Жанрові особливості аналітичної статті

Для того, аби процес комунікації між різними видами ЗМІ та реципієнтом відбувався ефективно, засоби масової комунікації виробили основні типи текстів, які називають жанрами. Жанр – це усталений тип твору, який склався історично і відзначається особливим способом освоєння життєвого матеріалу, характеризується чіткими ознаками структури. Зміст тексту будь-якого жанру залежить від завдань, які намагається вирішити журналіст. Знання жанрових ознак дозволяє журналістові краще уявити мету своєї творчості, цілеспрямовано дібрати матеріал і представити його відповідно до вимог жанру У журналістиці виділяють три основні групи жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні.

Аналітичні  жанри, як й інформаційні, використовують конкретний життєвий матеріал, але, на відміну від них, науково інтерпретують  його. Такий вид жанру покликаний не тільки повідомити читача, глядача або слухача про факт, зацікавити його подією, яка відбулася, але й за допомогою авторських міркувань, експертних думок, оцінок, обґрунтувати твердження, глибоко розкрити актуальні проблеми дійсності Аналітичні жанри відрізняються глибоким, детальним аналізом причинно-наслідкових зв’язків, оцінкою предмета, ґрунтовністю аргументацій. Основна вимога до аналітичних жанрів – виваженість фактів, доказовість і чітка авторська позиція

Одним з найбільш поширених і складних газетних аналітичних жанрів є стаття. Їй притаманні широта теоретичних і практичних узагальнень, глибокий аналіз фактів і явищ, чітка соціальна спрямованість. Різні науковці виділяють різні види статті. У презентованій роботі зроблено спробу дослідити основні види статті: загальнодослідницьку, проблемну та полемічну.

У роботі виокремлено жанрові особливості цих різновидів статті. Загальнодослідницька стаття – жанр важкий тому, що він вимагає не просто знання якоїсь конкретної проблеми, а й припускає теоретичне пояснення її існування Мета такої статті полягає у вивченні різних закономірностей, тенденцій, перспектив розвитку сучасного суспільства. Дослідники-журналістикознавці висувають такі загальні структурні вимоги до статті цього типу:

• стаття повинна мати чітку концептуальну лінію; не можна, щоб ця лінія губилася серед великої кількості фактів;
• автор повинен розвивати конкретну думку, щоб роз’яснити читачеві суть політичної, економічної чи іншої ситуації;
• читачеві повинні бути зрозумілі ті методи, які журналіст застосовує, оцінюючи явища.

Композиційно стаття складається з трьох частин: початку, головної частини, висновку.

Характерні  риси проблемної статті – постановка, обговорення, пошук шляхів вирішення  злободенних питань суспільного  життя. Проблемна стаття звернена перш за все до актуальних практичних проблем Автор проблемної статті ставить за мету виявити причини ситуації, що склалася в певній сфері виробництва, оцінити їх, визначити тенденції, назвати проблеми, що стоять на шляху вирішення практичних завдань та знайти шляхи ефективного вирішення останніх

Полемічна стаття з’являється тоді, коли в суспільстві виникають суперечки з яких-небудь значущих проблем Автор такого типу публікації зазвичай представляє своє бачення ситуації, спростовуючи опонентів. У полемічній статті журналіст нерідко використовує не тільки логічні, але й емоційні способи впливу на читачів. Для такого типу дуже важливо, щоб журналіст наводив. аргументовані доводи і не перевищував етичні межі своєї професії. Факти, які використовує журналіст, зазвичай добирають таким чином, щоб вони лише підтверджували позицію автора. Він не може собі дозволити, на відміну від авторів інших видів статті, наводити аргументи, які суперечать його тезі. У будь-якому випадку створення полемічного тексту має починатися з формулювання головної думки Ще однією вимогою до полемічної статті є доказовість доводів (аргументів) на користь основної думки виступу. Однак, за результатами нашого дослідження можемо зробити висновок, що такий тип статті не є популярним у аналітичних виданнях.

Унаслідок проведеного моніторингу  українських загальнонаціональних видань – тижневиків “Український тиждень” та “Корреспондент” ми виокремили основні відмінності різних видів статей. Зокрема, загальнодослідницька стаття від проблемної відрізняється насамперед предметом відображення. Якщо для останньої існують певні обмеження в часі, то загальнодослідницька стаття часто є своєрідним історичним дослідженням розвитку певного явища. Серед інших жароутворювальних ознак загальнодослідницької статті: “глобальний” предмет дослідження; дуже широкі просторово-часові межі, які дозволяють робити глибокі висновки й узагальнення; чітко визначений предмет, основне питання розповіді, яке має бути окреслено у ліді, підзаголовкові; у матеріалі має бути вступ, у якому автор визначає основні проблеми й завдання, які намагається пояснити, дослідити, мають бути пояснені причини звернення до предмету розповіді; основна частина – це аналіз чинників, які спровокували, завадили вирішенню ситуації, пояснення, як розвивалася події протягом часу; звернення до історичних документів; синтезуючий характер заключної частини.

