вартою уваги є також його теза про те, що «держава, яка не бажає зростання   рівня добробуту громадян, має за мету утримувати їх у поневоленому стані»¹⁹.

Отже, не можна не згадати  про тісний зв'язок між формуванням  правової   держави, соціальними  інтересами народу та культурою (в тому числі і правовою)   суспільства  в цілому. Процес формування правової держави є важким, насамперед тому, що для   досягнення мети потрібно провести в Україні політико-правові реформи. Оскільки подібні «реформи в Україні проводять не політичні партії чи рухи, а   державний апарат, то це й відбивається на філософії реформ в Україні. Фактично   реформи розглядаються майже виключно як державна справа, до якої громадські   формування мають лише дотичні відношення».

Однак такий підхід позбавляє  політико-правові реформи реальної підтримки в   народі. А підтримку  цю можна здобути лише за наявності  двох ключових факторів.

По-перше, в разі усвідомлення народом того факту, що для досягнення   поставленої мети — побудови правової держави та добробуту він повинен   покладатися тільки на самого себе.

І, по-друге, наявності  необхідних для здійснення серйозних  реформ крупних   політичних партій, які здатні формувати уряд і нести політичну відповідальність за   стан справ у державі.

Відповідно до ст.5 Конституції  України єдиним носієм і джерелом влади є народ   України. Керуючись  цією нормою, А.М.Колодій пропонує ще більш радикальну   форму участі народу у державному управлінні — право народної законодавчої   ініціативи. Її суть полягає у праві певної кількості виборців порушувати перед   парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган   зобов'язаний розглядати це питання. Таке право, зокрема, передбачено   законодавствами Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви.

Важливим кроком у  становленні правової держави в  Україні є закріплення в   Конституції демократичних прав і свобод людини (вони становлять 2/3 її статей).   Закріплені в Основному Законі держави норми про право оскарження рішень і дій   державних органів і посадових осіб, про право на відшкодування шкоди, завданої   особі публічними установами гарантовані на найвищому юридичному рівні.