Поняття та основні риси правової держави

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 06 Февраля 2014 в 19:36, реферат

Краткое описание

Правова держава - це така форма організації і діяльності державної влади, при якій держава і громадяни пов'язані взаємною відповідальністю при безумовному верховенстві Конституції, демократичних законів і рівності всіх перед законом .
Уявлення про державу як організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почала формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм суспільного життя. Мислителі античності (Сократ, Цицерон, Демокріт, Аристотель, Платон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, які б забезпечували гармонічне функціонування суспільства тієї епохи.

Содержание

Вступ 2
1. Поняття та основні риси правової держави 4
2. Правова держава і громадянське суспільство 9
3. Становлення правової держави в Україні 15
Висновки 24
Список використаної літератури 25

Прикрепленные файлы: 1 файл

Pravo (1).doc

— 219.50 Кб (Скачать документ)

Якщо звернутися до історії, то побачимо, що існує два великих типи суспільних цілісностей. Перший   охоплює всю глибину історичного розвитку: рід, плем’я, родові і племінні союзи. Усі ці спільноти можна вважати традиційними або   архаїчними локальними групами. Другий виникає в процесі становлення держави і цивілізації («велике суспільство»). Найголовніше   те, що велике суспільство не тотожне локальним. Воно виникає як якісно нове, а не як механічне поєднаня локальних. Соціум, в якому   ідентичність шукає опори лише в сімейно-родинних зв`язках, а все, що перебуває за їх межами, сприймає як потенційну або реальну   загрозу особистому існуванню і де інституціональне впорядкування відбувається поза волевиявленням громадян, не може стати   простором для розгортання власне політичних позицій, що передбачає узгодження соціальних ідентичностей. В архаїчних «доосьових»   (К.Ясперс) культурах орієнтація на відтворення встановлених стереотипів ще не сприяє виникненню стійкої культурної традиції, оскільки  не має глибокої духовної основи, а є лише побутовою нормою. У традиційних суспільствах принцип соціальної інтеграції був органічно   властивий самій структурі суспільства. Суспільні зв’язки сприймались тоді як природні і на сімейному рівні, і на рівні цілісності. Сучасне   суспільство мислить іншими категоріями, що і пояснює необхідність згадати про теорію соціального договору, відповідно до якого   суспільні зв’язки мають штучний характер, а отже мають бути узгоджені добровільно.

Починаючи з ХVІІІ ст., усталюються  три основні   моделі осмислення суспільних зв’язків: суспільний договір (як результат політичних домовленостей між різними суспільниим групами);   ринок (як система економічних зв’язків); страхування (як вияв суспільної солідарності). В часи Французької революції постало інше   питання: як на практиці можуть співіснувати принцип солідарності (згідно з яким суспільство має зобов’язання перед своїми членами) з   принципом особистої відповідальності (за яким кожен є хазяїном своєї долі). Західні суспільства вирішили його, здійснивши перехід від   традиційного до великого суспільства. Особливістю розвитку українського суспільства є те, що воно намагається здійснити цей перехід   не від традиційного суспільства, а від суспільства посттоталітарного. Тому слід по-іншому підійти до розгляду усталеної проблеми   взаємозв`язку традицій і новацій, а конкретніше — традиційного і індустріального суспільств. Тут не можна застосовувати веберівську   схему, згідно з якою індустріальне суспільство у своєму становленні спирається на протестантську етику, порушивши патріархальні   засади свого існування.

Оскільки українське суспільство  давно вже перестало бути традиційним  і є сучасним соціально стратифікованим  та індустріально розвинутим суспільством, складається парадоксальна ситуація, коли в межах одного суспільства   співіснують дві типології людської свідомості. З одного боку, адміністративна, бюрократична ментальність політичної еліти, яка дійшла   до розуміння необхідності держави, а, отже, великого суспільства. З іншого — масова свідомість нижчих верств суспільства, що   зберегла незайманими архаїчні уявлення про світ, в якому патріархальний рід (або сім’я) і держава влаштовані за одним зразком.   Посттоталітарне суспільство за своєю суттю є перехідним. Найголовніша проблема, яка стоїть перед ним, — відновлення життєздатності   суспільства й усіх основних форм соціального існування.

