Соціальна адаптація дошкільників

розвиток психіки залежить від оволодіння дитиною прямоходінням, що дає змогу кращому спілкуванню з дорослими, пізнанню оточуючого середовища;

маніпулятивна діяльність поступово змінюється предметною;

починають формуватися  нові види діяльності, такі як гра, малювання, конструювання, ліплення, завдяки яким відбувається подальший розвиток особистості.

Криза трирічного віку є  результатом швидкого формування у  дитини системи власного „Я” –  центрального новоутворення, що виникає  наприкінці даного етапу (Л. Божович). Криза  розв’язується шляхом переходу дитини до нової соціальної ситуації розвитку.

Так, у дошкільному  віці у дитини з’являється коло елементарних обов’язків, що змінюють взаємини з дорослими. Окрім цього, в цьому віці дитина вже вступає  в певні стосунки з однолітками, внаслідок чого інтенсивно розвиваються соціальні емоції (симпатії, антипатії, уподобання тощо). У процесі спілкування дитини з дорослими формуються інтелектуальні емоції, моральні почуття, урізноманітнюються прояви почуття власної гідності : розвивається як самолюбство, так і почуття сорому.

Поступово розвивається певна ієрархія мотивів, їх супідрядність. Діяльність дитини побудована вже не хаотично, а певною ієрархічною системою мотивів. Завдяки цьому відбувається швидкий розвиток мотиваційної, когнітивної, емоційно - вольової сфери, мовлення. На основі цих складних комплексних якостей зростає об’єктивність дитячих самооцінок, тобто відбувається самооцінка дитиною власних вчинків, умінь.

 Наступним етапом  соціальної адаптації є зміна  соціальної позиції дошкільника – він стає учнем, членом шкільного та класного середовища. Тут слід дотримувати нових норм поведінки, вміти узгоджувати свої бажання з новим розпорядком. Усе це дитина сприймає як певний переломний період у житті, що супроводжується до того ж перебудовою системи взаємин з дорослими, найавторитетнішою фігурою серед яких стає вчитель. Цей перехідний період, що відділяє дошкільне дитинство від молодшого шкільного віку, Л.І. Божович вважає кризою семи років. Це період зародження соціального „Я” дитини. Криза вимагає переходу до нової соціальної ситуації. Дитині потрібно вступити у стосунки з суспільством як із сукупністю людей, котрі здійснюють обов’язкову, суспільно необхідну й корисну діяльність. У сучасних умовах це виражається, насамперед, у прагненні дитини піти до школи, стати учнем.

 Якщо дитина зуміє  швидко адаптуватися до нового  соціального середовища, то на  неї чекають успіхи у навчанні, спілкуванні та ін. Але, частіше  спостерігаємо великі труднощі, невдачі дитини у навчанні. Деякі  фахівці (В.Калошин, Т.Ілляшенко) виділяють наступні причинами невдач у навчанні :

соціально – економічні причини;

причини біопсихолочічного  характеру;

низький рівень нервово  – психічного здоров’я та соціально  – педагогічна запущеність;

психічна неготовність до шкільного навчання;

недостатня мотивація  учнів до навчання.

Таким чином, соціалізація особистості у різні вікові періоди, яким відповідають етапи її розвитку і становлення, характеризується специфічними соціально - психологічними особливостями.

1.3. Роль вихователя в забезпеченні емоційної рівноваги дитини у процесі соціальної адаптації

Методологією сучасного  освітнього процесу є гуманістична спрямованість педагогічної діяльності, яка передбачає глибоку повагу й  толерантне ставлення до вихованців, що забезпечує дитині комфортні умови перебування в освітньому закладі. Провідну роль відіграє вихователь у справі забезпечення емоційної рівноваги дитини в період її соціальної адаптації. Закономірно, що таке складне завдання спроможний виконати тільки педагог із високим професійним рівнем і моральними чеснотами.

Зауважимо, що невипадково  роль педагога в житті дитини стала  предметом наукових суджень видатних мислителів минулого і сучасності. Так, К.Ушинський наголошував, що „вплив особи вихователя, вчителя на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень”.

Видатний український  філософ Г.Сковорода неодноразово наголошував, що педагог завдяки  своєму позитивному піднесенню до своєї  роботи, свого покликання забезпечує емоційний розвиток дитини, її рівноваги в усьому.

За глибоким переконанням М.Драгоманова, педагог повинен віддаватися  своєму покликанню. Він неодноразово наголошував, що „вихователь повинен  сприяти не тільки фізичному і  когнітивному розвитку, але й емоційно – вольовій сфері”.

