Формування соціокультурної компетенції учнів на уроках іноземної мови в середній школі

Вітчизняні і зарубіжні методисти, психологи, лінгвісти (Л.В. Щерба,

Є.Д. Поливанов, В.А. Звегінцев, Н.Г. Комлєв, М. Уест, Е. Сепір, Б. Уорор,

Е. Найда та ін.) не залишили без уваги проблему залежності мови від культури народу, що говорить цією мовою. Мова і культура нероздільні. У мові відбивається життя суспільства, вона є відображенням суспільної свідомості, реагує на зміни у всіх сферах суспільного життя і сама формується суспільством. Таким чином, не можна зрозуміти мову, коли не маєш уявлення про життя народу, який розмовляє цією мовою, а з іншого – необхідно вивчати мову народу, щоб зрозуміти, пізнати цей народ з етнічної, історичної та соціальної сторони. Для розуміння мовної компетенції у цій багатоаспектній єдності варто звернутися до тлумачення Л. І.Божович мовної компетенції як психологічної системи, що містить два основні компоненти: дані мовленнєвого досвіду, набутого дитиною у процесі спілкування та діяльності; знання про мову, засвоєні під час шкільного навчання. Така двочленна структура мовної компетенції відповідає процесові оволодіння рідною мовою, адже мовленнєвий досвід виникає внаслідок практичного володіння мовою (рідною). Стосовно ж іноземної мови важливо враховувати те, що вона вивчається поза мовним середовищем, а відтак не відбувається спонтанного накопичення мовного досвіду. Компенсація цього, на наш погляд, повинна проходити за рахунок спеціально організованого, регламентованого і цілеспрямованого процесу навчання іноземної мови на комунікативних засадах.

Іншомовному спілкуванню сприяє також  оволодіння культурними нормами поведінки як “способу життя” народу-носія мови. Іншими словами, у процесі навчання іноземної мови важливо залучати школярів до нової національної культури, побуту, традицій, соціальних відносин, а відтак формувати СКК, що забезпечить їм можливість брати участь у міжкультурній комунікації. Зауважимо, що сучасне розуміння міжкультурної комунікації (Н.Ф.Бориско, Л.П.Рудакова) як діалогу культур, кожна з яких являє собою складне утворення “культура-мова-особистість”, сягає ще ідей В.Гумбольдта, Р.Якобсона, У.Вайнрайха. Сьогодні ці завдання стали ще більш актуальними та нагальними, про що свідчить і науковий інтерес до проблеми формування СКК (І.О.Зимня, Є.М.Верещагін, В.Г.Костомаров, Г.Д.Томахін, Н.Ф.Бориско, Н.Б.Ішханян, Л.П.Смелякова, Т.В.Опанасенко, В.М.Топалова та ін.).

У своїй дисертації М. Л. Писанко зазначає, що “психічний розвиток людини відбувається шляхом засвоєння нею загальнолюдського досвіду через предметну діяльність та мову”. Адже спочатку дитина починає пізнавати світ не у вербальній формі, а через своє оточення, що складається як із людей, так і з предметів неживої природи. Далі родина – найменша соціальна ланка – починає створювати систему понять та цінностей дитини, вводити її у контекст навколишнього світу, знайомити із тим, що можна робити і що не можна, тобто, це процес закладання морально-етичних основ [18;51-53]. На подальших етапах ці знання поглиблюються, систематизуються, з’являються нюанси та відмінності, дитина ознайомлюється із поняттям культури, звичаїв та традицій, що є виразниками конвенційної номенклатури соціуму. Проте для кожного окремого суспільства ці показники не є однаковими [10;5-7]. Слідом за Н.Ф. Бориско та Н.Б. Ішханян дотримуємося думки, що проблема формування СКК є не лише методичною, а соціально-психологічною. СКК як в рідній, так і іноземній мові виступає здатністю, яка формується у процесі соціалізації особистості та набуття нею соціального досвіду[18;с. 53]. Отже процес соціалізації – це засвоєння індивідом певної системи понять, культурних цінностей, знань, притаманній національній культурі та тієї, що надає змогу діяти як повноправний член суспільства.

