Поняття та основні риси правової держави

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб'єктивними чинниками, національними й історичними традиціями. Одною із таких умов є існування єдиного правового простору в межах даної держави. Вчені-юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування його основ насамперед з реалізацією принципу верховенства закону, як основною загальнодемократичною цінністю, приділили увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам, у тому числі і Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують її повну відповідність закону. Але реалізація цих ідей можлива лише при наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній  державі ефективність правового  закону сполучена з наявністю  єдиного правового простору, у  якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, прийнятих від імені народу, що виражає його суверенну волю, над усіма діючими в країні нормативними актами.  Підзаконні акти, включаючи відомчі розпорядження, накази, інструкції, підлягають конституційному контролю. Це означає, що вони можуть бути опротестовані, оскаржені й анульовані по мотивах порушення законності або, навпроти, після визначеної судової процедури підтверджені як відповідні конституції й іншім законам.

Правова держава - термін, що з'явився в нас у країні досить недавно. У цьому немає нічого надзвичайного тому що зміст його в тому, що держава повинна підкорятися праву, що фактично означає переваження загальнолюдських цінностей над класовими. А в державі «перемігшого пролетаріату» творці, засновники й ідеологи якого визначали право як явище вторинне стосовно держави, як зведену в закон волю панівного класу - пролетаріату придушувати опір буржуазії, про це не могло бути і мови. Після перемоги революції, думали Маркс, Енгельс, Ленін право, як типовий продукт буржуазного суспільства, буде поступово відмирати. Концепція диктатури пролетаріату припускала необмежене законом і панування пролетаріату, що обпирається на насильство, над буржуазією. Однак вже в перші післяжовтневі дні і тижні Ленін став говорити про необхідність дотримання законності. Інша справа, що це була вже так звана соціалістична законність, що, нібито, втілювала в собі волю робітничого класу, всього трудового народу, а фактично виражала інтереси партійно-державного керівництва. Повернення до ідеї правової держави відбувся після ХХ з'їзду партії, коли відбувся принциповий розрив з беззаконістю сталінізму, почалася соціалістична законність, стала проводитися широка реабілітація безвинно засуджених, були скасовані органи позанесудової репресії, скасований спрощений по суті, інквізиційний, порядок розгляду справ про, так називані, контрреволюційні виступи. Були відкриті нові можливості в радянському державно-правовому будівництві. Але реалізації цих можливостей перешкоджали обстановка й умови часу застою, коли колишня політична система керівництва суспільством усі сильніше виявляла свою неспроможність і непридатність, а нова не створювалася. Ще в 70-ті роки в радянській юридичній науці і літературі стала обговорюватися, правда дуже обережно, проблема радянської правової держави як напрямку розвитку і правового оформлення загальнонародної держави. Розробка цієї теми в умовах перебудови одержала не тільки теоретичне, але і практичне значення, особливо після рішень ХІХ конференції КПРС. 

Забуто, колишні, здавалося, непорушні установки про пріоритет держави в політичній сфері (неприпустимість верховенства право над державою). Стало очевидним, що наше суспільство не покінчить з жахами сталінського тоталітаризму, якщо не піде по шляху відтворення справедливого цивільного суспільства і реалізації закладених у ньому цінностей.

Прийняття нашим суспільством формули правової держави означає  переворот в уявленні про співвідношення держави і права. Правова держава  припускає, у першу чергу, панування  права над державою. Крім цього - верховенство закону у всіх областях громадського життя, поділ влади, плюралізм думок, гласність, висока роль суду ( в т. ч. конституційного), взаємна відповідальність громадянина і держави. Лише при наявності і широкому розвитку усіх вищезгаданих ознак, можна з упевненістю говорити про створення правової держави. Панування права припускає сполучення двох аспектів:

• інституційного-правового ( у формі правової організації системи державної влади)
• нормативно-правового ( у виді верховенства правового закону)

