Соціальна адаптація дошкільників

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота на тему:

 

“Соціальна адаптація дошкільників”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План роботи

 

Вступ

 

Розділ І. Соціальна адаптація як психолого-педагогічна проблема

              1.1 Суть поняття “соціалізація особистості”

              1.2Значення соціальної адаптації у процесі формування особистості вихованців

              1.3Роль вихователя в забезпеченні емоційної рівноваги дитини у процесі соціальної адаптації

Розділ ІІ. Педагогічні умови соціальної адаптації дітей дошкільного віку

              2.1. Зміст, мета і завдання соціальної адаптації дітей дошкільного віку

               2.2. Методи, засоби, прийоми соціалізації дітей дошкільного віку

 

Висновки і методичні рекомендації

 

Література

 

Додатки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  І. Соціальна адаптація як психолого-педагогічна проблема

1.1 Суть поняття “соціалізація особистості”

Особистість, проблеми її розвитку і  формування знаходяться в центрі уваги сучасної науки, а також  займають важливе місце в творчій  спадщині видатних мислителів минулого. Існують різноманітні, часом навіть діаметрально протилежні концепції розвитку особистості (біологічна, біосоціальна і соціальна), проте одностайними є висновки, що між розвитком суспільства і розвитком особистості існує безпосередній, органічний зв’язок.

    Згідно з соціальною концепцією особистості Дюркгейма, людина, народжуючись біологічною особиною, стає особистістю завдяки впливу соціальних умов життя. Загальновизнаним є факт, що індивід не народжується особистістю. Кожна конкретна людина стає особистістю в процесі взаємодії із соціальним середовищем, у результаті освіти і виховання, засвоєння культури конкретно - історичного суспільства.

Поза суспільством людина не набуває особистісних якостей. Висхідним  у такому разі є принцип соціалізації, тобто „входження” дитини в суспільство. Як стверджує С. Карпенчук : „це є процес перетворення дитини на повноцінну особистість, процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду. „У людини її людські риси формуються тільки тому, що з першого подиху свого життя вона – істота суспільна. Суспільна сутність людини виявляється в її стосунках, взаєминах з іншими людьми. Пізнаючи світ і себе як частину світу, вступаючи в стосунки з людьми, які задовольняють її матеріальні й духовні потреби, дитина включається в суспільство, стає його членом. Це процес прилучення особистості до суспільства, який вчені називають соціалізацією”, – писав В. Сухомлинський.

Аналізуючи сутність соціалізації, її сфер і стадій Л.Орбан  – Лембрик акцентує на тому, що формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей, що і є соціалізацією.

Учена подає наукове визначення соціалізації (від лат. socialis - суспільний) як процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття „Ми” і почуття „Я” серед „Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

Обсяг поняття „соціалізація” значно ширше ніж „виховання”. Виховання  має метою, насамперед, систему спрямованих  впливів, за допомогою яких індивіду намагаються приписати бажані якості і властивості, тоді як соціалізація включає також непередбачені, спонтанні впливи, через які індивід прилучається до культури і стає повноправним громадянином відповідного суспільства.

В усьому світі зростає  кількість дітей, які страждають тими чи іншими психоневрологічними відхиленнями, фізичними і соматичними порушеннями, глухотою і сліпотою тощо. Соціалізація таких дітей має свою специфіку, зумовлену особливостями кожної із зазначених груп дошкільників. Переважна більшість таких малюків виховується або у спеціалізованих суспільних закладах, або в сім’ї. Лише діти з нескладними психогенними розладами відвідують звичайні дошкільні заклади, спілкуються з нормальними однолітками.

Ізольованість більшості  хворих дітей від звичайних однолітків, неможливість обирати діяльність за власним розсудом, нездатність вільно рухатись, неспроможність орієнтуватись у навколишньому, обмеженість сенсорних вражень, нестійкість нервової системи, інтелектуальних відхилення не можуть не позначитися на розвитку їхньої емоційної і соціальної компетентності. Остання передбачає не тільки сформованість у дитини відповідної системи знань, а й її вміння емоційно адекватно, відповідно реагувати на події вчинки, дії оточуючих людей, а також здатність удаватись при цьому до доцільної соціальної поведінки, зорієнтованої на прийнятні моральні стандарти.

