Суть і характерні риси міжнародного менеджменту

Таким чином, у країнах з даним типом ведення обліку існує багато варіантів обліку в рамках професійної загальноприйнятої бухгалтерської методології.

2. Європейсько-японську групу (країни Європейського Союзу,Швейцарія, Японія, Єгипет та ін.). Ця модель бухгалтерського обліку орієнтована на державні інтереси оподаткування і макроекономічне планування суспільних ресурсів. Вона має юридичну основу. Бухгалтерські стандарти затверджуються законодавче і обов'язкові до виконання. Однорідність досягається єдиним планом рахунків і затвердженою методологією фінансової звітності. Професійні організації бухгалтерів відіграють меншу роль, ніж у Великобританії і США. Таким чином, у країнах з даною моделлю обліку превалює державна методологія.
3. Південно-американську групу (країни Латинської Америки). Ця модель бухгалтерського обліку орієнтована на податкові державні інтереси, тому бухгалтерський облік законодавчо уніфікований. Особливістю бухгалтерських стандартів є розкриття методології бухгалтерського обліку в умовах інфляції.

З огляду на проблеми міжнародної звітності доцільно звернути увагу й на інші ускладнення руху фінансової інформації між країнами. Вони пов'язані з обмеженнями передачі даних між країнами. Ці обмеження мають три причини:

1. Стурбованість особистою недоторканістю громадян-працівників міжнародних корпорацій. Збір і передача даних про них з приймаючої країни до штаб-квартири дозволяє компанії отримати невиправдані переговори перед індивідуумами.
2. Турбота країни про збереження робочих місць у філії, які можуть бути втрачені, якщо обробка та аналіз даних здійснюватимуться за кордоном, а передача ресурсів відбуватиметься без виплати компенсації країні, яка їх створила.
3. Побоювання піратського використання інформаційних мереж міжнародних корпорацій, зокрема для передачі військових і комерційних відомостей за кордон.

 

 

 

 

ТЕМА 9. Технологічна політика міжнародних корпорацій

План: 9.1. Особливості сучасного технологічного розвитку.

9.2. Міжнародний ринок технологій.

9.3. Організація технологічної діяльності міжнародних корпорацій.

9.4. Система тотального управління якістю в міжнародних корпораціях.

 

9.1. Особливості сучасного технологічного розвитку

 

Технологічна політика підприємства або організації – це набір принципів і дій (спосіб діяльності), на основі якого вибираються, розроблюються і впроваджуються нові продукти і технологічні процеси.

Можна визначити наступні основні задачі технологічної політики фірми:

1. моніторинг науково-дослідних досягнень у світі, а також загальних технологічних тенденцій;
2. стимулювання постійного підвищення освітнього і кваліфікаційного рівня персоналу компанії;
3. визначення факторів, що сприяють інноваціям  (нововведенням);
4. формування організаційної структури підприємства, найсприятливішої для здійснення безперервного інноваційного процесу, забезпечення мотивації персоналу;
5. координація і досягнення узгодженості дій різних підрозділів компанії по проведенню НДДКР (науково-технічних досліджень і дослідно-конструкторських розробок).

Існують три такі закономірності сучасного технологічного розвитку:

• S-крива;
• розрив технологічного ланцюга;
• перевага «нападників».

Інтернаціоналізація НДДКР також спрямована на досягнення цієї цілі шляхом створення цілого ряду переваг:

1. полегшення доступу до дефіцитних ресурсів;
2. наближення компанії до споживачів її продукції (послуг);
3. полегшення доступу до ринку (необхідність дотримання місцевих стандартів, слідування національної економічної і науково-технічної політики тощо);
4. зниження витрат і ризиків;
5. обхід законодавчих обмежень.

Взаємозв'язок технологічного розвитку з міжнародними процесами показано на рис. 9.1.

Рис. 9.1. Вплив нових технологій на процеси глобалізації

 

Розподілена система технологічного розвитку дозволяє менеджменту МНК об'єднати інноваційні ресурси всіх дочірніх фірм і використовувати їх для всієї корпорації. МНК отримує властивість реагувати на ринкові зміни, які проявляються в одній країні, і застосовувати їх для виявлення подібних тенденцій в інших країнах. Даний спосіб проведення технологічної політики потребує від менеджменту розвивати і контролювати процес навчання кадрів дочірніх фірм корпорації, координувати їх діяльність у сфері НДДКР, але дає можливість компанії значно підвищити ефективність використання інноваційних ресурсів.

