Жанрові особливості аналітичної статті

Закарпаття  сталінське керівництво розглядало як плацдарм для подальшої експансії  у Центральну Європу – військово-політичної та економічної. Цей розрахунок виправдав  себе. Закарпаття двічі використовувалося  для придушення антирадянських проявів  в Угорщині та Чехословаччині: відповідно у 1956 і 1968 роках. “Через Закарпаття здійснювалася ротація офіцерських кадрів із внутрішніх округів у закордонні групи військ і назад. Якби офіцерів перекидали безпосередньо з-за Уралу під Будапешт і Прагу, контраст для них був би надто сильним, – пише Федака. – Тимчасове перебування їх у закарпатському “передбаннику” (а це була традиційна практика) згладжувало такий цивілізаційний перепад”.

Кінець романтизму

У 1951 році відбулося  так зване вирівнювання кордону, за яким до складу УРСР потрапив польський Христинопіль (нині Червоноград) із вугільним басейном та ділянкою залізничної колії Володимир-Волинський – Львів, а до Польщі відійшли землі у Карпатах. “Українофільство” Москви набирало економічного сенсу – в політичному плані українське питання уже перестало мати зовнішній характер, а перетворилося на внутрішню проблему Радянського Союзу. Передача Україні Криму 1954 року зі складу РРФСР підтвердила економічний прагматизм Москви: Україна мала взяти на себе тягар забезпечення опустілого після війни та депортацій Криму людськими ресурсами і розвинути господарську інфраструктуру степової частини півострова. На момент приходу до влади Володимира Щербицького лідер українських комуністів Петро Шелест з усією впевненістю міг уже написати книжку “Україна наша Радянська”: зшита радянською ідеологією та плановою економікою з різних кавалків, Україна своє завдання з укріплення радянської імперії та комунізму в світі виконала.

Кабачій Р. Знаряддя імперії / Р. Кабачій // Український тиждень. – 10-16.01.2010. –№ 37 (150). – С. 52-55.

Імітація  свободи

Безпорадність українських вишів перед диктатом влади сформувалася на ґрунті російської університетської традиції ХІХ століття й зросла за часів більшовизму

У будь-якому  енциклопедичному довіднику можна прочитати, що університетська автономія – це система самоуправління університетів, яка не підпадає під юрисдикцію держави. Вона є однією з базових історичних опор демократії в сучасній Європі. За всіх часів і режимів класичні європейські університети залишалися своєрідними фортецями, в яких інтелектуали тієї чи іншої країни почувалися захищеними від життєвих негараздів як економічного, так і політичного характеру.

На жаль, наше суспільство за останні два десятиріччя  так і не сформувало повноцінної університетської автономії, обмежившись певними імітаціями останньої, що, звісно, призводить до профанації університетської ідеї в цілому. Найбільше, чого вдалося досягти окремим українським вишам, – це певна фінансова й адміністративна автономія для університетської бюрократії. Проте така форма самоврядування насправді лише посилила залежність адміністрації «автономних» вишів від держави.

Оскільки в  Україні немає окремого закону про  університетську автономію, чи тим  більше відповідної статті Конституції (як, наприклад, в Італії чи Румунії), куцу автономію надають лише “в ручному режимі” в обмін на політичну лояльність університетської адміністрації до чинної влади. За таких умов вести мову про перетворення університетів на форпости незалежної думки та генераторів нових суспільно цінних ідей не випадає.

Діти російської (сва)волі

У країнах, які  ми звикли називати цивілізованими, владні інститути традиційно сприяють розвитку якнайширшої університетської автономії, підтримуючи, з одного боку, давню  традицію, а з іншого – створюючи середовище, в якому формуються альтернативні думки і погляди на загальнонаціональні та світові проблеми. Ці осередки стають штучно витвореними стимуляторами, які, підриваючи владну монополію на істину, змушують саму владу працювати ефективніше. Натомість в Україні “автономні” університети (в особі університетської бюрократії) перетворилися на лакеїв будь-якої влади. На лакеїв, які не можуть дозволити собі мати альтернативну думку, а лише за звичкою коливаються в бік генеральної лінії влади, попри очевидну абсурдність подібних рухів. Така ситуація з автономією вишів виникла в нас не сьогодні і не вчора, вона є черговим «реформованим» дітищем радянської університетської системи.