Поряд с процесом соціалізації М.Л. Писанко у своїй дисертації звертається до терміну аккультуризації вперше використаному

Е.М. Верещагіним та В.Г. Костомаровим – процесу адаптації комуніканта до ноої культури у процесі спілкування з нею[18; с. 52]. Науковець описує також стан культурного шоку, який виникає під час процесу аккультуризації внаслідок поганого володіння ІМ незнання соціокультурних норм взаємодії в тій чи іншій культурі. Протиріччя між само сприйняттям та сприйняттям людини з боку оточуючих спричиняє емоційний та фізичний дискомфорт, який виникає під час пристосування особистості до нового культурного середовища[18; с.53]. М.Л.Писанко пояснює це тим, що комунікант привносить в спілкування фрагменти свого менталітету. Як наслідок виступає дисонанс менталітетів, криза само ідентифікації, комунікативна невдача.

Головне ж у комунікативному  навчанні – це спрямованість навчального процесу на розвиток практичних умінь володіння мовою як засобом спілкування у різноманітних життєвих ситуаціях у залежності від мети спілкування, тобто на формування комунікативної компетенції певного рівня. А відтак, вся організація навчальної діяльності має певним чином відтворювати собою процес моделювання принципово важливих параметрів спілкування, таких як: особистісний характер комунікативної діяльності суб'єктів спілкування, стосунки та взаємодія мовленнєвих партнерів; ситуація як форма функціонування спілкування, змістова основа процесу спілкування; система мовленнєвих засобів, які забезпечують комунікативну діяльність, функціональний характер засвоєння та використання мовленнєвих засобів, евристичність. Зазвичай, такий підхід до навчання іноземної мови називається комунікативно-діяльнісним[15;с.5]. Він, за словами О.О.Леонтьєва, зорієнтований на співрозмовника, оскільки комунікативність — це, зрештою, оптимальний вплив на співрозмовника [13;с. 251].

За комунікативно-діяльнісним підходом спілкування виступає метою, способом і засобом навчання іноземної  мови. Цей підхід має глибоку психолінгвістичну обумовленість: ґрунтується на взаємозв'язку мови і мовленнєвої діяльності, психології породження та розуміння висловлювань і концентрується на мові як системі та мовленні як діяльності з актуалізації можливостей, що мова надає її носіям [15;32-38]. Ще Ф. де Соссюром мова розглядалась як знакова система, яка виникає й використовується заради спілкування та у ситуаціях спілкування, є його основним засобом, тобто виконує комунікативну функцію, окрім того, вона є засобом передачі інформації від мовця до слухача. А відтак мова пов'язана з потребами та умовами комунікації людини, складає найважливіший аспект її соціальної поведінки, займає певне місце у комунікативно-пізнавальній діяльності. Немає сфери людського існування, що не стосувалася б спілкування, яке, опосередковане знаками, виступає у вигляді комунікативної активності з власною стратегією реалізації певних комунікативно-пізнавальних завдань, а саме: привернути увагу співрозмовника, зорієнтувати його у меті та умовах спілкування, організувати смислове сприйняття співрозмовником інформації; запевнити співрозмовника, викликати його співчуття, підтримати його точку зору, тобто вплинути у процесі спілкування на іншого/ інших задля зміни його/ їх поведінки [14;29-35]. У зв'язку з цим все актуальнішим постає питання про соціальні функції спілкування, його природу і місце у загальній системі діяльності суспільства та індивіда як члена цього суспільства. Проблеми спілкування як багаторівневого та багатомірного феномену досліджуються на різноманітних рівнях багатьма науками: соціологією, психологією, лінгвістикою, психолінгвістикою, лінгвосоціопсихологією, педагогікою, тощо.

