Гендерні аспекти в управлінні

Вибори до парламенту на пропорційні основі дають можливість використовувати механізм квотування і можуть поліпшити картину жіночого представництва, як це є у Європарламенті. Цьому мають сприяти і рекомендації Соціалістичного Інтернаціоналу та Комісії ООН щодо поліпшення становища жінок про квотування жіночого представництва як у політичній партії так і у парламенті. Наприклад, Лейбористська партія Великобританії, знаходячись в опозиції, вирішила використати жіночий потенціал для підняття свого рейтингу. Були введені та діють 40-відсоткові квоти для жіночого представництва.

Членами ООН є 191 держава, серед яких у 182 є парламенти. При  цьому в дев’яти парламентах  світу немає жодної жінки-депутата. У 173 країнах жінки представлені в парламентах, із них у 83 застосовуються ґендерні квоти представництва. Ще в 15 країнах ці квоти або застосовувалися раніше, або пропонується їх запровадити. Практично в половині парламентів світу застосовується той чи інший тип гендерних квот на виборах до національних парламентів.

Отже, можна констатувати, що квоти парламентського представництва існують на всіх п’яти континентах  і в усіх шести геополітичних  регіонах світу.      

Одним з факторів високого представництва жінок у політиці Північних країн є виборча система, що базується на пропорційному представництві (а не на мажоритарній системі), де кожний виборчий округ має лише одне місце для свого представника. Іншим чинником є відкритість процедури висунення кандидатів. Значний вплив мають також соціальноекономічні фактори: представництво жінок зазвичай є вищим у кранах з високим рівнем зайнятості і освіченості жінок, де суспільні обставини дозволяють жінкам поєднувати сімейні обов’язки і роботу або ж інші суспільні заняття (цікаво, що у таких країнах, як Німеччина і Нідерланди, де представництво жінок у політиці є вагомим, ревень зайнятості жінок є досить низьким) [18].

Скандинавські вчені наголошують, що для мобілізації жінок і  залучення їх до політики необхідно  поєднувати дії «зсередини» із тиском «ззовні». Необхідними є як сильне громадянське суспільство з радикальними жіночими рухами феміністського спрямування, так і жіночі організації, прикріплені до політичних структур (наприклад, жіночі партійнополітичні асоціації, секції чи мережі). Досвід Північних країн показує, що існує ціла низка питань (догляд за дітьми і політика гендерної рівності, політика проти жорстокості і сексуального насилля над жінками й ін.), яким було приділено належну увагу передусім у результаті підвищеного представництва жінок у політиці [16].

Для того щоб замислитися  про потреби в змінах, спочатку необхідно відчути незадоволення існуючим станом,

З іншого боку, якщо не мотивувати населення зовнішніми чинниками - інформацією та ґендерно-нейтральними образами, що дають поштовх новим можливостям, сприяють знищенню патріархальних стереотипів, - соціальний устрій майбутнього суспільства ще довгий час базуватиметься на гендерній нерівності, а стать залишатиметься біологічною долею, яка визначатиме ієрархічну позицію індивіда в суспільстві [17].

2.3 Гендерні аспекти державної  служби в Україні

В Україні на сьогоднішній день існує явище гендерної нерівності, яке полягає в непропорційній представленості обох статей в різних сферах життя, різниці оплати праці жінки і чоловіка, існуванні стійких гендерних стереотипів, що мають яскраве патріархальне забарвлення, проявах дискримінації за статевою ознакою, що закриває особам однієї статі доступ до ресурсів або джерел доходу. Про це свідчить висновок Міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch, оприлюднений в лютому 2006-го року: "Жінки в Україні не мають рівного права для влаштування на роботу, що є результатом дискримінаційного ставлення як з боку державних, так і з боку приватних роботодавців". Також, відповідно до змісту доповіді Human Rights Watch, чоловіки займають непропорційну кількість керівних державних та адміністративних постів і одержують більшу заробітну плату, ніж жінки на тих самих посадах. Жінки в Україні змушені погоджуватись на низькооплачувану роботу або залишатися безробітними [19].

Для внутрішньої політики держави гендерна нерівність небезпечна втратою людського капіталу та недореалізацією  трудового потенціалу, що матиме негативний вплив на розвиток економіки і  сприятиме посиленню соціальної напруги.

