Поняття та основні риси правової держави

Сьогодні не існує єдиного загальноприйнятого визначення громадянського суспільства. Необхідно пам’ятати, що   громадянське суспільство — не якась емпірична  модель людського співіснування, а  певний теоретичний конструкт, ідеальний тип. Воно   є окресленим і одночасно напруженим соціокультурним простором, який створюється в результаті взаємодії трьох принципів: 1)  принципу загальновизнаного егалітарного права, що передбачає певний мінімум свобод для кожної людини, закріплені законом рівність   прав, обов’язків і відповідальність громадян (правова сфера); 2) принципу приватної власності (економічна сфера); 3) принципу   суспільно визнаної внутрішньої свободи людини (сфера особистого, духовного). Саме інститути громадянського суспільства, такі як   сім’я, церква, школа, всілякі громади, різного роду добровільні організації і союзи мають засоби впливу на окремого індивіда, для   дотримання цим індивідом загальноприйнятих моральних норм.

Громадянське суспільство  забезпечує права людини (права окремої   людської істоти на життя, свободу, прагнення до щастя); держава — права громадянина (політичні права). Щодо інституціонального   виміру громадянського суспільства, то тут проблема значно складніша. Оскільки одразу постає ряд питань: чи існують в сучасній   Україні хоч якісь функціональні аналоги тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які були, скажімо,   в англосаксонському соціокультурному ареалі, чи здатна наша культура сприйняти «зовнішню» по відношенню до неї традицію, чи є в   нас потреба до самоорганізації повсякденного життя і в чому вона виявляється? Скажімо, аналіз сучасного західного суспільства   показує, що його структура значною мірою відрізняється в цьому відношенні від структури класичного буржуазного суспільства —   суспільства вільної конкуренції. Класичний капіталізм характеризувався стихійним примусом економічних законів і сил. Жорстке   регулювання поведінки мас людей виступало лише у вигляді кінцевого результату гри стихійних законів ринку і ринкових відносин,   конкуренції, індивідуальної вигоди тощо. Але в сучасному суспільстві, яке відповідає більш зрілому рівню капіталістичного розвитку,  стан справ змінився. Як взагалі зросла роль «організованих», а не стихійних зв`язків в структурі суспільства, так зросла і роль свідомості в   реалізації мети державно-монополістичного капіталізму. Він породив цілу «індустрію» свідомості, яка певним чином спрямовує й   корегує функціонування соціально-економічних структур, політичних інститутів, динаміку ринку і споживання, розвиток реальних або   уявних потреб людей, сприяє встановленню і підтримці певної класової рівноваги тощо. Тут більшою мірою задіяні ідеологічні   механізми (у найширшому розумінні цього слова) управління свідомістю і — через свідомість — поведінкою людей.

Культура не тільки   сприймається членами суспільства, вона ними ж і твориться. Тому культурне  життя громадян не повинно зводитись  до пасивного   споживання культурних «благ». Культуру слід не тільки споживати, але і виробляти, не стільки як певні артефакти, а як соціальну творчість, яка демократизує суспільство. У цьому сенсі розбудова структур громадянського суспільства повинна стати найважливішим   компонентом культуротворення. Побудова або модернізація суспільства відповідно до демократичних і загальнолюдських принципів   означає, що культурна політика стає основним фактором будь-якої політики. Крізь призму культуротворення наша спроба осмислити   суспільство лежить в руслі традиції, пов’язаної з піднесенням цінностей цивілізації і державності. Усвідомлення того, що сучасна людина   не може бути поза великим суспільством, вимагає екзистенційного прийняття останнього як найбільшої цивілізаційної цінності. І вже на   наступному етапі розвитку, коли прийняття цінностей великого суспільства є безумовним, постає потреба у становленні   громадянського суспільства. З логічної точки зору — це наступна сходинка, а практично — процеси формування громадянського   суспільства співіснують в нашій реальності з процесами утвердження великого суспільства як такого.

Але громадянське суспільство  —   структура високої складності, члени якого повинні бути в  змозі вільно орієнтуватися в  багатомірній реальності. Необхідно, щоб   новоутворена національна держава  увійшла в русло загальноцивілі-заційного розвитку та органічно включилася в систему економічних   і політичних зв’язків світового співтовариства. У цьому сенсі існує дві проблеми формування громадянського суспільства — культурна   толерантність і громадянська консолідація. Тому перед Україною сьогодні стоїть завдання щодо створення засад для світоглядної   консолідації людей різних поглядів, розробці ідеології громадянського суспільства та в оцінці наявності передумов його становлення у   сучасній Україні. Проблема тут полягає в тому, що зараз більшість активістів громадянського суспільства зосереджується на ринкових   перетвореннях в економіці, позбавляючи «культурну» сферу публічної підтримки. Для пересічних людей, позбавлених національної   самосвідомості, економічні перетворення, тобто «матеріальність», стоять на першому місці. А власне права людини сьогодні   сприймаються більшістю як права соціальні; інший їх зміст, пов’язаний зі свободою і громадянськістю, фактично не сприймається.  