Інтегрована система технологічного розвитку означає, що кожна одиниця своїми власними унікальними ресурсами сприяє розробці спільних інновацій. Цей тип технологічної політики краще за інші придатний для умов, коли потреба в інноваціях не відповідає дослідницьким можливостям даного внутрішньодержавного відділення або коли об'єднані ресурси і можливості кількох організаційних одиниць можуть сприяти ефективнішій розробці потрібної технології. Створення гнучких зв'язків дозволяє об'єднати зусилля багатьох одиниць для отримання МНК ефекту синергії.

Завдання менеджера МНК полягає не в сприянні поширенню того чи іншого типу інноваційного процесу, а в пошуку і впровадженні таких організаційних систем, які сприяли б забезпеченню ефективності всіх цих процесів. Інакше кажучи, він повинен в один і той же час, по-перше, підвищувати ефективність кожного типу інноваційного процесу, по-друге, створювати умови, що дозволяють впроваджувати технологічні зміни всіма способами одночасно.

 

9.2. Міжнародний ринок технологій

 

Трансформація науково-технічного досягнення від первинної технологічної ідеї до впровадження її в масове виробництво здійснюється, як правило, венчурним бізнесом.

Венчурні інвестиції не є безпечнішими за вкладення в уже існуюче і зростаюче підприємство, оскільки вони пов'язані з такими основними ризиками:

• високий ступінь технічної невизначеності у створенні продукту;
• технологічно досконалий продукт може не відповідати ринковому попиту;
• управлінська команда може не мати кваліфікації або досвіду.

Сутність венчурного бізнесу як високоризикованої і потенційно високоприбуткової діяльності визначає такі особливості його функціонування:

• об'єктом капіталовкладень є ризикові проекти;
• здійснюється портфельне управління капіталом;
• значна частка вкладень здійснюється у статутний капітал інноваційних фірм;
• венчурний капіталіст бере активну участь в управлінні проектом або принаймні забезпечує собі надійний контроль;
• реалізується гнучкий механізм узгодження інтересів інвесторів і менеджерів залежно від етапу розвитку проекту;
• первісне визначається спосіб виходу з бізнесу венчурного капіталіста у фазі зрілості проекту.

Основні етапи венчурного бізнесу:

1. Старт (від організації підприємства до випуску експериментальної партії продукції: НДДКР, капітальні вкладення, експериментальне виробництво).
2. Виведення продукції на ринок (збільшення оборотного капіталу).
3. Завоювання ринку (організація масового виробництва, різке зростання обороту).

Венчурний бізнес потребує особливого кола потенційних інвесторів.

Основними джерелами венчурного капіталу є:

• приватні інвестори;
• малі інвестиційні компанії;
• великі корпорації;
• трастові фонди;
• спеціальні державні фонди і програми.

Важливе значення має міжнародна передача технологій (international technology transfer) як сукупність економічних відносин між фірмами різних країн у галузі використання зарубіжних науково-технічних досягнень.

Міжнародні документи трактують поняття «технологія» досить широко. Відповідно до неокласичної теорії воно включає:

• власне технологію (disembodied/dissembled technology), котру розуміють як набір конструктивних рішень, методів і процесів;
• матеріалізовану технологію (embodied technology), тобто технологію, втілену в машинах, обладнанні і т. ін.

Власне предметом трансферту можуть виступати обидва типи об'єктів — як спільно, так і окремо.

Форми трансферту технологій на світовому ринку:

• передача, продаж або надання по ліцензії всіх форм промислової власності (за винятком товарних і фірмових знаків);
• надання know-how і технологічного досвіду;
• торгівля високотехнологічною продукцією;
• надання технологічного знання, необхідного для придбання, монтажу і використання машин і обладнання, напівфабрикатів і матеріалів, отриманих за рахунок закупівлі, оренди, лізингу або іншим шляхом;
• промислове і технічне співробітництво в частині, що стосується технічного змісту машин, обладнання, напівфабрикатів, матеріалів;
• надання консалтингових послуг та інжиніринг;
• передача технології в рамках науково-технічної виробничої кооперації;
• передача технології в рамках інвестиційного співробітництва.

