Російська журналістика

 

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

 

 Кафедра «Масової та міжнародної комунікації»

 

 

 

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Російська журналістика»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка групи ЗЖ-13-1з

Ярошенко І.Д.

 

 

м.  Дніпропетровськ

2014

 

                                                                ЗМІСТ

                                                                                                                                   стр.

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ I. ЖУРНАЛІСТИКА М.НЕКРАСОВА…………………………………..4

РОЗДІЛ II. ЖУРНАЛІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.БЄЛИНСЬКОГО ……………9

РОЗДІЛ III.  РОСІЙСЬКА ПРЕСА ПІСЛЯ МАНІФЕСТУ 17 ЖОВТНЯ………15

РОЗДІЛ IV. ВИДАННЯ МОДЕРНІСТІВ ………………………………………..23

4.1 «Мир искусства»………………………………………………………………23

4.2 «Новый путь»………………………………………………………………….27

4.3 «Весы»………………………………………………………………………….31

4.4 «Золотое руно» та «Апполон»……………………………………………  …34

РОЗДІЛ V. ПУБЛІЦИСТИКА В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ. ОСНОВНІ ЖАНРИ. АВТОРИ……………………………………………………38

РОЗДІЛ VI. ЗМІ ПІД ЧАС «ВІДЛИГИ»…………………………………………41

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….45

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………47

 

ВСТУП

        Журналістика - одна з популярних професій. Цьому сприяють скасування цензури і свобода слова в нашій країні, також бурхливий розвитку масових комунікацій у всьому світі.

        У системі засобів масової інформації Росії відбуваються суттєві перетворення. Одні друковані видання і телерадіопрограми припиняють своє існування, інші змінюють свій стиль, ідеологію, типологічний вигляд: цільову спрямованість, засновника, характер інформації і навіть аудиторію. Поряд з цим стрімкими темпами іде створення нових органів засобів масової інформації з іншими типологічними та профільними характеристиками. У нових економічних умовах активно переосмислюються принципи журналістики. Одні обставини життя народжують принципово, а інші за допомогою підходів розвитку самих засобів масової інформації. Оновлення спостерігається практично на всіх рівнях життєдіяльності ЗМІ. У нашій державі перехід до демократії і до ринку істотно змінив структуру, особливості функціонування та професійних стандартів журналістської діяльності.

     Слід, проте мати на увазі, що перехід до нових принципів функціонування і, можливо, навіть професіоналізму здійснюється в певній мірі і в міжнародних засобах масової інформації, в глобальних ЗМІ. Інакше кажучи, явища перебудованого періоду характерні не тільки для Росії, але й для інших держав. Їх наявність спостерігається в багатьох країнах, що пов'язано із закономірними змінами цивілізації, з новою технологією інформаційних процесів, обміну інформацією. Це дозволяє стверджувати, що характер ЗМІ, як і форма доступу до інформації сьогодні змінюються в усьому світі, і це, безсумнівно, накладає свій відбиток на розвиток журналістики в Росії.

        В даній роботі ми ознайомимося  с журналістикою таких відомих  діячів, як М.Некрасов та В.Білинський, ознайомимося з російською пресою після Маніфесту 17 жовтня,з виданнями модерністів, публіцистикою в роки ВОВ та ЗМІ у часи «відлиги».

 

РОЗДІЛ I. ЖУРНАЛІСТИКА М.НЕКРАСОВА.

 

       Микола Олексійович Некрасов народився 28 листопада (10 грудня) 1821 в Немирові Вінницького повіту Подільської губернії. Батько Некрасова, Олексій Сергійович був дрібномаєтним дворянином, офіцером. Вийшовши у відставку, він оселився у своєму родовому маєтку, в селі Грєшневе Ярославської губернії (нині село Некрасове). Мав кілька душ кріпаків, до яких відносився досить жорстко. Його син з ранніх років спостерігав за цим, і вважається, що це зумовило становлення Некрасова як поета-революціонера. Мати Некрасова, Олександра Андріївна Закревська, стала його першою вчителькою. Вона мала гарне виховання і всім своїм дітям (яких було 14) теж намагалася прищепити любов до російської мови та літератури.

       Дитячі роки Миколи Некрасова пройшли в Грєшневі. У віці 7 років майбутній поет почав складати вірші, а ще через кілька років — сатири.

        У 1832–1837 роках Микола навчався у Ярославській гімназії,а вже у 1838 Некрасов, не завершивши навчальний курс в гімназії, дійшовши лише до 5 класу, поїхав до Санкт-Петербурга для вступу до дворянського полку. Батько мріяв, щоб Микола Олексійович став військовим. Але в Санкт-Петербурзі Некрасов, всупереч волі батька, намагався вступити до університету, не витримав вступних іспитів, і став вільним слухачем на філологічному факультеті [1].

