Церковно-музична лексика

Про окремі запозичення або про  запозичення з конкретних мов  повідомляють Л. Кисилюк "Словотвірний словник англійських та німецьких запозичень у сучасній українській мові", А. Медведів "Деякі зауваження до перекладу японських науково-технічних термінів українською мовою".       

 Про іншомовні слова в конкретних терміносистемах повідомляють: Л.Козак "Вживання іншомовних слів в українській електротехнічній термінології”, О.Остапенко "Роль грецьких та латинських префіксів у творенні комп’ютерних термінів”, Р. Вовченко, Л. Бохорська, О. Полубічко "Про росіянізми в українській геологічній науковій термінології”, Б.Прокопович, Л. Яремчук " Автентична українська мова та іншомовні запозичення в сучасній термінології деревооброблення" тощо.        

 Термінологію або окремі  її аспекти в іноземних мовах  розглядали В.Рудий "До історії граматичної термінології німецької мови", Л. Мурараш "Прагматичні функції прислівників у науково-технічному тексті англійської мови", Л. Мисловська, О. Пилипів "Семантичні процеси в латинській медичній термінології", О.Федишин "Іменники в системі французьких юридичних термінів".         

 Узагальнене слово про “Сучасні проблеми розвитку лексикографії в Україні" говорять Б. Шуневич та А. Кохан. Автори зазначають, що сучасна лексикографія перебуває на стадії розвитку і становлення. Спеціальні словники в Україні продовжують укладатись. Про роботу над ними пишуть О. Кочерга, Є. Мейнарович "Українсько-англійський словник термінів зі значенням супротивності, оберненості, заперечності, відсутності", Л.Сапожнікова "До питання про створення російсько-українського термінологічного словника технології харчування”. М. Кратко, Н. Кікець "Проблеми транскрипції в укладанні англо-українських словників з математики, програмування та обчислювальної техніки" тощо.        

Б. Рицар та Р. Рожанківський здійснили порівняльний аналіз термінів з нормативних документів і словників, подали міні-словничок забутих слів.       

 Крім перекладних, створюються  тлумачні термінологічні словники  та енциклопедії. Про них чи  про роботу над ними повідомляють  Т. Космеда, І. Вороновська, В. Абашина "Спроба укладання тлумачного словника перекладознавчих термінів", Н.Захлюпана, І. Кочан "Словник з методики викладання української мови”, С. Генсірук, М. Горошко, В. Дудок “Вихід у світ першого тому Української енциклопедії лісівництва". Г. Величко у матеріалі “З досвіду укладання термінологічних словників" розповідає про створення у Київському інституті залізничного транспорту галузевого словника.       

 У публікаціях “Вісника”  розглядаються окремі галузеві  системи або їх компоненти: богословська (Г. Наконечна, О. Антонів); спортивна та фізичного виховання (Л. Бардіна, В. Шепелюк; Н. Назаренко; В. Пижов); правнича (О. Бойко, А. Токарська, Г. Онуфрієнко, Н. Руколянська, І. Гумовська); військова (В. Карачун, Л. Пономаренко, Я. Яремко), залізнична (Е. Ганиш, С. Ісаєнко), авіаційна (М. Бондарчук), металургійна (Н. Ктитарова), деревообробна (Б. Прокопович, Л. Яремчук); опору матеріалів (О. Корнілов); пожежно-технічна (О. Кучеренко); геологічна (Р. Вовченко, Л. Бохорська, О. Полубічко); хімічна (Ю. Нізельський); освітня (О. Шаповал); електроенергетики (В. Сивокобиленко, В. Павловський, Т. Дейнега ), теплоенергетики (Й. Мисак, М. Крук, М. Гера); дахобудівна (Б. Якимович, О. Демська-Кульчицька); музична (С. Булик-Верхола); інформатики (М. Коваль); товарознавча (Г. Рудавська, Л. Демкевич), кулінарна ( С. Руденко); ринкової економіки (З. Куделько), маркетингу (О. Гутиряк), психології (В. Андрієвська), прикордонної та митної служби (Л. Грицева), бібліотечна (М. Сташко), фізична (І. Процик), нафтогазова (М. Гінзбург, Л. Симоненко) тощо.      

 Про використання термінів  у неспецифісних сферах, зокрема  у пресі, розповідає А. Григораш, юридичної термінології в економічній літературі різних жанрів (І. Гумовська); термінологічної лексики в офіційно-діловій документації 70-х років ХХ ст. (Н. Коцюба); спортивної в поезії Б.-І.Антонича ( О. Падовська).        

 Лише поодинокі публікації  розповідають про історію термінології, історію становлення галузевих  терміносистем. Це зокрема М. Влах ("Особливості географічної термінології в українських писемних джерелах Х1У -ХУШ ст.").         