Процес передачі технології тісно пов'язаний з теорією життєвого циклу технології, яку розробили Д. Форд і К. Райан. Вони поділили життєвий цикл технології на п'ять етапів:

1. Дослідження і розробка: передача технології не відбувається, оскільки є лише оцінка потенційної цінності технології, але незрозумілі сфери її застосування і затрати на розробку.
2. Утилізація: з'являється новий товар, виробництво якого здійснюється лише в країні-розробнику. Володіння технологією є монопольним, конкуренції немає. Передача технології здійснюється у формі експорту товарів.
3. Технологічне зростання: технологія починає передаватись в інші розвинуті країни, але ще не повністю освоєна. Оскільки наданому етапі поступово збільшується обсяг передачі технології, актуальним стає питання про вартість переданої технології.
4. Технологічна зрілість: виникає взаємний обмін технологічними новинками між розвинутими країнами, поступово нова технологія вдосконалюється і стандартизується, передача її в країни, що розвиваються, йде активно. Вона отримує загальне поширення, цінність її падає, у розвинутій країні зупиняється виробництво, через зростаючу конкуренцію з боку країн, що розвиваються, експорт товару змінюється імпортом, виникає передача технології з країни, що розвивається, у слаборозвинуту країну.
5. Технологічний занепад: інвестиції у технологічні розробки не здійснюються, передача технології обмежується країнами, що розвиваються.

Процес передачі технології передбачає чотири етапи:

1. Визначення потреби. Включає вивчення економічної необхідності заміни існуючої технології, вимог ринкового попиту, факторів конкуренції, порівняння застосовуваної і потенційно залученої технологій (з випуску продукції; по доступності використання ресурсів (людських, кваліфікаційних, матеріальних, фінансових і т. ін.), доступності супутніх технологій як у країні, так і закордоном).
2. Оцінка технології. Пов'язана з визначенням усіх існуючих або розроблюваних технологій, які можуть задовольнити потребу. Включає оцінку доступності, придатності, продуктивності альтернативних технологій, можливість їх адаптації до умов країни. Також розглядаються тенденції і технологічного розвитку, і перспективи появи ще досконаліших технологій.
3. Планування передачі технології. Входить фінансове, маркетингове планування; планування трансферту — як фізичного (у формі машин, обладнання), так і у формі передачі знань, науково-технічної документації; планування навчання і підготовки кадрів; планування матеріальних потоків; планування процесу впровадження технології(пошук найбільш ефективного способу впровадження); планування процесів управління, експлуатації технології та її модернізації.
4. Здійснення трансферту технології. Оцінка і вибір найефективнішого способу впровадження технології, визначення графіка введення, організація навчання персоналу, розробка систем контролю, управління, змісту й обслуговування технології, а також розвиток місцевих можливостей для вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

Варто брати до уваги визначення ціни трансферту. Технологія є товаром (хоча й специфічним), тому важливим елементом у процесі передачі технології є визначення її ціни. Як правило, ціна технології встановлюється в процесі переговорів між продавцем і покупцем про укладання ліцензійної угоди і враховує оцінку витрат і вигод від угоди обох сторін. Дана модель ліцензійних переговорів полягає в пошуку точок збігу в запропонованих обома сторонами максимальних і мінімальних цінах на передану технологію.

Позиція продавця. Економічну доцільність продажу технології зумовлюють:

• отримання прибутку від розробки нової технології;
• отримання додаткового прибутку від продажу технології яка вже розроблена і використовується;
• запобігання незаконному використанню іноземними компаніями запатентованої технології;
• збільшення експорту за рахунок реалізації так званого ескорт-ефекту: часто ліцензійні угоди пов'язані з додатковими поставками обладнання, сировини, матеріалів;
• встановлення контролю над зарубіжною фірмою-покупцем технології;
• завоювання нових ринків;
• усунення проблем, пов'язаних з експортом продукції, що виробляється за даною технологією (митних, транспортних, збутових);
• забезпечення доступу до іншого нововведення шляхом перехресного ліцензування;
• передача науково-технічного досягнення технологічно сильному партнеру відкриває ширші можливості для подальшого вдосконалення даної технології за участю партнера-покупця.