Одним з шляхів переходу є модернізація, що уявляється як складний процес,   утворюваний «традиційними соціокультурними системами», що потребують оновлення. Модерні-зація соціокультурної системи в   напрямку від традиційної до раціональної потребує насамперед урахування ментальних особливостей (самоврядних потенцій української ментальності). Модернізація соціокультурної системи несе в собі великі потенції до розвитку, зокрема, досить поширеною   є думка про те, що післявоєнний ривок Німеччини та Японії пов’язаний не з оновленням виробничих фондів, що були зруйновані під   час війни, а зі зруйнуванням старих патерналістських бюрократичних систем, що обмежували соціальну ініціативу. Головне —   позбутися культурного шоку, притаманного всім посткомуністичним суспільствам, який є результатом колізії та взаємовпливу трьох   культуротворчих векторів: 1) нової системи цінностей, що «імпортується» із країн західної цивілізації; 2) старої «радянської» системи   цінностей, настанов і стереотипів поведінки, які поки що домінують у суспільній свідомості; 3) цінностей традиційної національної   культури, яка швидко відроджується в нових незалежних країнах. У процесі зближення новацій і вкорінених в політичному досвіді   загальносоціальних орієнтацій і норм міжособових відносин одночасно відбувається перетворення структури соціуму. В суспільстві   стихійно формуються дві конкуруючі субкультури — традиційна і ліберальна, а тому необхідна кропітка повсякденна робота з   культивування суспільного консенсусу, громадської цілісності, злагоди. Необхідне вироблення чіткої культурної політики духовного   оновлення і розвитку суспільства в період його реформування, заснованої на «суспільному договорі» між державою,   підприємницькими структурами, суспільними організаціями і громадянами.

Цим пояснюється надзвичайний історичний успіх   відродження поняття  громадянського суспільства, що теоретично об’єднувало нову дуалістичну (як радикально реформістську, так і   еволюціоністську) стратегію трансформування диктаторських режимів на підставі ідей про самоорганізацію суспільства та перебудову   суспільних зв’язків поза межами державного авторитаризму. Однак на загальносоціологічному рівні досить сумнівною є думка про те,   що неіснуюче (в даному разі — громадянське суспільство в умовах тоталітаризму) може сприяти своєму власному усталенню. У   суспільствах радянського типу не могло існувати громадянське суспільство, адже не було інституалізованих та юридично розмежованих   сфер суспільного життя. Тому у концептуальному плані варто розрізняти неформальну мережу соціальних зв’язків та стосунків й більш   формалізовані та інституалізовані структури громадянського суспільства. Тобто розрізняти громадянське суспільство як процес (або   рух) і як інституцію. Перше — це громадянське суспільство у становленні, а друге — це сформоване, інституалізоване громадянське   суспільство. У теоретично-пізнавальному плані були зроблені спроби застосувати поняття громадянського суспільства лише до   національно-державних утворень. У світовому масштабі це поняття було замінене уявленням про світову соціальну систему. В країнах,   що не належать до західної цивілізації (насамперед на Сході), елементи громадянського суспільства формувалися на базі тих інститутів і   принципів співжиття, які склались в традиційних цивілізаціях — сім’я, громада, каста, монастир. Потенційно паростки громадянського   суспільства існують у будь-якій культурі, але вони не завжди можуть бути повністю реалізовані. Ця міра багато в чому залежить від   інтерпретаційних можливостей культури, від того, які умови існування пропонує соціокультурна цілісність людині, і від того, як людина   розуміє свої відносини з цією цілісністю. В Україні (як частині Російської імперії) саме держава з другої половини минулого сторіччя   почала створювати або «не перешкоджати» створенню тих або інших осередків громадянського суспільства. Радянський Союз також  намагався «зверху» реалізувати проект нового соціального ладу. А коли ця спроба не вдалася — також «зверху» намагався запровадити   громадянське суспільство.

Громадянське суспільство у  цьому випадку по-винно було виконати роль буфера між звичним соціалізмом   та невідомим капіталізмом. Між тим  у західному світі процес перетворення феодальної або абсолютистської системи, орієнтованої на   статусну структуру, у відкритий, мобільний, модульний, націлений на економічне зростання суспільний лад був тривалим і складним.   По суті він передбачав фундаментальну трансформацію всіх євро-пейських цінностей і соціальної організації й проектував таку   модель суспільного розвитку, якій би були притаманні установки на загальнолюдські цінності, а демократія поставала б найбільш   ефективним режимом і найбільш дієвою формою правління.

Ми розглянемо два виміри громадянського суспільства — соціальний або   духовно-інтелектуальний (його історичний досвід) і інституціональний (організаційний), врахо-вуючи, що громадянське суспільство, з   одного боку, є безпосереднім способом існу вання великої частини сучасного людства, а з іншого — виступає як певний соціальний   ідеал і перспектива розвитку. Існують різні точки зору на час формування громадянського суспільства: вважається, що воно могло   виникнути одночасно з виникненням людства, з виникненням держави або з усталенням капіталістичних відносин.

Існує думка про те,  що історично  громадянське суспільство формується раніше за державу. На певній стадії свого  розвитку воно для захисту своїх  інтересів і   створює державу. З тим, що суспільство як таке виникло і розвивалось разом з державою, звичайно можна погодитись. Але це не дає   підстав сплутувати категорію «суспільство» як людську спільність взагалі з категорією «громадянське суспільство» як історичним   феноменом, що виник на певному етапі розвитку людського суспільства, насамперед західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, що   наділений певними правами і свободами, і в той же час несе відповідальність перед цим суспіль-ством за всі свої дії.