Звичайно, наявні у “Віснику”  матеріали  з теорії українського термінознавства, це зокрема: “Специфічні ознаки терміна і нормативні вимоги до нього” І. Дуцяка, "Наукові засади термінознавства" Г. Стешко, “Термінологія в її історичному розвитку" С. Панченко, "Концептуальні засади розвитку науково-технічної термінології (досягнення і перспективи) " Т. Лещука тощо. Так, Ігор Дуцяк зупинився на поняттях термін і фахова мова, які в сучасній науці трактуються неоднозначно. На основі аналізу лексикографічних джерел, наукових праць та державних стандартів, він прийшов до висновку, що термін - це назва тих об’єктів та їх ознак, які є предметом певної спеціалізованої діяльності людей, а критерії, за якими термін відрізняється від нетерміна, є позалінгвальні, тому, щоб встановити, чи є дане слово терміном певної галузі, слід з’ясувати, що є предметом цієї діяльності [ 12] .      

 У праці "З історії української церковно-музичної термінології" О. Горбач скрупульозно проаналізував музичну лексику, зафіксовану в писемних джерелах ХІ–ХVІІІ ст. [17 ]; у центрі зацікавлень З. Булика була діалектна музична лексика [11 ]; окремі аспекти музичної термінології фрагментарно висвітлювали М.Шекера та В. Ярмак [45; 47]; певні спостереження про музичну термінологію наведено в колективній монографії Т. Панько, І.Кочан, Г. Мацюк "Українське термінознавство" [35]; комплексне синхронно-діахронне дослідження аналізованої термінології здійснила Софія Булик-Верхола, захистивши кандидатську дисертацію на тему: "Формування і розвиток української музичної термінології" [10 ].

          1.2. Українська  церковно-обрядова  термінологія

       Християнське богослужіння - складний онтологічний комплекс, що поєдує в собі велику кількість значущих, а отже, обов’язкових комонентів, які не просто символізують, а уособлюють чи навіть уприсутнюють ті Божественні реалії та явища, що позначають собою. Н.Пуряєва стверджує,що Богослужіння виявлено в кожному компоненті: місце виконання – храм (його зовнішнє та внутрішнє оформлення); виконавці богослужіння – священнослужителі – особи, які через прийняття особливого таїнства були наділені Божою благодаттю священства; церковні обряди, священнодії, жести, що їх виконують за допомогою спеціальних освячених предметів та речовин (хліб, вино, вода, ароматичні олії та смоли тощо). Слово (молитви, виглоси, піснеспіви, читання) супроводжує кожну богослужбову дію: доповнює, пояснює, наповнює змістом, освячує її [38,с.70].

    Системі реалій та  понять церковного обряду (богослужіння) відповідає система церковно-обрядових  (богослужбових, літургійних) термінів - сукупність мовних одиниць (слів та словосполучень), що їх позначають. 
Для трактування зазначеної лексичної сукупності як термінологічної принципово важливим є сприймати її насамперед як засіб спеціального спілкування - священнослужителів та літургістів.

     Сферою спеціального  функціонування церковної термінології є: а) спеціальні тексти (богослужбові книги, літургічна література (наукова, науково-популярна, навчальна), документи, що реґламентують проведення богослужінь, церковно-релігійна періодика, а також усне мовлення фахівців галузі. Саме в цій сфері (в її писемній та усній ділянці) сформувалася й далі розвивається церковна термінологія [38,с.71].

    Серед мовознавців повноцінною  прийнято вважати таку термінологію, якій відповідає система дефініцій  (визначень, тлумачень), тобто термінографічно  опрацьовану термінологію. Термінграфічна  праця (словник) є одним зі  способів свідомого впливу на  стихійний розвиток мови, робить  її осмисленою, послідовною, логічною.

    Українська церковно-обрядова  термінологія, що розвивалася протягом  десятьох століть, потребує термінографічного  опрацювання. Здобутки сучасної  україністики в цій ділянці  скромними: кілька енциклопедичних та перекладних словників церковної лексики.

      Українська церковна термінологія зародилася разом із церковним обрядом у греко-візантійській культурі й була перенесена на давньоукраїнський мовний ґрунт передусім через перекладені старослов’янською мовою (тоді сакрально-культовою мовою східних слов’ян) священні та богослужбові книги. Формування церковної термінології східнохристиянського обряду відбувалося у надрах церковнослов’янської мови та на основі грецької прототерміносистеми, у відчутній залежності від останньої. Церковна термінологія періоду ХІ – ХІХ ст. складається з : а) власне запозичень з грецької мови; б) морфологічних та в) семантичних кальок грецьких термінів.

     Як наголошує Н.Пуряєва,  специфікою спеціальної сфери функціонування церковної термінології в цей період було те, що її писемний та усний аспекти перебували в різних мовних площинах (писемну ділянку забезпечувала сакрально-культова церковнослов’янська мова, усну – народна, українська мова), що було суттєвою перешкодою для їхнього активного перехрещення та взаємопроникнення [36,с.50].

     Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став своєрідною межею в розвитку в Україні церковно-комунікативної сфери. У цей період відбулося проникнення української мови та витіснення нею традиційної церковнослов’янської мови (переклади українською мовою Святого Письма та богослужбових книг, поява українськомовних літургік тощо).