При цьому необхідно  враховувати те, що правова законність і правова організація повинні  бути такими не тільки, за назвою, але  і по змісту. І тут найбільше доречно одне з визначень права по Р.З.Лівшицеві як «нормативно закріпленої і реалізованої справедливості». Інакше закон і законність можуть виродитися в допоміжні засоби організації, підтримки і виправдання антиправових порядків. Взаємозв'язоки між правом і державою дуже складні. З одного боку, основний шлях об’ективізації права проходить через закон - державний акт. Одночасно держава через систему органів - судових, слідчих і інших - забезпечує фактичну реалізацію правових установлень. Причому, зрозуміло, що таким шляхом держава прагне втілити в життя свою волю, політичні інтереси, що мають класовий зміст. Проводячи суворі відзнаки між правом і законом, треба бачити, що перше як самобутній феномен, що відрізняється значною соціальною силою і самостійною цінністю, знаходить свої властивості особливого інституційного утворення за допомогою державно-правових актів, тобто того, що іменується джерелом права або формою права. Той факт, що право існує і розвивається у відомому протиборстві з державою, із достатньою повнотою і наочністю виявляє себе при демократичному рішенні. Право як явище цивілізації і культури формується й удосконалюється остільки, оскільки воно відповідно до принципів демократії обмежує державну владу, установлює для діяльності державних органів послідовно дозвільний порядок, упорядковує цю владу через відпрацьовані процесуальні і процедурні форми.

Ідея єдиного правового  простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із  концепцією європейського економічного простору, одержує все більше визнання, і виражається в боротьбі з тероризмом, захистом прав людини, праві притулку, відношеннями між правоохоронними органами.

У правовій державі існують  визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання  закону.  Це - соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії.  Політичні гарантії законності - це насамперед демократизм суспільного і державного ладу держави, політичний і ідеологічний плюралізм, активна участь громадян у керуванні справами держави.

Соціально-економічні гарантії законності - різноманіття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми спроможностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови наймання, звільнення, оплати й охорони праці тощо.

До юридичних гарантій належать наступні: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, яким потрібне правове закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян.

До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН по контролю за дотриманням прав людини в різних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіони, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова  держава - категорії багато в чому тотожні, але в них декілька різні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб'єктами правової сфери, у той час як правову державу пред'являє подібна вимога до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону насамперед  у діяльності владних структур - державних органів  влади, керування,  суду  і прокуратури і їхніх посадових осіб.  У підсумку законність і правова держава ведуть до перетворення закону  в самостійну, об'єктивну силу життєдіяльність якої не залежить від відношення до неї.

У якості одного з найважливіших завдань, пов'язаного з формуванням правової держави, варто розглядати розвиток і удосконалення законодавства, формування нової по сутіі правової системи. Останнім часом прийняті дуже багато законодавчих актів, що створюють основи для подальшого розвитку нашої держави як демократичного, правового.

У плині довгих десятиліть у нашій країні діяла однопартійна система, що виключала можливість створення і функціонування легальних опозиційних партій. Офіційною, державною ідеологією був марксизм-ленінізм. Сучасна демократична правова держава припускає розвите цивільне суспільство, у якому взаємодіють різні громадські організації, політичні партії, у котрому ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості офіційної державної ідеології.  Політичне життя в правовій державі будується на основі ідеологічного, політичного різноманіття (плюралізму), багатопартійності. Тому одним із шляхів формування правової держави, одним із напрямків цієї роботи є розвиток цивільного суспільства, що виступає важливою ланкою між особистістю і державою, у якому реалізується велика частина прав і свобод людини; твердження принципів політичного плюралізму.

Необхідним чинником, що визначає багато в чому успіх багатьох перетворень у державному і політичному житті нашого суспільства, є рівень політичної і правової культури в суспільстві. Необхідно позбуватися від того правового нігілізму, що особливо чітко проявився останнім часом не тільки в громадян, але й у представників державного апарату. Повага і дотримання конституції, закону всіма членами, усіма посадовими особами - невід'ємна риса демократичної держави.

Зараз на території колишнього СРСР відбуваються складні процеси в розвитку держави і права - становлення в нових "незалежних державах" державних і правових систем, що відповідають вимогам сучасного цивільного суспільства. Цей розвиток усі більш ускладнюється через те, що суспільство переживає найжорстокішу економічну і соціальну кризу, що істотно відбилася на рівні життя людей і різко висвітила ті негативні наслідки, що породила тоталітарна система за довгі десятиліття свого панування.

