Поняття конфлікту в соціальній роботі

У спілкуванні з учнями небезпечні невиправдані негативні установки, але також небажані і позитивні установки нереалістичного плану. Соціальний педагог повинен бути реалістом і зобов’язаний бути гнучкий у своїх оцінках, у поведінці, в установках, що витікають із спілкування і взаємодії з учнями. Це повинно бути не тяжким обов’язком, а природним, єдино прийнятним, навіть радісним способом поведінки.

Виховання учнів із спрямованістю до конфліктів відноситься до найбільш складних видів соціальної практики. Тому, природно, до особистості соціального педагога пред’являються далеко не ординарні, дуже високі вимоги. І особливо до його свідомості і діяльності, оскільки вони є найважливішими характеристиками професійного стилю роботи. Так або інакше цей стиль заломлюється через особистісно орієнтоване спілкування і взаємодію соціального педагога та учня.

Соціальний педагог у своїй повсякденній практиці, у поведінці повинен постійно розвивати в собі етичний імунітет, цілеспрямовано його укріплювати й удосконалювати. Ця якість необхідна будь-якому педагогові, але в роботі з конфліктогенно направленими школярами вона є особливо цінною. Моральний імунітет, як відомо, виявляється в єдності етичної свідомості, відчуттів і поведінки, які відбиваються в професійній діяльності педагога і забезпечують опірність фактам жорстокості, цинізму, користолюбства, що виявляються в конфліктогенній поведінці школярів.

Найважливішою якістю особистості соціального педагога, стимулюючою пошук творчих рішень у соціально-виховній роботі, яке одночасно виступає засобом профілактики конфліктогенних чинників у його діяльності, є здатність до професійного самопізнання і самовиховання. Разом з цим, робота з педагогічно запущеними, конфліктогенно направленими школярами вимагає наявності в структурі особистості соціального педагога вольових якостей. Основою волі, як відомо, є фізичне здоров’я людини, яке підтримується заняттями спортом, розумним поєднанням відпочинку з активною діяльністю, застосуванням аутотренінгу з іншими засобами. Все це створює необхідний емоційний настрій, енергетичний потенціал для формування волі особистості. Волю соціального педагога, у професійному плані, не можна ідентифікувати, наприклад, з волею спортсмена. Це не одне і те ж, хоча їх іноді ототожнюють. Воля соціального педагога формується на основі психофізіологічних чинників, адекватних життєдіяльності спортсмена. Але загартовується в абсолютно особливих умовах і в зв’язку з цим вимагає специфічної системи тренувань. Гартування волі педагога досягається не стільки фізичним (яке, безумовно, необхідне), скільки нервово-психологічним навантаженням. Саме тому соціальний педагог повинен, у першу чергу, виховувати в собі врівноваженість, самовладання, уміння володіти своїм темпераментом, керувати процесами збудження і гальмування. Ці якості допомагають йому зберегти в професійній діяльності необхідний запас нервової енергії, допомагають уникнути нервово-психологічних перевантажень, понизити гостроту і силу стресових і дистресових дій, які неминуче виникають там, де доводиться мати справу з конфліктною ситуацією.

Розвитку вольової спрямованості соціального педагога сприяють прояв терпимості до людських недоліків учнів, педагогічний оптимізм, здатність вгадати стан вихованців і вчасно надати їм необхідну допомогу. Складовим компонентом професійної волі соціального педагога є уміння долати зовнішні і внутрішні перешкоди, що зустрічаються в соціально-виховній роботі. Тому педагог повинен тренуватися у виробленні ініціативності, рішучості, сміливості в процесі прийняття тих або інших педагогічних рішень. Природно, такі суб’єктивні перешкоди, як лінь, егоцентризм, схильність до конфліктних вчинків, які характерні для учнів, швидко подолати не можна. У зв’язку з цим соціальний педагог повинен виховувати професійну терплячість, наполегливість і цілеспрямованість.

2. Способи взаємодії і методи дії в конфлікті

Способи спілкування в конфліктній ситуації тим чи іншим чином пов’язані з процесами боротьби, взаємодії і співпраці. Боротьба в конфлікті використовується достатньо широко: з недоліками власної особистості, з перевагою своїх суперників, нестійкістю союзників і так далі. Вона, як правило, направлена на подолання тих перешкод, які стоять на шляху ліквідації конфлікту і переводу його в конструктивне для себе русло. Разом з тим, боротьба може виявлятися в придушенні й усуненні чинників, які зачіпають негативно виражену “Я-концепцію” особистості, у використанні заборонених або морально засуджуваних засобів діяльності, у здійсненні інтриг і провокацій.

Взаємодія – є обміном інформацією і діями між сторонами, що спілкуються. Вона може носити формальний і неформальний характер, відкритий і латентний, позитивний і негативний, в особистісному і соціальному аспектах. Співпраця припускає здійснення однаковою мірою спільно витраченої праці при рішенні взаємовигідних на даний момент (або в перспективі) будь-яких загальних цілей і завдань. Найчастіше співпраця, особливо в соціально-виховному процесі, розглядається як суто позитивне явище. Проте в ньому можуть виявлятися і негативні сторони. Відомо, що агресор у міжособистісному конфлікті, у тому числі і серед учнів, у більшості своїй шукає союзників, знаходить їх, і в боротьбі зі своїми суперниками активно співробітничає з ними.

