Суть і характерні риси міжнародного менеджменту

Основні ланки системи управління валютними ризиками представлені на рис. 10.3.

Як видно з цієї схеми, вихідними ланками управління валютними ризиками є, з одного боку, інформаційне забезпечення руху курсів валют, що цікавлять компанію, а з іншого, — очікувані грошові потоки в кожній валюті. Рух грошових курсів відповідно до рис. 10.2 дає змогу прогнозувати валютні обміни. Розрахунок розміру і напрямів грошових потоків дозволяє оцінити потенційні збитки від коливань валютних курсів. Виходячи з цього, розробляються заходи щодо управління валютними ризиками.

Рис. 10.3. Менеджмент валютних ризиків

 

Валютні ризики поділяються на три групи, кожна з яких потребує використання спеціальних міжнародних фінансових інструментів.

Головними інструментами управління операційними валютними ризиками є:

1. Уникнення ризиків:

а) передача ризиків шляхом укладання контрактів у валюті експортера;

б) попередня оплата;

в) сальдування операційних валютних ризиків шляхом укладання контрактів на продаж одних товарів і купівлю інших з партнерами однієї і тієї самої країни;

г) проведення розрахунків протягом тривалого часу;

д) «кошикове» хеджування — використання платежів і надходжень у великій кількості валют.

2. Короткострокове управління операційними валютними ризиками:

а) форвардні валютні контракти;

б) ф'ючерсні валютні контракти;

в) хеджування короткостроковим кредитом;

г) валютні опціони;

д) перехресне хеджування шляхом укладання контракту на іншу валюту, курс якої прив'язаний до партнерської.

3. Довгострокове управління операційними валютними ризиками:

а) паралельні (компенсаційні) позики;

б) валютні свопи;

в) кредитні свопи.

У процесі ведення бухгалтерського обліку застосовуються три основні методи перерахунків:

Купівля

короткострокових цінних паперів

Метод чистого обігового капіталу, згідно з яким поточні активи і пасиви перераховуються за поточним обмінним курсом, а довгострокові активи і пасиви — за початковим обмінним курсом.

2. Монетаристсько-немонетаристський метод, відповідно до якого грошові активи перераховуються за поточним обмінним курсом, а негрошові активи — за початковим обмінним курсом. Грошові зобов'язання перераховуються за поточним курсом.
3. Метод повного розрахунку, тобто перерахунок усіх статей фінансової звітності за поточним обмінним курсом. Це найпростіший метод, тому він рекомендований до використання Інститутом привілейованих аудиторів Англії та Шотландії.

Кожен із зазначених методів спричиняє певні ризики, для хеджування яких використовуються два підходи:

1. Зіставлення активів та зобов'язань залежно від того, яка валюта стосовно компаній є функціональною — материнська чи іноземна.
2. Застосування інструментів управління операційними валютними ризиками, зокрема перехресного хеджування.

Найбільш популярними інструментами управління економічними валютними ризиками є:

1. вирівнювання грошових потоків, які надходять до компанії і залишають її при зміні вартості валют;
2. глобальна диверсифікація;
3. вирівнювання активів та пасивів стосовно використовуваних валют, термінів виконання зобов'язань і партнерів по бізнесу.

 

10.3. Управління  довгостроковими активами і зобов’язаннями  міжнародних корпорацій

Схема на рис. 10.4 показує, що управління довгостроковими активами і зобов'язаннями врешті-решт зводиться до прийняття рішень щодо міжнародного бюджетування капіталу. При цьому в певній послідовності враховується чимало факторів, представлених на рис. 10.5.

Рис. 10.5. Управління довгостроковими активами і зобов'язаннями

 

ТЕМА 11. Торговельні операції міжнародних корпорацій

План: 11.1. Комерційні операції міжнародних корпорацій.

11.2. Експортні операції міжнародних корпорацій.

11.3. Нетрадиційні методи фінансування міжнародними корпораціями експортних операцій.