Сувора закономірність, а може бути і трагічна неминучість у тому, що людська природа і соціальне життя усі ще далекі від досконалості.  Більш реально не мріяти про повне викорінювання зла, а прагнути до його обмеження. У тому числі і за допомогою створення правового суспільства. Більш того, чи можливо ця досконалість? Природно ні, тому що така природа людини.

На даний момент немає  альтернативи правовій державі, якщо ми приймаємо загальнолюдську систему  цінностей, в основі своїй християнську. Втім,  щодо загальнолюдської - явне перебільшення, не варто забувати про мусульманські держави, де існує релігійна  система права.  Тому скажемо так:  На даний момент не існує альтернатива правовій державі, якщо ми приймаємо систему цінностей західної цивілізації.

2. Правова держава і громадянське суспільство

Нині в усьому світі поширюється так званий «модерністський проект», що характеризується індустріалізацією,   раціоналізацією, дедалі зростаючим поділом праці, урбанізацією тощо. Однак глибина цих процесів і їх вплив на суспільство значною   мірою залежать від національної специфіки форм господарювання і культурних традицій. Однією з головних тенденцій світового   розвитку є рух до громадянського суспільства і соціальної, демократичної, правової держави. Громадянське суспільство виступає   фундатором правової держави. У свою чергу держава як соціальний суб’єкт і офіційний представник усього суспільства,   найважливіший елемент політичної системи, продовжує відігравати значну роль, особливо в умовах, коли руйнуються старі структури,   народжуються і легітимуються нові політичні інститути і відбувається перегляд традиційних цінностей, що спричиняє докорінні   зрушення у свідомості людей.

Громадянське суспільство в  цьому випадку протистоїть не стільки державі, скільки запобігає   утвердженню таких форм її організації, в тому числі й державних, через які внутрішні інтереси суспільства підмінюються вузькими   інтересами певної групи людей або державного апарату. Висвітлюючи концепцію громадянського суспільства, ми вступаємо в  дискусійну сферу основних соціологічних теорій, у яких розвиток суспільства, держави тощо розглядаються як універсальні інструменти  наукового пізнання. Суть цих дискусій у тому, що творці і послідовники цих концепцій, відображаючи і узагальнюючи історичний досвід   країн Заходу, нині претендують на визнання їх універсально застосовними. Якщо різні концепції розвитку були пристосовані для  вивчення країн третього світу (напр. модифікація ідеї «держава — нація»), то базове поняття «суспільство» подібні модифікації обійшли.  

Громадянське суспільство Заходу відрізняється від інших суспільств світу своєю генезою (воно формувалось поступово протягом тривалого історичного періоду) і своїм типом (розвивалось в межах антично-християнської цивілізації з її специфічними традиціями).   Постає питання: чи може всезагальність проблеми відносин між державою і суспільством означати універсальність концепції громадянського суспільства? Чи вичерпує дана концепція цю проблему? Або точніше, чи адекватна ця концепція тому характеру   проблеми, якого вона набуває у незахідному світі?

Концепція громадянського суспільства має своїм предметом соціум, будь-який  різновид якого — за наявності розподілу праці, соціальної диференціації, врешті-решт держави — визначається як «суспільство», а отже,   проблема «держава — суспільство» може бути пояснена через концепцію громадянського суспільства лише в тому випадку, якщо   даний соціум може бути визначений поняттям «суспільство». Тобто для використання цієї концепції необхідно пересвідчитись, що   даний соціум належить до категорії «суспільство». Не кожний соціум навіть за наявності держави можна адекватно охарактеризувати   поняттям «суспільство» (скажімо, навряд чи можна застосувати поняття «суспільство» до радянського тоталітарного режиму), воно   може бути застосоване тільки до певного типу соціуму і тільки в цих межах може бути застосована і концепція громадянського   суспільства. У науці поняття «суспільство» по-різному тлумачилося аж до визначення його як будь-якої надплемінної, надродинної   форми «соціальної організації».