У проблемній статті можна виокремити наступні жанрові  ознаки: предмет – актуальна практична  проблема, з певної сфери діяльності; постановка проблеми у ліді, підзаголовкові, авторська оцінка ситуації; аналіз існуючої проблемної ситуації; з’ясування причин її виникнення, формулювання шляхів виходу із ситуації, прогноз розвитку подій.

Науково-практичний ресурс порушеної у курсовій роботі теми не вичерпується запропонованим напрямом дослідження, що надалі дозволяє більш широко вивчити різні види аналітичної статті.

Додаток А. Загальнодослідницькі статті

Вироблена в Україні

Як оковита  перетворювалася на бренд

Без горілки годі собі уявити не лише традиційний український стіл, а й багато куди знаковіших для нашої історії та сьогодення речей, починаючи від героїв гоголівських “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” й закінчуючи переможною ходою шалено популярної “української з перцем” світовими ринками. Пересічний співвітчизник здебільшого з гордістю підтримує вітчизняний бренд, але в усьому, що стосується його історичних витоків і традицій, з легким серцем покладається на вигадки рекламістів. А останнім, як відомо, і чорт не брат, тому-то на контретикетках пляшок нашої оковитої часто можна побачити і немислимі легенди з історією напою, що сягають мало не трипільських часів, і її рецепти буцімто від самих київських князів тощо. Звідки ж насправді взялася в нас ця aqua vitaе – “жива вода” й чому вона так міцно утвердилася в українській традиції?

Горілчаний  родовід

Визначити напевно  якусь країну як батьківщину цього  культового напою навряд чи вдасться навіть найдопитливішим дослідникам  старожитностей. Відправною точкою її пошуку є поява технології дистиляції, кінцевим продуктом якої був спирт. Першовідкривачами цього ноу-хау були арабські алхіміки та лікарі ХІ століття, які отримали шляхом перегонки етанол, більш відомий нам зараз як етиловий спирт (C2H5OH). У середньовічній Європі, яка від епохи хрестових походів мала сталі культурні контакти з арабським Сходом, вперше перегонку виноградного сусла та інших цукристих бродильних рідин здійснив італійський чернець-алхімік Валентіус. Скуштувавши рідину (типовий для тих часів прийом ученого-природничника – усе випробовувати на собі), Валентіус був спершу спантеличений, а згодом здивований її властивостями, які він оголосив чудодійними й здатними “зробити старого молодим, втомленого бадьорим, а сумного веселим”. Європейські колеги Валентіуса вдосконалили винайдений тими самими арабами перегінний куб для перетворення виноградного сусла на спирт. Отримуваний у результаті перегонки еліксир вважали внутрішньою силою, концентратом, “духом” вина, який мовою тодішньої науки – латиною – почали називати spiritus vini. Від цього терміна походить і його нинішній відповідник – спирт.

Однак спирт – це ще не горілка. Технологія перегонки вже  в епоху Ренесансу впевнено ширилася Європою, в різних куточках якої як сировину використовували неоднакові відправні продукти: виноградне сусло, пиво, зернові браги тощо. На Заході Європи – у традиційних регіонах виноробства – поширенішими були саме виноградні спирти, що містили половину або ж менше об’єму води – аквавіта (від лат. aqua vitae – вода життя), звідки пішли французьке о-де-ві (eau-de-vie), англійське віскі (whisky), польська та українська оковита (okowita). 

У східно- та західнослов’янських  країнах на той час уже були напої зі вмістом спирту, які отримували шляхом природного бродіння (квас, славнозвісний  хмільний мед) або ж часткового варіння  сусла (ол, пиво тощо). У цьому регіоні, де виноградарство не було аж надто поширеним, вихідним продуктом ставали злаки: жито, рідше пшениця – основа місцевого сільського господарства. Усе це зрештою й привело до виготовлення якісних злакових спиртів високого очищення – власне горілки.

Національний  стандарт

Вважається, що технологія перегонки, винайдена та відшліфована італійцями, вже наприкінці XV століття поширилася в Польщі та на Заході України, а далі й на решті  українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського. У тодішніх історичних джерелах натрапляємо на два терміни, що вживалися практично паралельно, але мали певну смислову відмінність. Перший і, напевно, найбільш ранній – “водка”, “вудка” – походить від слова «вода». Ним послуговувалися на позначення того, що в західноєвропейських країнах називали aqua vitae – розчин етилового спирту різної міцності. Водку використовували для виготовлення ліків, компресів, натирання хворих. Також цим терміном позначали косметичні препарати – ароматичні й туалетні води (попередники нинішньої чоловічої косметики). З XVI століття власне гастрономічний алкогольний напій стали називати іншим терміном – “горілка”, який, найімовірніше, утворився від дієслова “горіти” і з польської мови (польською gorzałka) потрапив до староукраїнської та чеської (чеська paléna voda – “горілка”, звідси ж чеська pálenka – особливий ґатунок горілки). У наступному столітті обидві назви вже мали цілком паритетний зміст і застосовувалися майже як синоніми.

