Міжнародне публічне право

Норми міжнародного права, пов’язані з питаннями міжнародної безпеки, зосереджені у значній кількості міжнародно-правових актів, серед яких можна назвати і Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларацію про принципи міжнародного права 1970 р., Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом 1977 р., Конвенцію ООН з морського права 1982 р. і т.д. Проте існує низка міжнародно-правових актів, що безпосередньо регламентують відносини, пов’язані з підтриманням міжнародної безпеки і які можна розглядати в якості джерел права міжнародної безпеки. Систему таких джерел складають:

1) Статут ООН.

2) Резолюції Ради Безпеки  та Генеральної Асамблеї ООН, що спрямовуються на конкретизацію  положень Статуту ООН і стосуються  питань міжнародної безпеки.

3) міжнародні договори, спрямовані  на стримування нарощування ядерних озброєнь у просторовому відношенні.

4) міжнародні договори, спрямовані  на стримування нарощування озброєнь  у кількісному та якісному  відношеннях.

5) міжнародні договори, спрямовані  за заборону виробництва окремих  видів зброї та ліквідацію наявних запасів таких видів зброї.

6) міжнародні договори, спрямовані  на попередження випадкового (несанкціонованого) виникнення війни.

7) міжнародно-правові акти, спрямовані на створення регіональних  систем безпеки.

Основні цілі та принципи права міжнародної безпеки є одночасно цілями і принципами міжнародного права в цілому, що характеризує місце цієї галузі в системі міжнародного права. Основоположним актом права міжнародної безпеки є Статут ООН. В ньому сформульована головна мета - «підтримувати міжнародний мир і безпеку». Вказані також шляхи її досягнення - «застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання і усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру»; «проводити мирними засобами залагоджування, вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть привести до порушення миру». Статут ООН визначив основні принципи права міжнародної безпеки. Перш за все, це принципи мирного вирішення спорів і незастосування сили або загрози силою. Для здійснення цих принципів Статут зобов'язує держави надавати ООН допомогу в її діях і утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, стосовно якої ООН спрямовує дії превентивного або примусового характеру.

Більш того, згідно зі Статутом ООН забезпечує, щоб і держави, які не є її членами, діяли відповідно до вказаних принципів, оскільки це може бути необхідним для підтримання міжнародного миру та

безпеки.

101. Поняття і  види колективної безпеки. Загальна  колективна безпека

Колективна безпека – це система спільних дій держав та (або) міжнародних організацій з метою підтримання міжнародного миру та безпеки, попередження або припинення за допомогою адекватних та легітимних засобів актів агресії.

Залежно від рівня створення систем колективної безпеки розрізняють два їх види – загальну (універсальну) та регіональні системи колективної безпеки.

Основи загальної колективної безпеки заклав Статут ООН. Характерною рисою системи безпеки ООН перш за все є попередження загрози миру шляхом створення і підтримки усесторонньої системи мирної співпраці. Для цього держави зобов'язані проявляти терпимість; розвивати дружні відносини і усесторонню співпрацю; створювати умови, за яких може дотримуватися справедливість і повага до міжнародних зобов'язань; утримуватися від загрози силою або її застосування; ви-ріпіувати спори і ситуації виключно мирними засобами; об'єднувати свої сили для підтримки миру і безпеки.

Лише ООН за рішенням Ради Безпеки має право застосовувати силу або загрозу силою у випадках, передбачених її Статутом. Рада Безпеки визначає наявність загрози миру або порушення миру. Встановивши відповідні факти, вона вирішує питання про вживання заходів, передбачених Статутові.

Для забезпечення здійснення своїх рішень Рада Безпеки ще право застосувати невійськові заходи, зажадати від членів ООН повного або часткового припинення економічних відносин, транспортного сполучення, роботи ліній зв'язку і, нарешті, дипломатичних відносин з державою-правопорушницею.

Якщо Рада Безпеки визнає, що такого роду заходи виявилися недостатніми або можуть виявитися недостатніми, вона має право ухвалити рішення про застосування заходів військового характеру. Вони можуть включати демонстрацію збройних сил, блокаду і інші операції збройних сил членів ООН. Останні зобов'язані надати в розпорядження Ради Безпеки відповідні збройні сили і засоби їх обслуговування. Держави-члени ООН повинні утримувати в стані постійної готовності відповідні контингенти збройних сил.