Сучасні вимоги до педагога на межі тисячоліть висвітлені в законі „Про загальну середню освіту”: „Педагогічним  працівником повинна бути особа  з високими моральними якостями, яка  має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти”. Він повинен бути людиною культури і вселюдських цінностей, провідником ідей державотворення і демократичних змін, людиною великої душі й доброго серця. Любов до дитини – це, за словами В.Сухомлинського, „плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору”. Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити.

Справжній педагог повинен  працювати на майбутнє, випереджати свій час. Його має хвилювати не лише окрема індивідуальність, а світ людей. Завдяки цьому педагогічна професія стає творчою місією. Місія педагога – це не лише його власні інтереси, мотиви, плани. Він є посередником між дітьми та системою ідей, традиціями, культурою свого народу та людства. Його обов’язок – виховувати гідних людей, здатних примножувати здобутки людської цивілізації.

Важливу роль відіграють особистісні якості педагога, його чутливість до іншої людини, гуманність у помислах і діях. Але це не знижує актуальності такої його риси як вимогливість. Всепрощення, безпринципність, поблажливість до учнів, потурання їхнім слабкостям, байдужість до негативного в їх навчанні, праці та поведінці завдають великої шкоди вихованню особистості. Більшість видатних педагогів обстоювала єдність вимогливості та поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає повага до неї.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен  бути оптимістом, глибоко вірити у  сили й можливості дітей, бачити насамперед усе краще, що їм притаманне, „проектувати хороше” (А. Макаренко). Учитель має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис, ігноруючи їх недоліки.

Обов’язковою нормою в ставленні учителя до учнів  є справедливість. Будь – які  прояви несправедливості з боку педагога (виділення „любимчиків”, необ’єктивне оцінювання знань, необґрунтовані вимоги, безпідставні обвинувачення, упереджуваність  тощо) ранять дитячі душі, обурюють учнів і завдають непоправної шкоди справі навчання й виховання.

Важливою для вчителя  є позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється в умінні залишати за дверима школи неприємні переживання, поганий настрій. Водночас він не повинен приховувати свого невдоволення чи навіть обурення, якщо учні того заслужили. Гнів, як і радість, повинні бути педагогічно спрямовані, не переходити меж, за якими вони стають шкідливими у вихованні. У стосунках з учнями завжди потрібне почуття міри, неприпустимість крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Педагог завжди має бути твердим, непохитним, послідовним у своїх вимогах і водночас гнучким, здатним переглядати окремі свої рішення і вимоги, якщо це зумовлено конкретними обставинами та інтересами справи. Він є старшим другом, товаришем підростаючого покоління, але насамперед, їхнім наставником, керівником Тому дружні взаємини учителя й учня не повинні переходити у фамільярність та панібратство. Педагог, якому властиве відчуття міри, рішуче і неухильно вимагає від учнів виконання своїх обов’язків, будучи при цьому розсудливим, спокійним. Він завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний і делікатний, але не улесливий; охочий на похвалу, але не захвалює дітей.

Відчуття педагогом молодого покоління, усвідомлення своєї ролі у педагогічному процесі і мети своїх виховних дій зумовлює педагогічний такт, сутність якого полягає у творчому вмінні обирати в кожному конкретному випадку таку лінію поведінки, такий підхід ( за допомогою слова, вчинків, тону, погляду, жестів, міміки тощо), які оберігають честь і гідність дитячого колективу, кожного дошкільника, не принижуючи і не возвеличуючи його честі та гідності.

Обов’язкова передумова педагогічного такту – знання індивідуальних особливостей психічного стану, настроїв і переживань малечі. Один і той же засіб виховного впливу може дати різні результати, залежно щодо кого, коли, за яких умов і як його застосовують. У цій справі немає стандартних рецептів. Педагогічний такт, за словами В.Сухомлинського, передбачає здатність педагога поставити себе на місце учня, бачити себе в учневі та учня в собі.

Навчально – виховна  робота потребує від педагога організаторських умінь і здібностей. Педагог має  справу з колективом учнів, яким треба повсякчас керувати, діяльність якого необхідно спрямовувати. Це ж стосується його взаємодії з кожним учнем. Тому ефективність педагогічного процесу залежить від правильної організації праці учителя, його уміння об’єднати і згуртувати дитячий коллектив.