Горілку найчастіше виробляли з жита, часом із пшениці й зрідка зі слив. Технологія її виготовлення передбачала трикратну перегонку, в результаті якої виходила оковита, після чого її розводили водою, отримуючи просту горілку – найпопулярніший і найдемократичніший напій для домашнього вжитку та шинкування. Вміст алкоголю при цьому міг коливатися від 30–35% у простій горілці до 70% в оковитій. Як свідчать рецептурники XVIII століття, як напій іноді споживали й слабшу горілку, одержану після подвійної дестиляції, міцність якої становила близько 15–20% алкоголю.

Верхній щабель цієї асортиментної  піраміди посідали елітні водки –  їх виготовляли шляхом дестиляції оковитої, змішаної з водою із додаванням прянощів і спецій, що надавали специфічного смакового букета. Такі водки могли  також настоюватися на коріннях та фруктах – так отримували десятки ґатунків, уславлених Іваном Котляревським: анісових, абрикосових, кминових тощо.

Загалом широкий і досить вишуканий горілчаний асортимент, що склався у наших предків протягом XVII–XVIII століть, не повинен уводити нас в оману – тогочасні трунки мали й багато негативних якостей. Передусім тогочасна горілка не піддавалася ректифікації – розділенню однорідних рідин на складові шляхом випаровування та спеціальної конденсації. Як наслідок – кінцевий продукт містив чимало шкідливих речовин (сивушних домішок та альдегідних фракцій). Така горілка мала різкіший смак і меншу поживну вартість.

Попри це, темпи поширення  горілки в XVI столітті землями Польщі, Литви та України вражають. Мед  і вино, які до того часу належали до елітних напоїв, були дорогими й малодоступними для загалу. І хоча їх пили не лише шляхтичі та міщани, а й менш заможні верстви, але робили це, так би мовити, з приводу: на святах, гостинах, весіллях. За підрахунками істориків, коло споживачів цих трунків не перевищувало 20% усього загалу, а вартість літра посереднього французького чи популярнішого угорського вина дорівнювала триденному заробітку ремісника. Так, в одному з листів до Івана Забіли генеральний обозний Василь Дунін-Борковський, даючи поради щодо прийому гетьмана та його оточення, наголошує, щоб той потурбувався “о напиток, особливе о мед добрий”. Демократичнішим напоєм було пиво, обсяги споживання якого істотно перевищували нинішні – до 100 літрів щороку на людину. Втім, поширення технології примітивної дестиляції – чорного куріння – поміж селян, особливо у хлібній Наддніпрянщині, додавало до бідняцького раціону не тільки поживний продукт, а й потужний стимулятор, «живу воду», що скрашувала сіру буденність, рятувала від холоду та хвороб.

Козацький Бахус

Практично до початку XVII століття горілка лишалася вельми специфічним напоєм – із невибагливим смаком, міцним і бадьорим, але вартим радше корчми й селянської хати, аніж столу шляхетної людини. Дорогі ґатунки горілок разом із імпортними лікерами подавали на учтах і бенкетах здебільшого як аперитиви, що мали передувати смакуванню дорогих вин і меду.

Натомість за цим трунком  дуже швидко закріпилася репутація  питомо чоловічого напою – горілку  споживали в чоловічому товаристві, коли дами залишали бенкет, або ж на полюванні. XVII століття – час воєн – зробило горілку також напоєм солдатів: алкоголь допомагав зносити всі незручності похідного життя, переживати голод, зміцнював дух переможених і розслабляв переможців. Іноземці, що відвідували Україну часів Хмельниччини, поміж інших побутових характеристик місцевого люду наголошували на схильності до міцного саме козаків. Венеційський посол Альберто Віміна, котрий перебував тут 1650 року, навіть зауважив, що “ця (козацька. – Авт.) республіка може уподібнитися до спартанської, якби ж тільки в козаків у такій самій пошані була тверезість”. Західному дипломатові видалася дивною і суто “жовнірська анестезія”, коли козаки пиячили після походів, про яку він наївно писав, що “після повернення додому вони віддаються нескінченній пиятиці, марнуючи в ній цілі дні та ночі, допоки не поринуть у сон під впливом винних парів”.