11.4. Страхування і державна підтримка експортних операцій міжнародних корпорацій.

 

11.1. Комерційні операції міжнародних корпорацій

Особливість комерційних операцій міжнародних корпорацій: перша з них полягає в тому, що торговельні операції являють собою завершальну, обслуговуючу фазу міжнародного бізнесу, яка дозволяє реалізувати цінності корпорації у вигляді вироблених товарів, послуг, виконаних робіт. Переважна більшість провідних транснаціональних корпорацій самостійно створюють н°ві продукти, організують їх виробництво, використовуючи міжнародну кооперацію, а лише після цього здійснюють торговельні операції. Тому доходи від таких операцій реалізують додаткові вартості, створені на попередніх фазах бізнесу.

По-друге, комерційні операції міжнародних корпорацій здійснюються у багатьох валютах, що дозволяє знизити їх ризикованість і підвищити прибутковість. Однак це потребує ретельного узгодження торговельних і фінансових аспектів міжнародного бізнесу.

По-третє, міжнародні корпорації мають значну кількість варіантів організації торговельних операцій, адже провідні корпорації можуть продавати готову продукцію, напівфабрикати, ліцензії, патенти, вдаватись до лізингу устаткування, франчайзингу і т. д. Це потребує від менеджменту корпорацій використання сучасних інструментів порівняльного аналізу під час формування планів продажу.

По-четверте, міжнародні корпорації у своїй торговельній діяльності спираються на розгалужену мережу посередників — оптових і роздрібних компаній. З одного боку, це спрощує процес продажу і зменшує зусилля на просування товарів, скорочує потребу в обігових коштах і підвищує рентабельність бізнесу. З іншого боку, виникає загроза послаблення зворотного зв'язку між кінцевим споживачем і корпорацією. Тому корпораціям доводиться підтримувати належне співвідношення між власними продажами і поставками посередника на всіх національних ринках.

По-п'яте, торговельні операції здійснюються на багатьох національних ринках, які мають численні відмінності як у вимогах до товарів (послуг), так і в методах продажу. Ці відмінності повинні оперативно і ретельно враховуватись на попередніх фазах бізнесу.

Міжнародний життєвий цикл продукту рис. 11.1.

З цієї схеми видно, що нові продукти створюються насамперед для так званих домашніх ринків. Згодом нові продукти реалізуються на зарубіжних ринках. Якщо обсяги цих ринків значні, то для їх захоплення створюються зарубіжні фірми.

 

11.2. Експортні операції міжнародних корпорацій

 

Стратегія експорту базується на чотирьох простих принципах:

1. Входь до нового ринку першим, тобто перемай інших.
2. Виробляй мало і продавай мало для входження на ринок у невеликих масштабах за дуже незначного інвестування та просування одного головного продукту.
3. Наймай на роботу місцевих працівників для продажу продукції фірми.

Формулюй і реалізуй глобальні стратегічні плани експорту та кінцевого

Рис. 11.1. Міжнародний життєвий цикл продукту

 

4. закордонного виробництва продукції.

Треба звернути увагу на експортне фінансування — залучення, забезпечення і використання фінансових коштів з метою здійснення експортної угоди. В її основі лежить не лише торгівля товарами народного споживання, але й поставка машин на обладнання, продаж нематеріального майна (права, ліцензії). Експортне фінансування повинно бути пов'язане безпосередньо з конкретним договором про поставку товарів і послуг, в якому врегульовані права і обов'язки продавця (постачальника) і покупця (підрядчика).

Фінансуватися експорт може звичайними і нетрадиційними методами; кошти надаються банками, небанківськими установами або державними організаціями.

Різні методи фінансування експорту подано в табл. 11.1.