Поняття   «громадянського суспільства» сягає своїм корінням ідеї поліса Арістотеля, societas civilis Цицерона й ідей природного права.   Громадянське суспільство або політична держава (polis, civitas, state) є взаємозамінюваними термінами, оскільки у стародавніх греків   поняття «політичне» охоплювало всі найважливіші сфери життя суспільства: сім’ю, релігію, освіту, художню культуру, мистецтво тощо.   Бути членом політичного суспільства означало бути громадянином — членом держави, зобов’язаним жити і діяти відповідно до певних   законів і не завдаючи шкоди іншим громадянам. Такий підхід у майже незмінному вигляді зберігався до ХVІІІ ст. У Дж.Локка, І. Канта, Ж.-Ж.Руссо ці терміни використовуються паралельно. Однак перехід від середньовіччя до нового часу ознаменувався визріванням   власне громадянського суспільства та усвідомленням розходжень між ним і державними інститутами. Вже в ХVI ст. після падіння імперії  Гогенштауфенів в Європі починає пробуджуватись національна свідомість і, відповідно, народжуватись ідея національної держави.   «Єдність, що виникає таким чином, — зазначав Т.Гоббс, — називається державою або громадянським суспільством, а також   громадянською особою». Він у «Левіафані» виділяє особливу сферу громадянської самоорганізації в межах держави, тобто вперше   показує неполітичну, засновану на договорі самоорганізацію громадянського суспільства в політичних кордонах держави.

Спочатку   європейська суспільно-політична  думка (Ж.Боден, Б.Спіноза, Т.Гоббс) розглядала державу як інститут, що повинен радикально   впливати на природний стан суспільства, який одні (Т.Гоббс) оцінювали як стан війни всіх проти всіх, а інші (Ж.-Ж.Руссо) як стан   ідилічної гармонії. З цієї точки зору велику роль відіграла також розробка Ж.Боденом ідеї державного суверенітету, яка відкидала   суверенітет влади феодалів над своїми землями. На його думку, держава має право суверенної влади над усіма членами суспільства і   всім тим, що їм належить. Держава виникає тоді, коли розрізнені члени спільноти об’єднуються під єдиною вищою владою, тобто   суверенітетом. Легітимація набуває чинності в результаті угоди між всіма членами додержавної людської спільноти. Громадянське   суспільство, яке виникає на цій основі, розглядалося як еквівалент держави та її законів. На думку Г.Гроція, люди об’єднались в державу   не за божественним повелінням, а добровільно, пересвідчившись на досвіді у нездатності розсіяних сімей чинити опір насильству. Але   сама концепція індивідуалізму, яку розробляли Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є та інші, ставила питання про свободу   особи як громадянина суспільства, незалежного від держави. Ця традиція (Дж.Локк, А.Фергюсон, С.Пуфендорф, І.Кант) виходила з факту існування суспільства вже в природному стані. Більше того, головна мета держави —захист суспільства. Держава приходить не на   зміну суспільству, а повинна керувати ним, держава — це інструмент суспільства, за допомогою якого воно актуалізує себе. Найбільш   радикальну концепцію громадянського суспільства сформулював один із провідних ідеологів американської революції Т.Пейн. У нього   тема протистояння громадянського суспільства державі є провідною. Держава — необхідне зло; чим його менше, тим краще. В   подальшому ця традиція розроблялась А.Токвілем, Дж.Мілем та іншими. Для них поділ між державою і громадянським суспільством є   постійною характеристикою справжньої демократичної соціально-політичної системи. Гегель визначив громадянське суспільство як   особливу стадію в діалектичному русі від сім’ї до держави у процесі складної історичної трансформації від середньовіччя до нового   часу. Соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, радикально відрізняється від етичного світу сім’ї і від публічного   життя держави.

Громадянське суспільство складається  з приватних осіб, класів, груп і  інститутів, взаємодія яких регулюється   громадянським правом, і які прямо  не залежать від політичної держави. Громадянське суспільство постає в  результаті розпаду   синкрезиса, тобто тієї самої цілісності архаїчного колективу і його культури, в ім’я якої архаїчна людина заперечує велике суспільство.   Воно спирається на зрілі соціальні інститути, які архаїчна людина заперечує. Воно виводить людину із тотального підпорядкування   ієрархії або силі звичаю, що означає розрив з традицією. Воно базується на інтересах, а не на тому, що традиціоналісти називають «честю», «доброчесністю» або «ідеалами». Воно розриває зв`язок влади і власності, яка нерозривна для традиційного суспільства. Тобто   громадянське суспільство заперечує традиційне і в усьому протистоїть йому. Воно є «простором вільних асоціацій і індивідуумів, а   також комплексом взаємовідносин, утворених на основі сімейних традицій, віри, кола інтересів і ідеології, які заповнюють цей   простір», але характер цих взаємовідносин залежить від домінуючих цінностей. Отже поняття громадянського суспільства може   мати як ліберальну, так і комунітаристську інтерпретацію, в залежності від того, що береться за основу — свобода індивідуума чи   солідарність асоціацій.

Информация о работе Поняття та основні риси правової держави