Виключенням із загального принципу незастосування сили є право на самооборону. Статут ООН підтвердив існування «невід'ємного права на шдивідуальну або колективну самооборону,якщо відбудеться збройний напад» (ст. 51). Рада Безпеки повинна бути негайно сповіщена про вжиті заходи. Право на самооборону здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не вживе заходів, що необхідні для відновлення миру. Заходи самооборони повинні бути адекватними, Це виходити за межі необхідної оборони. Наприклад, у відповідь на локальний прикордонний конф/гікт не можна розгортати повномасштабні військові дії. Право на самооборону виникає лише за наявності факту збройного нападу, а, отже, превентивні військові дії є неправомірними. Це положення було підтверджено Міжнародним судом ООН в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» (1980 р.). Суд також відзначив, що постачання повстанцям зброї і запасів не може розглядатися як збройний напад.

У Статуті ООН йдеться також про право на колективну самооборону. Договори про колективну безпеку зазвичай містять положення, згідно з яким напад на одну із сторін розглядатиметься як напад на всіх.

Міжнародний суд в рішенні у справі «Нікарагуа проти США» обумовив застосування права на колективну самооборону наступними вимогами: держава, що зазнала нападу, повинна офіційно заявити, що вона є жертвою збройного нападу; необхідне також ЇЇ звернення до союзних держав про надання допомоги в порядку колективної самооборони.

Останні роки в практиці держав стало актуальним питання про існування права на гуманітарну інтервенцію - застосовування сили для захисту своїх громадян в іншій державі. Застосування сили у такому разі може розглядатися як здійснення права на самооборону, що витікає з розширеного тлумачення ст. 51 Статуту ООН. Застосування сили для порятунку своїх громадян не заборонено міжнародним правом. Воно не може розглядатися як спрямоване проти територіальної недоторканності або політичної незалежності держави. За всіх умов воно повинне використовуватися виключно за цільовим призначенням, тільки в тих випадках, коли у держави немає інших шляхів порятунку життя своїх громадян.

102. Регіональні міжнародні організації у системі колективної безпеки. Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного договору

Статут ООН містить спеціальний розділ VIII про регіональні угоди і органи для вирішення питань, що відносяться до підтримки миру і безпеки на регіональному рівні. При цьому угоди і органи, а також їх діяльність повинні бути сумісними з метою і принципами ООН. Рада Безпеки заохочує мирне вирішення суперечок в рамках таких угод і органів. Вона використовує регіональні угоди і органи для примусових дій під її керівництвом. Без повноважень Ради Безпеки вони не можуть вчиняти примусові дії, за винятком тих, що здійснюються в порядку колективної самооборони. Рада Безпеки повинна бути проінформована про всі дії, здійснені або намічені для підтримки миру і безпеки.

Основними регіональними організаціями у системі колективної безпеки є Організація з безпеки та співробітництва в Європі та Організація північноатлантичного договору. їх засновницькі договори передбачають обов'язок держав-членів співробітничати в підтримці миру і безпеки.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) була створена в 1995 р. у результаті перетворення Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) у міжнародну організацію з метою збільшення її внеску в безпеку, стабільність і співпрацю регіону. Основним напрямком діяльності організації є превентивна дипломатія, а також миротворчість та постконфліктне відновлення, зміцнення безпеки і стабільності шляхом контролю над озброєннями, роззброєнням, розвитку заходів довіри.

Концепція ОБСЄ в сфері безпеки одержала подальший розвиток у прийнятому в 1994 р. Кодексі поведінки з військово-політичних аспектів безпеки. Безпека кожної держави нерозривно пов'язується з безпекою всієї решти держав. Учасники зобов'язалися негайно консультуватися з державою, що потребує допомоги при здійсненні свого права на індивідуальну або колективну самооборону. Вони спільно розглядають характер загрози і визначають дії, які потрібні для цілей захисту їх спільних цінностей.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена на основі Вашингтонського договору 1949 р. за ініціативи США як військово-політичне об'єднання. Штаб-квартира організації знаходиться в Брюсселі. Згідно з положенням Вашингтонського договору збройний напад на одну з держав-членів організації розглядатиметься як напад на всі договірні сторони. У такому разі кожна сторона надасть допомогу, включаючи озброєну.

На 2010 рік членами НАТО є: Бельгія, Великобританія, Данія, Франція, Нідерланди, Ісландія, Канада, Люксембург, Норвегія, Португалія, США, Італія, Греція, Туреччина, Німеччина, Іспанія, Чехія, Польща, Угорщина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Албанія та Хорватія.

На ювілейній сесії Ради НАТО в 1999 р. була прийнята нова концепція, яка, зокрема, поширила сферу дії договору на прилеглі до регіону області.

Вашингтонський договір містить положення, згідно з яким сторони зобов'язалися не приймати ніяких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать. Тим самим Вашингтонському договору наданий характер основоположного правового акту зовнішньої політики учасників договору.