 

Таблиця 11.1

Фінансування експорту

Види	Звичайні, або традиційні, методи	Нетрадиційні методи
Короткострокове	Незабезпечений овердрафт у національній або іноземній валюті. Аванси під інкасо. Врахування або купівля векселів / чеків банком. Акцептні кредитні лінії. Аванси покупця	Експортний факторинг. Кредити експортних посередників. Фінансування через комісійні фірми
Середньоспискове	Позичка в національній або іноземній валюті. Кредит спеціальної державної установи	Форфетинг. Лізинг. Міжнародні кредитні спілки. Зустрічна торгівля
Довгострокове	Випуск єврооблігацій. Кредит покупцю. Проектне фінансування	Випуск акцій

 

 

11.3. Нетрадиційні  методи фінансування міжнародними  корпораціями експортних операцій

Важливо звернути увагу на міжнародні зустрічні угоди, міжнародний лізинг, факторингові та форфетингові операції.

Сучасна торговельна практика міжнародних корпорацій передбачає використання таких п'яти основних видів зустрічного обміну: бартер, зустрічна закупівля, офсет, продаж через третю сторону, компенсація.

Види лізингових платежів включають:

1. амортизацію фінансованого активу;
2. витрати лізингодавця -

• пов'язані із залученням капіталу, тобто відсоткові платежі з кредиту;

• пов'язані з укладанням й управлінням лізинговим контрактом, тобто операційні;

3. прибуток лізингодавця.

Існує два види факторингу: прихований і відкритий. За відкритого факторингу, купуючи вимоги, фактор-фірма застосовує відкриту концесію, тобто повідомляє покупця (імпортера) про уступку вимог експортером. У разі використання прихованого факторингу покупець не інформується про продаж зобов'язань фактор-фірми. Також жодному з контрагентів експортера не повідомляється про кредитування його продажу факторною компанією. Вартість факторингу включає:

• відсотки за користування кредитом (вище ринкової ставки по кредитах відповідного терміну на 2—3 % пункти);
• плату за обслуговування (бухгалтерія, інкасування боргу та інші послуги): вилучається як відсотки від суми рахунка-фактури, як правило, у межах 0,5—3 % від суми переуступлених рахунків;
• при безоборотному факторингу спеціальну надбавку за ризик у розмірі 0,2—0,5 % від суми кредитування.

Форфетер бере на себе всі види ризиків.

Форфетирування надає низку істотних переваг експортеру:

• поліпшує позиції експортера за ліквідністю, оскільки фірма негайно отримує готівку;
• експортер звільняється від валютних, кредитних, відсоткових ризиків;
• зменшуються довгострокові вимоги в балансі фірми, що призводить до зростання її кредитоспроможності;
• зникає необхідність у контролі за погашенням кредиту і роботі з інкасації платежів;
• форфетинг не впливає на ліміти експортера по овердрафту або на інший кредит, наданий банком.

Недоліки форфетинга:

• висока вартість: ставка значно більша за звичайні ставки за кредитами, оскільки форфетер бере на себе всі ризики;
• складний пошук для експортера банку, що забажав би діяти як форфетер.

Співвідношення форфетинга і факторингу. Головні відмінності форфетинга від факторингу полягають у:

1. неможливості регресу відносно експортера, тобто експортер повністю звільняється від ризику неплатежу;
2. здійсненні форфетинга лише за сприяння банку і спеціального фінансового інституту (форфетера);
3. продажу лише однієї вимоги;
4. характері вимог — вони повинні мати середньо- і довгостроковий характер;
5. взятті на себе також політичних ризиків;
6. сплаті повної суми ціни вимоги (при факторингу звичайно заморожується 10%);
7. необхідності наявності банківських гарантій імпортеру.

 

11.4. Страхування  і державна підтримка експортних  операцій міжнародних корпорацій

 

Для стимулювання експорту держава часто застосовує страхування експорт, них кредитів, яке здійснюється через державні та напівдержави організації, а також за допомогою гарантій і доручень уряду. Існування таких форм страхування пояснюється тим, що приватні страхові компанії не в змозі взяти на себе політичні й економічні ризики на тривалий період. Страхування експортного договору залежить від змістовної суті експортної угоди, що лежить в основі цього договору, платоспроможності імпортера та його гарантії (банку чи уряду).