     На думку В.Бодак, перехід у богослужінні на українську мову спричинив, по-перше, активне засвоєння українською мовою всієї сформованої в церковнослов’янській мові церковної термінології на фонетичному, словотвірному, лексичному мовних рівнях (напр.: вечерня – вечірня, жертвеник – жертовник – жертівник, возглас – виголос – виголошення, морськоє – морське, стручець – стручок, всенічна – цілонічна, єлей – олива, подвижний празник – рухоме свято тощо). По-друге, зазначений процес викликав проникнення української лексики в церковну термінологію, активізацію в спеціальній писемній сфері функціонування лексики обмеженого стильового вжитку – ненормативної церковної термінології (професіоналізмів, професійних жаргонізмів та ін.). 
Таким чином, у сучасній українській церковній термінології з погляду її походження виявляють себе три мови: українська, церковнослов’янська та грецька [6,с.8].

П.Ковалів зазначає, що українська церковна термінологія розвивалася упродовж багатьох століть, зазнаючи при цьому закономірних для розвитку мовної підсистеми змін: кількісного поповнення та редукції, варіювання. Важливим фактором цього розвитку завжди виступала норма спеціального спілкування, а зокрема терміновикористання у богослужбовій галузі. Зазначену норму впродовж ХІ – ХІХ ст. визначала послідовна орієнтація на виражальні засоби церковнослов’янської мови як сакральної (священної) й культової (богослужбової) та на грецьку церковно-термінологічну протосистему. Це зумовлювало, з одного боку, ретельне оберігання церковнослов’янських форм від будь-яких впливів української літературної мови, а з другого, – постійний приплив грецизмів у термінологію церковного обряду. 
      Упровадження української мови в церковно-релігійну комунікацію (ХХ ст.) спричинило формування нової норми спеціального спілкування в ній, яку визначала орієнтація на виражальні засоби української мови. Це викликало "українізацію" церковно-обрядової термінології на всіх рівнях: фонетичному, словотвірному, лексичному. Під впливом нової нормативної тенденції почали витіснятися лексеми грецького та церковнослов’янського походження.  
       Поряд із новітньою нормою спеціального спілкування та терміновикористання залишалася актуальною традиційна нормативна орієнтація на виражальні засоби церковнослов’янської мови. В українських лінгвальних умовах ця нормативна традиція набула стилістичного значення, що пов’язано зі статусом церковнослов’янської лексики в українській мові саме як стилістичного засобу, а не іншомовного елемента.

       Співіснування  двох нормативних настанов спеціального  спілкування та терміновикористання в церковній практиці (своєрідна двонормативність) зумовило не тільки фонетичну, словотвірну та лексичну варіантності сучасної української церковно-обрядової термінології, а також її стилістичну здиференційованість[26,с.62].  
    У статті “З історії української церковно-музичної термінології” О. Горбач детально проаналізував перекладені з грецької мови терміни (назви священнодійців, книг, Богослужінь та їх частин), а також прямі запозичення з грецької мови, аналізує польсько-латинський та італійський впливи на українську церковно-музичну термінологію. Зокрема, у статті детально описано назви музичних інструментів (свиріль, свирня, сопль, цівниця, прегудниця, пипела, пипола, пищаль, труба – для духових; гуслі, скрипиця – для струнних; бубон; брязкало, бряцало – для тарілкових тощо) [17,с.20]. Приділено увагу українізованим церковним термінам, які виникли після революції 1917 р.

       1.3. Особливості  розвитку  українського  церковного  співу

     Духовна музика - це великий пласт світової культури, що включає власне "церковну" музику, пов'язану з текстами релігійного змісту і призначена для виконання під час богослужіння й у побуті. Найдавніша форма духовної музики у вузькому сенсі - церковна (у християн) - спів псалмів. Як стверджує М.Боровик, ранньохристиянська церковна музика була одноголосною, без супроводу інструментів. У Західній Європі згодом пануючим став григоріанський спів, на Русі - знаменний розспів. Спів Східної Православної Церкви має дуже важливу особливість: у процесі богослужіння він не замінюється і не супроводжується інструментальною музикою [8,с.148].

    М.Боровик наголошує,  що у православному богослужінні наявне похрамове вживання ударних інструментів (било, дзвони), але ця музика, - якщо її можна назвати музикою, - має зовнішнє значення і не є музикою богослужбовою в прямому сенсі слова. Церковний дзвін скликає і готує віруючих до богослужіння, вісники "богословно виною отшедшим", тобто відсутнім, про найважливіші моменти, що відбуваються в храмі під час богослужіння, освячує повітря поза храмом, будучи зовнішнім відлунням храмових священнодійств. Але Устав ніде не вимагає будь-яких особливих мелодій для дзвону [8,с.150].

    І.Григорук підкреслює, що неписаний звичай, що виключає використання інструментальної музики у богослужінні, має ідейну основу в самому Православ'ї. Вокальна музика - це музика натуральна, а інструментальна - штучна, наслідувальна. Як свідчить історія, інструментальна музика з'явилася пізніше вокальної [18,с.140 ]. У старозавітне богослужіння входили німа жертва і безсловесна музика, і "не тому, що звуками їх (тобто музичних інструментів) услаждався Бог, - зауважує блаженний Феодорит, - але тому, що завгодно Йому намір, з яким здійснювалося це" [8,с.141].