       У 1838–1840 роки Некрасов стає вільним слухачем філологічного факультету Петербурзького університету. Дізнавшись про це, батько позбавив його матеріальної підтримки. За власними спогадами Некрасова, він бідував близько трьох років, перебиваючись невеликими випадковими заробітками. Одночасно поет потрапив до літературного та журналістського кіл Санкт-Петербурга. У 1838 році відбулася перша публікація Некрасова — вірш «Мысль» в журналі «Сын отечества». Згодом кілька віршів з'явилися в «Библиотека для читания», потім — в «Литературных додатках к „Русскому инвалиду“». Всі труднощі перших років життя в Санкт-Петербурзі Микола Олексійович описав згодом у романі «Жизнь и приключения Тихона Очеретяна».

        У 1840 — на перші заощадження Некрасов видав свій перший збірник за підписом «Н. Н.», попри те, що В. А. Жуковський його відмовляв. Збірник «Мечты и звуки» не мав успіху. Засмучений Некрасов знищив частину тиражу. 1841 — Некрасов став співробітником бібліографічного відділу «Вітчизняних записок». У цей же період Микола Олексійович заробляв на життя журналістикою. Він редагував «Русскую газету» і вів у ній рубрики «Хроника Петербуржской жизни», «Петербуржские дачи и окресности». Співпрацював у «Отечественных записках», «Русском инвалиде», театральному «Пантеоне». Одночасно під псевдонімом Н. А. Перепельський писав казки, абетки, водевілі, мелодраматичні п'єси. Останні з успіхом ставились на сцені Олександрійського театру в Санкт-Петербурзі.

        У 1842 рік Некрасов знайомиться з Бєлінським. Бєлінський високо цінував гострий критичний розум Некрасова, поетичний талант, глибоке знання народного життя і успадковану від Ярославцев діловитість і підприємливість. Разом з Бєлінським Некрасов стає організатором літературної справи. Він збирає і публікує в середині 40-х років два альманаху - "Физиология Петербурга" і "Петербуржский сборник". У них друкують нариси, повісті та оповідання про життя столичної бідноти друзі Бєлінського і Некрасова, письменники передового способу мислення, прихильники "гоголівського", критичного спрямування.

        У 1847 році до рук Некрасова та його друзів (І. І. Панаєва, Бєлінського, Тургенєва) переходить журнал "Современник", заснований А. С. Пушкіним, що потьмянів, після його смерті під редакцією П. А. Плетньова і тепер заново відроджений. З журналом "Современник" будуть пов'язані найкращі російські письменники 40-60-х років. За участю Некрасова Тургенєв публікує тут "Записки охотника", І.А.Гончаров - роман "Обычная история", Д.В.Григорович - повість "Антон Неборак", А.И.Герцен - повісті "Сорока-злодейка" і "Доктор Крупов ", Бєлінський - пізні критичні статті.

 

        Однак початок до кінця 40-х років в Росії суспільний підйом на самому його зльоті підсікає страшний удар. У лютому 1848 року спалахує революція у Франції, і переляканий Микола I вирішує разом припинити всяке "вільнодумство". Заарештовано члени гуртка Петрашевського, подібна ж доля загрожує Бєлінському, але, як з гіркотою писав Некрасов, "тут послужливо могила йому обійми розчинила". У країні почався один з найважчих періодів її історії, що отримав назву "похмуре семиріччя":

                                 Пам'ятаю я Петрашевського справу,

                                 Нас воно вразило, як грім,

                                 Навіть старці ходили несміливо,

                                 Говорили неголосно про нього.

        Так писав Некрасов у сатирі "Недавнее время" про лихоліття, які переживала тоді й наша література. Причіпки цензорів доходили до безглуздя: навіть у куховарських книгах викреслювалися словосполучення "вільний дух". Траплялося, що перед виходом у світ "Современника" цензура забороняла до публікації добру третину матеріалу, і тоді Некрасову доводилося проявляти неймовірну винахідливість, щоб врятувати журнал від катастрофи. Саме в цей період він разом з дружиною, А. Я. Панаєвій, пише два об'ємних роману "Три страны мира" і "Мертвое озеро", покликані заповнювати заборонені цензурою сторінки журналу. У суворих умовах відточується майстерність Некрасова-редактора, його вміння спритно обходити цензурні перешкоди. На своїй квартирі він влаштовує щотижневі обіди, в яких, разом з співробітниками журналу, беруть участь цензори, волею-неволею пом'якшувальні свою вдачу в інтимній обстановці та ще й у колі знаменитих літераторів. Використовує Некрасов і свої знайомства з високопоставленими людьми як член Англійського клубу і майстерний гравець у карти [2].

        Після смерті Бєлінського, в 1848 році Некрасов підключається до роботи в літературно-критичному розділі журналу. Його перу належить ряд блискучих критичних статей.