Більшість найстарших українських класичних університетів  сформувалися на ґрунті російської університетської традиції, якій не властива в принципі цілковита академічна свобода (за винятком періоду дії ліберального університетського статуту 1863–1884 років). Вищі навчальні заклади в підросійській Україні були насамперед покликані виховувати політично лояльну до імперії інтелігенцію, а тому функціонували в умовах дуже обмеженої автономії аж до Лютневої революції 1917-го. Революція, яка на короткий час надала справді найширші автономні права вишам, водночас відкрила шлях до влади політичним авантюристам. А останні, заволодівши ситуацією, поставили крапку на університетських правах.

Влада невігласів

Більшовизм  зовсім не був зацікавлений у функціонуванні повноцінної інтелектуальної опозиції, тому замість вчених рад з’явилися Об’єднані засідання прокомуністичних факультетських президій, замість ректорів – комісари. Фанатичні догматики вимагали від професорів читати лекції не менше восьми годин на день (щоб не відрізнятися від простих робітників), перетворити медицину на “пролетарську” науку, скасовували вивчення теології, римського, церковного і поліцейського права, замість оцінок вимагали ставити “зараховано”, виготовляти в університетських лабораторіях і майстернях слюсарні інструменти тощо. Про будь-яку автономію в кадрових питаннях відтоді вже не йшлося. Жодне призначення не могло відбутися без попереднього затвердження відповідним комісаром вишу.

Загальне керівництво  вищим навчальним закладом певного  міста здійснювала так звана  Рада комісарів вишів. Так, у Києві  головним комісаром ВНЗ призначили Володарського. Київські університети (Святого Володимира, Український державний, Єврейський і Польський народні) потрапили під управління комісарів Міцкуна і Сегаля. Керівництво вищими жіночими курсами міста доручили Торчинському і Лорду, технічні інститути Києва очолили комісари Фінкільштейн і Прохоренко, Комерційний, Юридичний і Близькосхідний інститути передали під управління Будного. Ці, здебільшого недовчені професійні революціонери, не лише визначали хто, що і як викладатиме у виші, а й затверджували або відхиляли наукові звіти професорів, розробляли кошториси навчальних закладів, втручалися у зміст лекцій тощо! Комісари скасували всі наявні розпорядження ректорів і рішення вчених рад, оголошуючи своїми декретами про те, що без їхнього підпису жоден університетський чи інститутський документ не є дійсним.

Революційні невігласи  захопилися так званим об’єднанням  і злиттям навчальних закладів, часто-густо  здійснюючи подібні реорганізації  без жодної необхідності й дотримуючись лише їм зрозумілої логіки. Наприклад, Київський географічний інститут, незважаючи на протести його президії, був приєднаний до університету як фізико-математичний, а не географічний факультет. Юридичний інститут і Вищі жіночі курси взагалі розформовано в червні 1919 року, а всіх їхніх викладачів, слухачів, весь персонал разом із матеріальними цінностями переведено до розпорядження університету. Сам колишній Університет Святого Володимира об’єднувався з Українським державним університетом в Київський університет. Аналогічно Харківські ВНЗ “зливалися” в єдину Академію теоретичних знань.

У всіх, так би мовити, укрупнених навчальних закладах було здійснено вибори факультетського  керівництва, які проводилися за принципом рівного представництва від трьох груп: викладачів, аспірантів і студентів, обслуговуючого персоналу. Всі фінансово-господарські справи вишів передали до рук Господарських комітетів, які формувалися переважно із представників “університетських служителів”, як найбільш соціально близького новій пролетарській владі прошарку. Така реформа призвела до різкого загострення так званого швейцарського синдрому (угодовства, конформізму. – Ред.). Як згадував останній ректор Університету Святого Володимира професор Євген Спекторський, один із членів Господарського комітету, без долі іронії, говорив, що “служитель – це головна особа в університеті, адже якщо він не відчинить професорові двері, той буде позбавлений можливості увійти до аудиторії чи лабораторії”.

Розграбування і розформування

Однією з  найчорніших сторінок діяльності комісарів у вищій школі були політичні чистки поміж професорсько-викладацького і студентського складу й абсолютне фінансове розграбування вишів. Так, за донесенням лише одного київського університетського комісара Міцкуна від квітня до серпня 1919 року органами НК було репресовано 11 професорів. Згадуваний вище легендарний Міцкун, розваливши своїм господарюванням Святоволодимирський університет, успішно втік з Києва перед наступом денікінців, прихопивши із собою гроші, виділені для засклення університетських вікон та наказавши вивезти найдорожче обладнання медичних клінік вишу.