Як засвідчили наші дослідження, існують  різні підходи до проблеми спілкування. Філософи, наприклад, аналізують спілкування  як спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб'єкт-суб'єктні відносини, вивчають вплив спілкування на формування особистості (М.М.Бахтін, А.Камю, Ж.П.Сартр, К.Ясперс та ін.). Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномену в інших науках. Зокрема, у психології та педагогіці спілкування розглядається як міжособистісна і міжгрупова взаємодія, основу якої становить пізнання одне одного та обмін певними результатами психічної діяльності — інформацією, думками, почуттями, оцінками тощо (Г.М.Андрєєва), як особистісна потреба людини (А.В.Петровський). Психологи називають цю потребу комунікативною і вважають, що вона проявляється через прагнення людини до розуміння її іншими [2;с.5].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ II РОЗРОБКА МЕТОДИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ НА УРОКАХ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ В СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ

 

2.1 Комплекс вправ, направлених на формування соціокультурної компетенції

В умовах розширення економічних та культурних зв’язків між країнами, об’єднання Європейських країн в єдиний Союз, мобільності та багатомовності Європи знання іноземної мови стало необхідним явищем для освіченої людини. Це зумовило різке зростання інтересу до вивчення мови як інструменту комунікації та взаємодії між різними народами.

В основній школі (5 – 9 класи) розпочинається етап систематичної і послідовної роботи з автентичними навчальними матеріалами, які забезпечують нормативне оволодіння спілкуванням. Помітно зростає обсяг навчального матеріалу, у тому числі того, який сприяє формуванню соціокультурної та соціолінгвістичної компетенцій. Чіткіше проявляється функція іноземної мови як засобу міжкультурного спілкування і як інструменту у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу. Оволодіння іноземною мовою все частіше розглядається не як накопичення певної суми знань про мову, а як певний рівень сформованості навичок і вмінь використовувати мову для усного і писемного спілкування, як механізм пізнання інших народів і культур. Тематика для спілкування охоплює різноманітні галузі знань, серед них і ті, які були об’єктом вивчення на уроках з інших навчальних предметів (міжпредметні зв’язки), і з власного життєвого досвіду. Зростає доля самостійної роботи учнів, урізноманітнюються види навчальної діяльності, активно використовуються мовленнєві ситуації, що наближають навчальне спілкування до реальних умов. Учні оволодівають уміннями читати різножанрову літературу, розуміти радіо- і телепрограми доступного рівня складності.

Однією з провідних тенденцій  сучасної методики є систематичне включення у навчальний процес з іноземної мови на всіх етапах її вивчення елементів культури. Тому в процесі навчання важливо залучити учнів до нової національної культури, традицій, соціальних відносин, формувати позитивне ставлення до народу країни, мова якої вивчається. Таким чином, СКК набуває важливого значення в процесі навчання іноземної мови, тому що мова та культура тісно пов’язані між собою. СКК включає лінгвістичний, нелінгвістичний та країнознавчий компоненти. Лінгвістичний компонент полягає в засвоєнні та правильному вживанні лексики, необхідної для спілкування з урахуванням соціокультурних особливостей. Нелінгвістичний компонент базується на засвоєнні певних соціальних моделей поведінки. Країнознавчий компонент вимагає ознайомлення та володіння історичною, географічною та соціальною інформацією про англомовні країни.

Навчально-виховний процес здійснюється з опорою на такі теоретичні

принципи:

1. Принцип комунікативної спрямованості  навчання зберігає таку організацію  навчального процесу, який веде до належного рівня практичного оволодіння англійською мовою в усній і писемній формах.

2. Принцип ситуативності та тематичної  організації навчального матеріалу 

створюють умови для адекватного  здійснення ідеї комунікативності. За змістом оволодіння мовою відбувається у межах тем зазначених програмою, а основною формою організації спілкування вважається мовленнєва ситуація.