        Велика заслуга Некрасова-редактора перед російською літературою полягає і в тому, що, володіючи рідкісним естетичним чуттям, він виступав у ролі першовідкривача нових літературних талантів. Завдяки Некрасову на сторінках "Современника" з'явилися перші твори Л.М. Толстого: "Детство", "Отроцтво", "Юнность" та "Севастопольские сочинения". У 1854 році на запрошення Некрасова постійним співробітником "Современника" став ідеолог російської революційної демократії Н.Г. Чернишевський, а потім літературний критик Н.А. Добролюбов. Коли в 1859 році відбудеться історично неминучий розрив лібералів з революціонерами-демократами і багато талановитих письменники ліберального способу мислення підуть з "Современника", Некрасов-редактор знайде нові письменницькі дарування в середовищі белетристів-демократів і в літературному відділі журналу побачать світ твори М.В.Успенського, Ф.М.Решетнікова, Н.Г.Помяловського, В.А.Слєпцова, П.І.Якушкіна, Г.І.Успенського та інші.

        У 1862 році після петербурзьких пожеж піднімається чергова хвиля гонінь на передову суспільну думку. Розпорядженням уряду "Современник" призупиняється на вісім місяців (червень - грудень 1862 року). У липні 1862 року заарештований Чернишевський. У цих драматичних умовах Некрасов робить енергійні спроби врятувати журнал, а після офіційного дозволу в 1863 році друкує на сторінках "Современника" програмний твір російської революційної демократії, роман "Что делать?" Чернишевського. У червні 1866 року, після пострілу В.В.Каракозова в Олександра II, влада знову забороняють видання "Современника". Ризикуючи своєю репутацією, в ім'я порятунку журналу Некрасов вирішується на "невірний звук": він вимовляє в Англійському клубі вірші, присвячені О.І.Комісарова, офіційно оголошеного рятівником царя від замаху Каракозова. Але всі ці відчайдушні спроби врятувати журнал залишилися безрезультатними і стали предметом болісних докорів сумління і каяття.

        Тільки через півтора року Некрасову вдається орендувати у А.А.Краєвського журнал "Отечественные записки". З 1868 року і до самої смерті Некрасов залишається незмінним редактором цього журналу, що об'єднує прогресивні літературні сили 70-х років. До редакції "Отечественных записок" Некрасов запрошує М.Є.Салтикова-Щедріна та Г.3.Єлісєєва. У відділі белетристики друкуються А.М.Островський, М.Є.Салтиков-Щедрін, С.В.Максимов, Г.І.Успенський, А.І.Левітов та інші письменники демократичного табору. Відділом критики керує Д.І.Писарєв, а після його смерті - А.М.Скабичевський і Н. К.Михайлівський. Відділ публіцистики ведуть Г.3.Єлісєєв і С.М.Кривенко. Журнал "Отечественные записки" розділяє в 70-і роки славу забороненого "Современника" і стоїть в самому центрі суспільного і літературної боротьби. Діяльність Некрасова-редактора належить до числа найбільш яскравих сторінок в історії російської журналістики.

 

РОЗДІЛ II. ЖУРНАЛІСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В.БЄЛИНСЬКОГО.

       

        Журнально-публіцистична діяльність Віссаріона Григоровича Бєлінського була багатоплановою і стала значним внеском в історію вітчизняної журналістики. Він був неперевершеним публіцистом, котрий вмів під покровом літературної критики, в умовах жорстокої цензури поставити на обговорення найгостріші, злободенні проблеми суспільного розвитку. Його огляди літератури стали не тільки теоретичним дослідженням літературного процесу, вони фіксували і направляли вітчизняну суспільну думку, а завдяки глибокому філософського обґрунтування утворили і виховали ціле покоління російської інтелігенції. В.Г.Бєлінського належить також величезна заслуга в теоретичному осмисленні завдань і ролі журналістики в суспільстві. Журналістська діяльність Бєлінського припала на час дії чи не з найсуворіших за всю історію друкованого слова в Росії цензурних заборон. Відповідно до цензурного статуту 1826 і 1828р журналісти були практично позбавлені права обговорення будь-яких питань, пов'язаних з внутрішньою і зовнішньою політикою. У цих умовах єдиною сферою дії для вітчизняних журналістів ставали питання літератури, мистецтва, науки. Саме в цих областях і зосередилася публіцистична діяльність Бєлінського. Її зміст можна розділити на три основні блоки: літературна критика, театральна критика і полеміка. Ділення це досить умовне, так як полемічність була одним з основних якостей творчого почерку Бєлінського.

        Літературно-критичні статті, рецензії та огляди літератури складають найбільшу частину спадщини Бєлінського. Як літературний критик Бєлінський висунув і обґрунтував теорію реалізму, на багато років вперед визначивши шляхи розвитку вітчизняної літератури. Його статті - монографії про творчість О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, А.С.Грибоєдова, М.Ю.Лермонтова містили ряд нових естетичних принципів і положень, які стали ключовими при оцінці літературного твору, - народність, відповідність дійсності, вірність характеру героя, сучасність. Художня точка зору завжди поєднувалася у нього з історичною та соціальною. Щорічні огляди літератури, які він увів у практику журналістської діяльності, не тільки зафіксували всі більш-менш значні явища літератури і журналістики того часу, але і включали в себе ряд найважливіших проблем суспільного життя. Основою його літературно-критичного методу була ідея заперечення, джерелом якої є боротьба протилежних починань [3].