Ще однією важливою характеристикою педагога вчителя є його мовна культура. Мова – найважливіший засіб спілкування вихователя з дітьми, головний інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на свідомість і поведінку вихованців. Важливі показники мовної культури педагога – змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємо відповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. Одне і те ж слово можна сказати так, що воно прозвучить впевнено або нерішуче, приємно або неприємно тощо. „Я став справжнім майстром тільки тоді, - зазначав А.Макаренко, - коли навчився говорити „Іди сюди” з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі”. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу, культуру.

Вихователь – головна фігура педагогічного процесу. Його особистий  приклад – могутній фактор виховного  впливу. Завдяки спілкуванню з  дітьми вихователь виховує їх не тільки словом, а й всіма якостями своєї особистості. Діти, говорив Л.Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніше, ніж най красномовнішими і найрозумнішими повчаннями. Вони (особливо це стосується дітей старшого дошкільного віку) копіюють учителя, наслідують його на кожному кроці. Вплив авторитетного педагога не підростаюче покоління залишає свій відбиток на все їхнє життя. „Золотим правилом” науки виховання вважав К.Ушинський: „Вчителеві треба бути таким, яким він хоче бачити своїх вихованців”.

Позитивні якості педагога становлять основу його авторитету – визнання підростаючого покоління його інтелектуальної, моральної сили і переваги. А звідси й глибока пошана до вихователя і  віра в нього. Авторитетний педагог  – справжній володар думок і почуттів своїх вихованців. У створенні його авторитету важливі такі риси його особистості, як ерудиція, глибокі фахові знання, справедливість, толерантність, прихильне ставлення до людей, принциповість, людяність, єдність слова і діла, високе почуття відповідальності. Не менш істотне значення мають його вміння тримати себе з гідністю, бути завжди бадьорим і життєрадісним, дисциплінованим, внутрішньо зібраним і підтягнутим, стриманим, чемним, привітним. Він повинен бути привабливим для вихованців не тільки розумом і почуттями, знаннями й уміннями, а й своєю зовнішністю, тобто володіти педагогічною майстерністю.

Усі ці вимоги особливо важливі для  роботи з дітьми з особливими потребами, мають важливе значення для їх емоційної рівноваги в умовах загальноосвітнього закладу. Адже ці діти вимагають особливого розуміння з боку дорослих, які їх оточують. І саме вихователь (звичайно після батьків) є тією людиною, яка багато часу проводить з дитиною, спостерігає за нею, вивчає, спілкується, сприяє когнітивному розвитку, розвитку емоційно-вольової сфери, особистості в цілому.

Формуючи соціально – моральний  досвід дитини вихователю необхідно  дотримуватись спеціальних методичних прийомів, які забезпечують максимальну  користь, індивідуально підходити  до кожної дитини. Серед них: заохочувати дитину до запитань і сумнівів (у приватній розмові) щодо певних поглядів. Відомо, що найкращі ідеї народжуються в полеміці й дискусіях; вільно висловлювати власну точку зору, коли дитина хоче знати думку педагога. Не нав’язувати свої погляди з того чи іншого питання; поважати і підтримувати дитину, яка не погоджується з вихователем; враховувати спосіб мислення і навчання кожної дитини; не примушувати дитину виявляти креативність (творчість). Якщо забезпечити необхідними матеріалами, вона зможе працювати творчо на власному розумінні переживати радість відкриття; для роз’яснення неправильних уявлень чи несформованих думок використовувати запитання типу: „Що ти можеш мені розповісти про ...?”, „Розкажи про свій малюнок” тощо. Дати час і змогу дитині розповісти про це все. Поговорити з нею про те, що вона відчуває і хоче висловити. Все це повинно відбуватися з врахуванням компенсаторних можливостей дитини. Не менш важливими є вимоги до поведінки вихователя у процесі взаємодії з дитиною з особливими потребами. Вони передбачають глибокі знання індивідуально – психологічних особливостей дітей з особливими освітніми потребами. Емоційна рівновага цієї категорії вихованців перш за все досягається за умов, коли під час розмови вихователь сідає на рівні з дитиною, щоб вона могла дивитись йому в очі і розмова мала довірливу форму та відбувається зняття нервово – психічного напруження завдяки прийому тактильного відчуття (вихователь повільно та ніжно бере руки вихованця в свої руки і при потребі їх гладить). Під час бесіди педагог повинен говорити неголосно, адже дитина здебільшого реагує прихильно на нормальний, а не на гучний тон. Приємний голос справляє заспокійливий, пом’якшуючий ефект на вразливу психіку дошкільника особливо в період соціальної адаптації.