Кожна з означених властивостей хворої дитини – фізичні недоліки, астматичні прояви, діабет, захворювання серця, глухота або сліпота –  негативно позначається на її контактах  з оточуючими людьми, вимагає особливого місця такої дитини в сім’ї, впливає на розвиток її самосвідомості, відіграє певну роль у виробленні своєрідної мови міміки і жестів, виявляється у мовленні.

Актуалізація проблеми соціального  пристосування хворої дитини потребує уваги з боку працівників освіти, зумовлює необхідність підвищити рівень обізнаності батьків і вихователів в цьому питанні, виробити доцільні засоби корекції соціальної поведінки, спрямовані на гуманізацію взаємин хворих дошкільнят з людським оточенням у сім’ї і поза нею.

 

1.2 Значення соціальної адаптації у процесі формування особистості вихованців

 

Однією з форм реалізації процесу соціалізації є соціальна  адаптація – вид взаємодії  особи у соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Термін “адаптація” (лат. adaptatio – пристосування), вперше введений Аубертом, став уживатися в медичній та психологічній літературі, де ним позначали зміну чутливості аналізаторів під впливом пристосування органів чуття до подразників. На далі цей термін використовувався у широкому значення, як усяке пристосування живого організму до власного існування, оскільки адаптація забезпечує рівновагу між впливом організму на середовище і зворотнім впливом середовища на організм (тобто зберігається рівновага у взаємодіях суб’єкта і об’єкта).

Сьогодні термін адаптація  входить у понятійний апарат багатьох наук: філософії, психології, біології, соціології, фізіології, медицини, що свідчить про полідисциплінарне вивчення цього явища, і набуває дедалі більшого значення для комплексного вивчення людини.

У психологічній літературі “адаптація” означає пристосування  особистості до активного функціонування у психоенергоінформаційному середовищі у відповідності з його нормами  й вимогами, з одного боку, а також  згідно з потребами, спрямування, потенційними можливостями – з іншого боку. У психології, педагогіці термін “адаптація” вживається для позначення сукупних властивостей людини, що характеризують її стійкість до умов середовища, виражаючи рівень пристосовності до нього. Також адаптація виступає як готовність індивіда до виконання необхідних біопсихосоціальних функцій і прийняття соціальних ролей у групі, колективі, суспільстві, як процес активного пристосування до його мінливих умов.

Виділяються два типи адаптації залежно від особливостей пристосування особистості:

Активний – із перевагою  активного впливу на середовище та його опанування.

Пасивний – із перевагою  пасивного прийняття окремих  сторін, умов, цілей і вимог, середовища, норм соціальної групи.

Ефективність адаптації значною мірою залежить від того, на скільки адекватно особистість сприймає себе і навколишній світ, власні життєві диспозиції, потреби і потенційні можливості, наскільки ефективно будує свої стосунки відповідно до ситуації, чи „здатна до змін активності стосовно зовнішнього і внутрішнього світу – Я – концепції, самооцінки, життєвого самовизначення та професійної само актуалізації”.

Адаптація – явище  двостороннє. Саме тому об’єктом адаптаційного  аналізу має слугувати не індивід  відокремлено і не його природно-предметно-соціальна ситуація, а їх взаємодія. Порушення цієї взаємодії в будь-який бік призводить до дезадаптації. При цьому деякі дослідники ( Ю.Приходько, В.Медведєва, Г.Дичев та ін.) виділяють самостійну одиницю аналізу – систему, що охоплює одночасно структури і функціональні характеристики обох взаємодіючих сторін, тобто індивіда та середовище. Таку систему (“особистість - особистість”, “особистість – соціальна група”, “особистість – установа”, “людина – машина”, “людина – трудова діяльність”) називають адаптемою. У такому випадку під адаптемою, як одиницею адаптаційного аналізу, розуміємо не бінарну взаємодію, наприклад, системи “індивід – середовище”, а низку незалежних взаємозв’язків, їх автономних підсистем. У такий спосіб адаптаційна система цілому залежить від характеристик окремих складових адаптеми. Протилежне поняття “дезадаптація” – це порушення окремих зв’язків, які базуються на певних взаємодіях людини із середовищем, що мають конструктивний чи деструктивний характер, розвиваються й ускладнюються упродовж онтогенезу людини.

Однак, на нашу думку, у  структурі адаптеми можна виділити не два, а три взаємопов’язаних і  взаємообумовлених компоненти:

Адаптивне ядро особистості.

Адаптивну психоенергоінформаційну  ситуацію.

Адаптивну життєву активність індивіда.