Абсолютна бездарність  комісарів в управлінні навчальними  закладами змусила більшовиків  після повернення в Україну наприкінці 1919-го відмовитися від практики призначення останніх керівниками вишів. Були відновлені посади ректорів і проректорів, але при них залишалися посади політичних комісарів, які, подібно до армії, наглядали за політичною лояльністю керівництва університетів. Варто зазначити, що політичними комісарами часто ставали “благонадійні” студенти, які перетворювали всю систему вищого навчання на звичайний фарс.

Знищення автономії  університетів на території Радянської України відкрило двері для їхнього  розформування в 1920-х роках. Вже 6 березня 1920 року Управління вищих шкіл освіти УСРР, затвердивши Статут Інститутів народної освіти, поклало край існуванню університетів як “цитаделей буржуазної освіти”. Нова схема освіти передбачала її повну централізацію та профорієнтацію. Нові виші мали виховувати не повноцінного вченого, не генератора нових ідей, а “робітника найвищої кваліфікації, спеціаліста-адміністратора”.

Тяглість освітньої  традиції, академічні школи, культурні  надбання університетів були принесені  в жертву вихованню “червоного спеціаліста”, людини часто інтелектуально й професійно обмеженої, але до смерті відданої режимові, придатної для здійснення масштабних соціально-економічних експериментів, які планували провести більшовики. Новий спеціаліст мав не думати, а виконувати завдання партії. Щоб виховати подібний тип “інтелігента”, слід було поставити виші під тотальний контроль.

Формальне народовладдя

І такий контроль з’явився від 1921 року. Відтоді всі  вищі навчальні заклади республіки підпорядковувалися Укрголовпросвіті, яка встановлювала навчальні  плани, визначала методику занять, систему оцінювання, кількість студентів і викладачів, видавала регламентаційні інструкції, призначала керівників вишів і їхніх комісарів. Виборні органи, які скликалися в новостворених Інститутах народної освіти, були імітацією народовладдя, їхній реальний вплив на життя навчального закладу обмежувався розподілом місць у гуртожитках і питаннями щодо народної самодіяльності. Реальна влада зосереджувалася в руках завідувача інститутом і комісара, які були підзвітні лише Укрголовпросвіті.

Умовне відновлення  університетської освіти в 1933 році було нічим іншим, як реконструкцією фіктивного фасаду, за яким не було університетського  духу й самоврядності, інтелектуального опору режимові. Підконтрольні парткомам  і комітетам комсомолу (що прийшли на зміну політичним комісарам) університети УРСР жодного разу не відіграли в історії нашого краю тієї ролі, якою, зокрема, можуть похвалитися університети в історії боротьби за свободу Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Німеччини.

Лише наприкінці 1980-х років роль двигуна громадянського суспільства намагалася перебрати на себе студентська молодь, але аж ніяк не університетські професори. Залежні від милості влади, залякані й морально зламані люди не зуміли виконати своєї суспільної місії. Влада дуже добре засвоїла уроки минулого – автономія університету є джерелом небезпеки для неморального і нечесного керівництва державою, тому впродовж всієї 20-річної найновішої історії України жоден уряд так і не наблизив університетську автономію «по-українському» до загальноприйнятих європейських стандартів.

Патриляк І. Імітація свободи / І. Патирляк // Український тижень. – 26.11-2.12 2010. – № 48 (161). – С. 62-65.

Русь–Україна

Стара самоназва  українського народу – Русь – по праву належить українцям

Коли ми вдивляємося у минуле України, то своєрідним орієнтиром у пошуках витоків нам слугують ті назви, під якими виступають наші народ і країна, мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують із процесом усвідомлення народом своєї окремішності.

Русини від  кореня

У середньовічну  та ранньомодерну добу щодо нашої  країни в літературній традиції (вітчизняній  та іноземній) уживали найрізноманітніші  назви: “Скіфія”, “Сарматія”, “Роксоланія” тощо. Але неважко помітити, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком усталені самоназви свого народу і країни: “русини” (“старожитній народ руський”) та “Русь” (“Руська земля”), які широко використовували як у народній мові, так і в офіційних документах та літературі, й під якими нас знали і в сусідніх, і у віддалених країнах. Ще в середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей із нашою самоназвою: “Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем”.

Назви “Русь”, “Руська земля” навіть у ХІІ–ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті Великого князя Всеволода Мстиславича, який упродовж 30-х років ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським, його представлено як “владычествующую всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою”, тобто виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ–ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську та інші землі.