3. Принцип домінуючої ролі вправ.  Відповідно до комунікативно  орієнтованого підходу до навчання іноземної мови пріоритет надається комунікативно спрямованим вправам, які забезпечують оволодіння мовою як засобом спілкування. Проте це не означає, що у навчальному процесі ігноруються мовні вправи, що сприяють засвоєнню нормативного мовлення у фонетичному, лексичному і граматичному відношеннях. Відповідно до чинних умов навчання іноземної мови такі вправи відіграють допоміжну роль і використовуються у контексті з комунікативними завданнями і підпорядковані їм.

4. Принцип урахування особливостей  рідної мови, а також досвід, набутий  учнями у ії вивченні, дозволяють прогнозувати можливі труднощі у навчанні англійської мови і таким чином раціоналізувати навчальний процес.

5. Принцип свідомості навчання  розглядається яз загальнометодичний  принцип, який враховує якісну  своєрідність оволодіння англійською мовою. Він передбачає не тільки усвідомлене використання мовних одиниць відповідно до їх значення, форми і особливостей вживання у мовленні, але й до ситуацій спілкування та сфери мовленнєвих функцій кожної мовної одиниці.

6. Принцип урахування вікових особливостей учнів зумовлює відбір методичних підходів та змісту для спілкування на кожному етапі навчання англійської мови

Для успішного вирішення проблеми формування СКК необхідно задіяти раціональну систему тренувальних вправ, яка б забезпечила поетапну організацію процесу навчання. Дана система має забезпечити як відбір необхідних вправ, які відповідають становленню навичок та вмінь вживання соціокультурного матеріалу, так і певну послідовність даних вправ, а також регулярність їх виконання в усіх видах мовленнєвої діяльності. З іншого боку, вправи соціокультурного спрямування мають відповідати розробленим в методиці критеріям, а саме, бути: комунікативними, орієнтованими на учня, мовними і мовленнєвими, усними та письмовими, одномовними.

Формування СКК буде успішним при систематичному виконанні вправ, які передбачають розвиток таких умінь як:

- проводити паралелі між двома  культурами;

- вибирати соціокультурні явища  згідно завдання вчителя;

- оцінювати соціокультурні події  та відмінності;

- висловлювати власну думку;

- формувати асоціативні уміння та естетичні почуття;

- висловлювати своє відношення до історичних подій іншомовної культури;

- формувати позитивне відношення до культури мови, що вивчається;

-інтерпретувати соціокультурну інформацію для формування вмінь критичного мислення;

- коментувати іншомовний матеріал соціокультурного змісту;

- вирішувати соціокультурні завдання в умовних комунікативних ситуаціях.

Дані вправи мають бути підпорядкованими наступним етапам формування та вдосконалення СКК:

1 етап – введення в соціокультурне середовище;

2 етап – вирішення соціокультурних проблемних завдань з використанням опор;

3 етап – самостійне інтерпретування соціокультурних реалій.

На всіх етапах дуже важлива роль відведена мотивації з боку вчителя, який повинен зацікавити учнів соціокультурною проблемою, підібрати відповідний матеріал та розробити  тренувальні вправи комунікативного пошукового характеру.

Кожну вправу слід виконувати в парному, малогруповому або макрогруповому режимах. А також застосоувати інтерактивні технології, не обмежувати спілкування режимом – вчитель-учень, а й заохочувати процес учіння між самими учнями. Отже, для сталого формування СКК в учнів необхідно дотримуватись відповідних етапів, адекватних до них умінь та комплексу вправ соціокультурного змісту. Дані вимоги мають відповідати меті навчання, принципу комунікативності, наявності вербально-зображальної наочності, врахування вікових та психологічних особливостей школярів. Сформованість СКК дозволить уникнути “культурного шоку”, обговорювати свою думку у формі, прийнятній для носія іншомовної культури та сприймати його як рівноцінного партнера спілкування. Від удалого вирішення цієї проблеми залежить успішність правильного формування комунікативної компетенції в цілому на заняттях з іноземної мови у мовному вищому навчальному закладі.