На основі Вашингтонського договору сформувалася досить громіздка система, що складається із понад 200 різного роду органів. Головними з них є Рада НАТО і Комітет планування оборони.

В 1997 р. була прийнята Хартія про особливе партнерство між НАТО і Україною. НАТО і Україна, наголошується в Хартії, розвиватимуть механізм кризових консультацій на випадок, якщо Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Україна буде не менше двох разів на рік обговорювати проблеми безпеки з Радою НАТО. Поступово центр тяжіння в діяльності НАТО при забезпеченні безпеки зміщується з військової в бік політичної і навіть соціально-економічної сфери.

103. Міжнародно-правові проблеми роззброєння. Нерозповсюдження ядерної зброї. Обмеження стратегічних наступальних озброєнь

Роззброєння є найнадійнішою гарантією безпеки. Ця ідея знайшла відображення у низці міжнародно-правових актів. Набула поширення концепція принципу роззброєння. Зобов'язання держав в цій області сформульовано у принципі незастосування сили наступним чином: держави повинні сумлінно вести переговори з метою швидкого укладення універсального договору про загальне і повне роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Статут ООН уповноважив Генеральну Асамблею «розглядати загальні принципи співпраці в справі підтримки міжнародного миру і безпеки, зокрема принципи, що визначають роззброєння і регулювання озброєнь» (ст. 11). На Раду Безпеки покладена відповідальність за формулювання «планів створення системи регулювання озброєнь» (ст. 26). Про те, що є загальним і повним роззброєнням, можна судити за схваленою Генеральною Асамблеєю Спільною заявою урядів СРСР і США 1961 р. Вона припускає розпуск збройних сил, ліквідацію військових споруд і озброєнь; знищення і припинення виробництва зброї масового знищення, а також засобів її доставки; скасування органів військового керівництва і припинення військового навчання; припинення витрачання коштів на військові цілі. Зберігаються лише військові засоби, необхідні для підтримки внутрішнього правопорядку.

Нереальність досягнення повного роззброєння незабаром стала очевидною, оскільки держави потребували озброєнь для гарантування своєї безпеки, підтримки внутрішнього порядку і виконання миротворчих функцій, тому можливе лише часткове роззброєння, скорочення озброєнь. І Особливе значення має запобігання вживанню ядерної зброї і інших видів зброї масового враження (хімічної, бактеріологічної, радіологічної, екологічної).

Починаючи з 1961 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла ряд резолюцій, що забороняють застосування ядерної зброї. Істотне значення мають угоди між СРСР і США - Угода про заходи зі зменшення І небезпеки виникнення ядерної війни 1971 р., Угода про запобігання ядерній війні 1973 р. та ін.

В 1963 р. був підписаний Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у атмосфері, в космічному просторі та під водою. У1996 р. Генеральна Асамблея прийняла Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань.

З 1968 р. діє Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Держави, що володіють ядерною зброєю, зобов'язалися не передавати її неядерним державам, а останні зобов'язалися не приймати ядерну зброю. Перед укладенням цього Договору Рада Безпеки в 1968 р. прийняла Резолюцію про гарантування безпеки, згідно з якою агресія із застосуванням ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, що не володіє ядерною зброєю, викличе негайні дії з боку Ради Безпеки, і перш за все її постійних членів.

Отже, позиція міжнародного права щодо ядерної зброї виглядає таким чином:

а) не заборонено володіння ядерною зброєю тими державами, які її вже мають в своєму розпорядженні (ядерні держави);

б) розповсюдження цієї зброї є протиправним;

в) неядерним державам повинні бути надані гарантії безпеки від ядерної агресії.

Істотну роль в обмеженні розповсюдження ядерної зброї і в забезпеченні безпеки неядерних держав відіграють без'ядерні зони. У 1967р. був прийнятий Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який оголосив регіон вільним від ядерної зброї. Друга без'ядерна зона була створена у 1985 р. шляхом прийняття Договору про без'ядерну зону південної частини Тихого океану. У ньому містяться норми, що забороняють заховання радіоактивних речовин в морі в межах зони. Підписавши Протокол II, п'ять ядерних держав прийняли на себе ті ж зобов'язання, що і відносно Латинської Америки.

Договір про Антарктику 1959 р. створив без'ядерну зону, заборонивши проведення будь-яких випробувань ядерної зброї в Антарктиці. Договір про космос 1967 р. заборонив виведення на орбіту і розміщення в космічному просторі ядерної зброї. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах 1979 р. встановила додаткові обмеження в цьому плані. Договір про морське дно 1971 р. забороняє розміщення будь-якої ядерної зброї на морському дні і в його надрах.