Для того щоб замислитися  про потреби в змінах, спочатку необхідно відчути незадоволення  існуючим станом, Чи готове українське суспільство до переосмислення соціальних ролей, що виконуються жінками та чоловіками в суспільстві і, відповідно, їх статусу? З одного боку, актуальність гендерного питання для нашого суспільства визнає лише 3% чоловіків та 4% жінок. Для українських жінок політика має менше значення в житті ніж родина, діти, здоров’я тощо. Кар’єра важлива тільки для 19% жінок і для 41% чоловіків, а політика – для 25% жінок і 41% чоловіків. Разом з тим, 81% жінок переконані, що жінкам потрібно активізувати власні зусилля задля покращення свого становища.

З іншого боку, якщо не мотивувати населення зовнішніми чинниками - інформацією та ґендерно-нейтральними образами, що дають поштовх новим можливостям, сприяють знищенню патріархальних стереотипів, - соціальний устрій майбутнього суспільства ще довгий час базуватиметься на ґендерній нерівності, а стать залишатиметься біологічною долею, яка визначатиме ієрархічну позицію індивіда в суспільств [17].

Впровадження ґендерних  стандартів останнім часом набуває  особливого значення в політичних процесах нашої держави. Стратегічною метою України є досягнення європейських стандартів у всіх сферах життя: політичній, економічній, соціальній і, в тому числі, у сфері ґендерної рівності.

Відверту ґендерну дискримінацію  надзвичайно важко виправдати. Проте  гендерна нерівність підтримується значно тоншими механізмами, можливо, найпоширенішим із них є статева сегригація. Розрізняють два види гендерной сегрегації у сфері зайнятості: горизонтальну й вертикальну.

Під горизонтальною професійною сегрегацією розуміють нерівномірний розподіл чоловіків і жінок за галузями економіки й професіями [20].

Вертикальна професійна сегрегація означає непропорційний розподіл жінок  за рівнями посадової ієрархії. Приналежність до однакової професії і співмірна кваліфікація для жінок часто зовсім не означає рівний доступ до кар’єрного просування порівняно з чоловіками колегами.

В українській ментальності закладені шанобливі прояви до жінки. Тому чинне національне законодавство не містить будь-яких дискримінацій стосовно рівності в доступі та можливостях жінок і чоловіків, є здебільшого  ґендерно інтегрованим або ґендерно нейтральним, тільки в деякій мірі ґендерно чутливим.

Таким є і  закон України «Про державну службу» де зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місце проживання і які пройшли конкурс у порядку, визначеному законодавством [21].

За даними Державного комітету статистики України, на 31 грудня 2009 року в Україні нараховувалося 283408 державних службовців. Чисельність жінок становила 214034 особи, чоловіків – 69374, або відповідно 75,5% і 24,5%.

Співвідношення державних службовців-керівників за категоріями посад  демонструє прямо протилежну тенденцію представництва жінок і чоловіків [22].  Дані представлені у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2 – Співвідношення державних службовців-керівників за категоріями

 Категорії державних  службовців - керівників | Чоловіків, % | Жінок, % |

1 категорія | 86,7 | 13,3 |

2  категорія | 74,4 | 25,6 |

3 категорія | 58,5 | 41,5 |

4 категорія | 51,3 | 48,7 |

Це свідчить про дискримінацію жінок у ланці прийняття управлінських рішень. Лише на посадах четвертої категорії представництво жінок і чоловіків  наближається до паритетного (51,3% чоловіків і 48,7% жінок) [22].

Дещо краща ситуація щодо співвідношення чоловіків і жінок державних службовців-спеціалістів. Так, на посадах другої категорії – 46,2% жінок, третьої  – 64,1% жінок, четвертої – 62,3% жінок, п’ятої – 71,1 % жінок, шостої – 79,1 % жінок, сьомої – 83,8% жінок.

Зазначимо, що переважаюча  чисельність жінок на посадах  спеціалістів в органах державної влади свідчить про те, що керівники-чоловіки (і жінки) віддають перевагу жінкам у ланці виконання доручень.

На мою думку, існує  одна вагома причина такого співвідношення: оплата праці. Чоловіки явно переважають на посадах, де заробітна плата у кілька разів перевищує оплату праці спеціаліста. Це зумовлює ще один наслідок статевої сегрегації: розбіжності в зарплаті. Посади з  чоловічим домінуванням мають тенденцію до вищої оплачуваності, тоді як на посадах з переважанням жінок зарплата, як правило нижча.  Що вищий соціальний статус посади, тим менша імовірність, що її обійматиме жінка [21].