Кажучи про цей вузол складних питань, необхідно констатувати, що соціальні педагоги, які добре володіють методами впливу на школярів, вирішують їх значно легше. І це закономірно. Методи дії входять до операційного складу вирішення конфліктів і займають особливе місце в системі техніки вирішення конфліктів.

Тому для педагога аксіома тут одна: він повинен однаково професійно володіти і способами спілкування (у процесі боротьби, взаємодії, співпраці), і методами впливу на учнів, які А. С. Макаренко називав інструментом дотику до особистості. Способи спілкування визначають стратегію, а методи впливу – тактику подолання конфліктної ситуації. Будучи об’єднаними в цілісну психолого-педагогічну систему, вони складають стрижень операціонально-технічного складу, використовуваного для нейтралізації і подолання конфлікту.

У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.

Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючися з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єк том соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв’язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Отже, взаємодія — двобічний процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на такі види:

• фізичні (передавання книжки, написання листа);
• вербальні, чи словесні (образа, привітання);
• жести (усмішка, рукостискання);
• розумові (внутрішні міркування, роздуми).

Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Вебера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій не входить останній вид дій (хіба що крім прямого передання думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на фізичні, вербальні, жести.

Соціальні взаємодії здійснюються в різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.

Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі й засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів (дефіцитними вони стають, оскільки є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма) тощо.

3. Етичні вимоги до використання соціальним педагогом методів впливу в конфліктній ситуації

Важливою умовою застосування методу примушення є його педагогічна доцільність. Вона виключає формалізм, вживання примушення без достатнього врахування того взаємозв'язку, який існує між особистістю підлітка, внутрішнім і зовнішнім проявом його поведінки, дій, вчинків. Особливо небезпечний формалізм, який одягають у форму доцільності. Зрозуміло, це зовсім не означає, що примушення не можна використовувати в процес вирішення конфліктів. Мова йде про дотримання необхідного відчуття міри. Тим паче, що в примушенні не можна, наприклад, убачати панацею від конфліктогенної поведінки особистості. Результат зрештою залежить від взаємодії методу примушення з іншими методами дії і способів спілкування з учасником конфлікту. Крім того, не слід забувати, що часте застосування різних форм примушення позбавляє їх необхідної ефективності. Ще Ф. М. Достоєвський з властивою йому проникливістю відзначив, що жорсткі заходи покарання не діють на тих, до кого їх неодноразово застосовували.

Розглядаючи вчинок підлітка з погляду доцільності застосування примушення, покарання, потрібно знати, чому він досконалий. Мотиви і цілі даного вчинку повинні бути ясні для соціального педагога. Це виключає небезпеку винесення несправедливих або малоефективних дій, які в одному випадку здатні відштовхнути підлітка від наставника, а в іншому – породити відчуття безкарності, якщо йому “не віддадуть по заслугах”. Такого роду прорахунки затрудняють вирішення виховно-профілактичних проблем.

Переконання трансформується у свідомість дітей та їхню переконливість. Це основний засіб доведення за допомогою переконливих фактів, аргументів правильності положень, оцінок, вчинків, поглядів. Переконання широко використовується з метою формування світоглядних, моральних, правових, естетичних уявлень, що визначають вибір вчинків і поведінки. Соціальний педагог може використовувати спеціально підготовлені і ті, що виникають у ході життя, бесіди, діалоги, обговорення, спори, обмін думками для досягнення поставлених ним цілей.

Розуміння також прийом переконання. Його суть полягає в тому, щоб створити атмосферу доброзичливості, заохотити дитину і батьків до відвертості й відкритості виразом або співчуттям, бажанням вислухати і відгукнутися на їхні переживання, прагнення співдіяти у вирішенні їхніх проблем, для виходу із важкої ситуації. Розуміння соціальним педагогом почуттів, переживань і настроїв, психічних станів дітей і батьків створюють особливий клімат прихильностей і симпатій, ефективності педагогічного контакту. Воно забезпечує батьків і дітей підтримкою, педагогічною допомогою у складних життєвих ситуаціях, розвиває усвідомлення необхідності посвяти соціального педагога в свої переживання, психічний стан, а також уміння зрозуміти педагога, близьких, дорослих людей.

Довіру як прийом переконання соціальний педагог використовує для втягнення в таку життєву ситуацію, коли дитина, батьки, виходячи з самоповаги, прагнуть виявити все краще у своїй особистості.

Педагогічна довіра пробуджує внутрішні духовні, моральні сили дітей, формує їхню довірливість у стосунках, зміцнює взаємовідносини дітей, педагогів, батьків. Ситуація розкриває педагогу такі сторони дитячої особистості, як комунікативність, здатність до самостійних рішень і відповідальних дій, високої оцінки думок про себе.

Методи звернення і самозвернення до почуттів: звернення до сумління, почуття справедливості, самолюбства і честі, до любові, до співчуття милосердя, до сорому, страху, огиди.