Подальший розгляд проблеми потребує введення ще однієї категорії, що також є універсальною і загальновживаною, — категорії   «нації». Можна вважати класичним запропонований професором Лондонської школи економіки Е.Смітом поділ націй на нації   західного і східного типу, які докорінно різняться. Якщо для нації східного типу визначальною є наявність спільної етнічної історії,   походження від одного, часто міфічного предка, то для нації західної головне — наявність спільних і рівних громадянських прав і свобод.   Західна нація у цьому випадку виступає певною не-розривною єдністю держави і громадянського суспільства, що об’єднана   громадянською культурою, яка базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції. Специфіка   української держави у тому, що в нас наявна східна модель нації, а магістральний шлях розвитку людства пролягає в руслі західної   цивілізації, тобто в даному контексті — поступовій еволюції до нації західної, тому проблема українського суспільства полягає у   перетворенні «рідної» культури на культуру громадянську.

У західному суспільстві  ця проблема була вирішена кілька століть  тому.   Громадянська культура тут  виникла органічно на грунті перетворення станових субкультур навколо високої  національної культури, що   базувалась на принципах протестантської етики, індивідуалізму та вільної конкуренції. У випадку України ситуація дещо інша.   «Духовними» засадами сучасного українського соціуму є залишки старого радянського світогляду, націонал-романтичні ідеї,   патерналізм, регіональний партикуляризм, особистий інтерес. Все це має свої культурно-світоглядні орієнтири, переконання, установки   і моделі поведінки. Якщо з цього розмаїття і можливо побудувати єдину високу загальнонаціональну громадянську культуру, то шляхи і   методи мають бути дещо іншими, аніж ті, що використовувались західним суспільством.

Інструментом побудови нового суспільства може бути лише держава. Тільки держава, користуючись «величезною коштовною освітньою  машиною», в змозі сприяти   продукуванню високої загальнонаціональної культури, а отже, плекати свого суперника в особі громадянського суспільства. На такий алогічний крок її має спрямувати інстинкт самозбереження, адже громадянське суспільство є основою економічно стабільної і   ефективної держави, яка в змозі успішно вирішувати як внутрішньополітичні, так і зовнішньополітичні завдання.

Говорити  про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального  члена суспільства, який усвідомлює   себе таким, що наділений певними  правами і свободами, і в той  же час несе відповідальність перед цим суспільством за всі свої дії.  

3. Становлення правової держави  в Україні

Ми є свідками й  учасниками творення новітньої Української  держави. Більш як тисячолітній досвід суспільної та політичної консолідації українського народу лягає в фундамент розбудови в нашій країні правової держави.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування  норм, які гарантують права особи, родини (сім’ї), нації, реалізації цих  норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

Україна прагне увійти в  європейську і світову спільноту. Обов’язковими умовами такого входження  є економічна, політична і культурна  інтеграція. Проте без волі і свободи  для індивіда і народу жодний з напрямів інтеграції є недоступний, а сама інтеграція стає нездоланним бар’єром.

Механізмом, який повинен  реалізувати право, є держава. Сучасна  Українська держава ще далека від  досконалості, але вона формується на правильних теоретичних і правових засадах:

·· вона відділена від громадянського суспільства;

·· підставою для функціонування держави загалом і окремих її органів є право;

·· головними цілями її є захист прав особи, родини (сім’ї), нації;

·· вона повинна бути демократичною; органи влади мають формуватися гласно та бути підконтрольні народові;

·· свої повноваження держава реалізує не лише через примус, а й через силу громадської думки;

·· органом держави, який забезпечує справедливість і дає змогу захистити своє право, є гласний, високопрофесійний, сформований демократичним шляхом суд;

·· Українська держава повинна синтезувати досвід творення держави і права всіх минулих поколінь протягом тисячолітньої історії.

Власна держава і  право тому для українського народу є не лише головною метою, а й найвищою цінністю. Усвідомлення її є запорукою  вдосконалення і розвитку кожного зокрема і всіх громадян України разом.

Ідея правової держави  пов’язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкування держави  суспільству.

Правова держава –  це система органів та інститутів, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади всіх рівнів, партії, та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни¹³.

До недавнього часу вчені  намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи, і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуацію проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.

Згідно з вченням  Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов’язується підпорядковуватись загальним настановам держави; а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава, як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив взяті на себе зобов’язання.  Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів¹⁴.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою – рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність.

Реформування колишнього радянського суспільства, де насильство над людиною стало суттю державної  політики, та інтеграційні процеси  на міжнародній арені зробили  об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні «правова держава» на першому місці стоїть право, а на другому держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян країни, така формальна рівність є властивістю права і виражає таку його специфіку як справедливість. Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни і організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами¹⁵.

Отже верховенство права у суспільстві – основний принцип правової держави. Він зумовлює і інші його принципи, зокрема підпорядкування закону самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються  можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Отже, держава визнає автономію  особи, щодо себе, захищає, охороняє від  свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони та інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування – один із принципів правової держави.

До основних ознак, за якими котрусь державу можна було б визначити як правову, належать¹⁶:

·· закріплення у конституції та інших законах основних прав людини;

·· панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;