Проблеми, що виникають через  необхідність поєднання служби із домашніми  обов’язками. Протиріччя між інтересами державної служби та репродуктивною функцією жінок. Дискусійність позитивного впливу наступних психофізіологічних особливостей жінок на якість виконання ними професійних обов’язків. Розрив, що існує між декларацією рівних можливостей та реальним рівнем дискримінації жінок. Проблема адаптації до умов роботи у чоловічому середовищі.   

Врахування означених  проблем може стати  в нагоді при реалізації державної політии в сфері забезпечення гендерної рівності, а також при формуванні   програм попередження порушень прав жінок.

Недостатнє представництво жінок на вищих рівнях прийняття рішень не лише суперечить принципам паритетної демократії, а й знижує ефективність державного управління, спричиняє недостатню увагу до проблем соціальної політики [23].

Окреслена проблема дістала  назву «ґендерний паритет у державному управлінні».

Таким чином, гендерний паритет  у державному управлінні має постати  гендерно збалансованою участю у  процесах управління суспільним розвитком, що передбачає не лише присутність  одинакової кількості жінок і  чоловіків, а й певну якість цієї участі, тобто свідому діяльність  представників обох статей у процесах прийняття управлінських рішень. Остання ґрунтується на взаємній повазі  до різних поглядів і позицій та розумінні відмінностей досвіду і потреб кожної статі.

Аргументами на користь досягнення гендерного парітету в державному управлінні є очікувані результати, серед  яких: забезпечення справедливості в  доступі до державної служби, підвищення довіри населення до влади та її прозорості, підвищення ефективності державного державного управління та формування  позитивного іміджу жінки-керівника як моделі для наслідування [22].

   3 ПЕРСПЕКТИВИ ПОДОЛАННЯ ҐЕНДЕРНОЇ НЕРІВНОСТІ У СФЕРІ  державного УПРАВЛІННЯ

У країнах Західної Європи протягом минулого століття проблема гендерної нерівності набула принципово нового статусу. Виникнення і розвиток такої потужної течії, як фемінізм, спричинило переосмислення ролі жінки в суспільстві, дозволило розставити акценти і змінити пріоритети в соціальній і політичній сферах: жінки отримали право голосу, можливість захищати свої права тощо.

Політика у переважної частини жіночого населення України, асоціюється з такими негативними  явищами, як "бруд", "інтриги", "зброя", "нечесні гроші" тощо. Для участі в прийнятті політичних рішень необхідним є доступ до влади, а оскільки жінки традиційно обмежені в цьому, вони розуміють її (владу) як інструмент домінування і насильства.

Активна політична діяльність серед жінок сприймається поки що досить неоднозначно і суперечливо. Переважна частина населення і надалі вважає, що українська жінка не досягла повноправної рівності. Така постановка проблеми є досить небезпечною через те, що вона може призвести до певного регресу - повернення у "декларативну" рівність радянської епохи. Парадокс полягає в тому, що для зміни цього уявлення, жінки мають бути включені у політичне та громадське життя, брати участь в управлінні державними та громадськими справами на паритетних засадах з чоловіками [19].

Підтвердженням факту гендерної нерівності в Україні є статистичні дані, оприлюднені в грудні 2005 року на засіданні "круглого столу": "Сприяння забезпеченню рівних прав і можливостей у політиці" у м. Чернівці. Було констатовано такий факт: зі 172-х країн світу Україна посідає лише 152-е місце за представництвом жінок в парламенті (серед 450 депутатів лише 23 жінки, що складає 5,1%). Існує високий відсоток жінок лише на другорядних ролях в органах управління. Україну у цій сфері випереджають не лише найрозвиненіші світові країни, а й такі країни, як Білорусь, Угорщина, Польща, Словаччина, Румунія, Росія, Туркменістан, Мозамбік, В'єтнам, Уганда, Намібія, Нікарагуа, Гамбія, Гана, Джібуті тощо.

Протягом останніх років  в Україні проблема гендерної нерівності, її роль в політичному просторі набула особливої актуальності. На це вказує зростання жіночих організацій і жіночих політичних партій. Гострому зацікавленню цим питанням сприяють як загальні феміністичні тенденції, що активно розвивалися з другої половини ХХ століття, так і процес глобалізації, який підсилив тезу про можливість і потребу гендерної рівності. Проте, незважаючи на те, що число жіночих організацій зростає, кількість жінок в органах української влади зменшується (хоча жінки складають 53% населення України і є більшістю працюючого населення).