Існують компоненти адаптеми як людини, так і дитини. Сукупність особливостей ядра людини, її адаптивної психоенргоінформаційної ситуації та адаптивної активності, їх взаємодія  – складний динамічний процес, який потребує компонентно-структурного аналізу кожної з підсистем адаптеми дитини в дошкільному віці.

Підсистема адаптивного  ядра дитини цього віку охоплює, насамперед, характеристики нервової системи; такі успадковані характеристики, як тривожність, імпульсивність, агресивність та ін.; актуалізовані потреби (фізіологічні, розвивально - пізнавальні, неопосередковано-емоційні, у спілкуванні, уваги дорослого) – динамічно-психічні сили, що виявляються як стан внутрішньої напруги, яка спонукає до цілеспрямованої активності на задоволення життєво важливих функцій самозбереження, біологічного, особистісного саморозвитку.

Адаптивна психоенергоінформаційна  ситуація, складниками якої є: природне (кліматичні умови, ліси, гори та ін.), предметне (архітектура, живопис, помешкання, обладнання тощо), соціокультурне (побут, традиції, звичаї, норми, засоби масової інформації, освітній простір, система цінностей, форми поведінки) середовища; соціальний статус дитини в сім’ї та колі ровесників; матеріальне становище родини; можливе поле вибору окремих сфер діяльності.

Адаптивна життєва активність чи пасивність. Психологічною основою  життєвої активності дитини у психоенерінформаційній ситуації виступає певний рівень саморегуляції, яку можна представити у вигляді  векторі у тривимірному просторі, утвореному чотирма видами розвитку (фізичним, психічним, соціальним, духовним), основними її актуалізованими видами діяльності (через певний рівень активності вони набувають конструктивного чи деструктивного розвитку) та трьома рівнями саморегуляції, за якими особистість регулює свою активність у будь-якій з діяльностей.

Як відомо, саморегуляція  може здійснюватися на неусвідомленому  рівні (імпульсивно-ситуативному) механізмами  підтримання внутрішнього гомеостазу і пристосовницької поведінки (наприклад, у ситуаціях небезпеки, тривоги, стресу тощо); довільно-вольовим процесом на ґрунті освоєння спеціальних методів мобілізації внутрішніх потенціалів (афективного, аксіологічного, когнітивного, праксеологічного) і бути усвідомленою. Нарешті, саморегуляція поведінки людини може відбуватися на креативно - творчому, вищому рівні, в напрямку її ідеальних спрямувань. Психологічним механізмом в цьому випадку є творча психічна енергія – любов, радість, довіра, почуття власної гідності та ін.

Центральне місце у  цьому трикутнику належить активній чи пасивній життєвій активності дитини, як стосовно психоенргоінформаційної ситуації, що виявляється у предметно-перетворювальній, навчально-пізнавальній, соціально-комунікативній, суспільно корисній діяльності, так і стосовно власного адаптивного ядра особистості дитини – у фізично-оздоровчій, дозвільно-ігровій та художньо-образній діяльності.

Адаптема кожної дитини дошкільного віку має суто індивідуальний характер і може зумовлюватися особливостями  її саморегуляції діяльності й поведінки, адаптивною психоенергоінформаційною ситуацією Саме тому важливо в кожному окремому випадку визначати провідні чинники адаптаційного чи дизадаптаційного процесу дитини, окремої соціальної групи (в тому числі дітей із особливими освітніми потребами), виявляти основні складники їх адаптем.

Серед багатьох учених побутує  думка, що завдяки соціальній адаптації  відбувається соціальна ситуація розвитку, тобто підґрунтям соціального розвитку є соціальна адаптація. Із розвитком  особистості відбувається зміна  у потребах, прагненнях, цілях, взаємовідносинах. Соціальна ситуація життя немовляти нерозривно поєднана з матір’ю - людиною, яке починає безперервну адаптацію дитини з оточенням. Л.С.Виготський назвав її ситуацією „МИ” – „Ми поїли”, „Ми погуляли”. Йдеться про нерозривну діяльність дитини з дорослим. Під час їхньої взаємодії відбувається безпосереднє емоційне спілкування дитини з матір’ю що забезпечує плавний перехід до наступного адекватного соціального розвитку. Так, в період раннього дитинства соціальна ситуація розвитку багато в чому аналогічна ситуації на попередньому етапі. Дитина ще не спроможна самостійно задовольняти свої життєві потреби, а отже, спілкування з дорослим є необхідною умовою забезпечення її життєдіяльності. Однак є і відмінності :