Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр

Розділ ІІІ.

Основні напрямки розвитку польсько-радянських

стосунків у 1933 – 1939 рр.

У зовнішній політиці Польщі 1933 – 1939 рр. Вагоме місце належить Радянському Союзу. Польсько-радянські  відносини в зазначений період носили складний, часом суперечливий характер. Абсолютна більшість істориків, що вивчали питання польської зовнішньої політики міжвоєнного періоду, констатують той факт, що вона була відверто ворожа щодо Радянського Союзу. Однак історичні матеріали свідчать, що польський уряд займав маневрування між антирадянськими позиціями Німеччини та видимості налагодження стосунків з Радянським Союзом. У польській історіографії існує такий термін, що характеризує місце Польщі у тогочасній Європі – “між молотом і наковальнею”. Це в певній мірі пояснює нестабільність, неврівноваженість зовнішньої політики “санаційного” уряду, але ні в якому разі не виправдовує її.

До 1939 р. відносини  між Польщею і СРСР регулювалися укладеним 18 березня 1921 року Ризьким  миром. Його підписання завершило польсько-радянську  війну 1920 р. За умовами договору Польща залишала за собою Західну Україну, Західну Білорусію та л1итовські землі з містом Вільнюсом. Це і стало причиною суспільних і національних конфліктів, що негативно позначилися на соціально-економічному та суспільно-політичному розвитку Польщі. В певній мірі впливав на польсько-радянські стосунки. Фактично Ризький мир на 18 років визначив західний кордон СРСР.

Не зважаючи на те, що в 1932 році між СРСР і Польщею  був підписаний пакт про ненапад, зовнішньо-східна політика польських  правителів не зазнала змін. Її антирадянське спрямування посилилося всередині 30-х років. В певній мірі це було пов’язано з призначенням міністром іноземних справ Польщі Ю.Бека. Він прагнув ізолювати СРСР від європейський справ, запропонував у 1936 р. створити колективну систему безпеки, яка б не включала СРСР. Потрібно зауважити, що й з боку керівництва СРСР особливої теплоти щодо Польщі також не спостерігалося. Постійні звинувачення Варшави у агресивності щодо СРСР відповідно не формувало польському уряду довіри до зовнішньої політики Радянського Союзу.

В 30-ті роки у  зовнішній політиці Радянського  Союзу склалися суттєві зміни. З  одного боку радянське керівництво  зрозуміло, що світова економічна криза  сприяла не погіршенню комунізму  а посиленню фашизму, з іншого стало очевидним, що агресивні дії Німеччини і Японії Загрожують безпосередньо СРСР. Тому радянські керівники відмовилися від прийнятої в 1919 – 1920 рр. Зовнішньої політики, згідно якої будь-яке посилення міжнародної напруженості тільки на користь СРСР. Вже з кінці 1933 р. – початку 1933 р. радянський уряд почав проводити політику, спрямовану на створення системи колективної безпеки на основі регіональних угод про взаємний захист від агресії з боку Німеччини. СРСР вважав, що велику роль в цій системі повинна була відігравати саме Польща – одна з великих держав Східної Європи. Однак, позиція польського уряду була інакшою. Не дивлячись на “рекламування” дипломатичними колами покращення польсько-радянських відносин (це виражалося в підписанні в 1932 р. пакту про ненапад) уряд Польщі не робив жодного кроку до розширення польсько-радянського співробітництва в політичній сфері. Ця позиція пояснювалася зовнішньополітичною концепцією польських правлячих кіл. Польський уряд прагнув до загострення німецько-радянських відносин, зближення Польщі з Німеччиною, що сприяло б утворенню у Східній Європі блоку держав на чолі з Польщею. Однак в перші місяці Гітлерівського режиму Німеччина не проявляла бажання щодо послаблення напруженості у відносинах з польською державою. Вона, навпаки відкрито оголошувала своєю метою ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху частини польських земель. Черговий удар по великодержавним планам польського уряду завдав проект “пакту чотирьох”, підписаний 15 липня 1933 р. Німеччиною, Італією, Францією та Англією, яким передбачалися територіальні зміни польсько-німецького кордоні. На Польщею нависла загроза повної політичної ізоляції. В цих умовах радянський уряд запропонував Польщі взяти участь в конференції щодо підписання протоколу про визначення агресора. Польський уряд заявив, що ступить в переговори про підписання декларації лише в тому випадку, якщо до участі в ній в цій акції буде запрошена її союзниця Румунія, з якою СРСР одразу ж підпише пакт про ненапад. Слід зазначити, що ця пропозиція міністра іноземних справ Ю. Бека зовсім не була пов’язана із турботою про покращення радянсько-румунських відносин. Єдиною метою цього кроку було затягування з відповіддю польського уряду на пропозицію СРСР, тому, що радянська ініціатива в часі співпала із спробою польського керівництва зблизитися із Німеччиною. Після отримання “позитивних” результатів цієї акції, польський уряд не бажаючи скомпрометувати себе в очах Гітлера спільним виступом з СРСР, відхилив пропозицію радянського керівництва щодо спільного виступу з декларацією про визначення агресора. Не дивлячись на це, в квітні-травні 1933 р. радянський уряд продовжував пошук шляхів здійснення свого плану.

Розвиток подій  в Європі влітку 1933 р. зробив радянський проект декларації про визначення агресора ще більш актуальним. Виступ гітлерівців на Лондонській економічній конференції в червні 1933 р. з претензіями на східні території, а також парафування “пакту чотирьох” 7 червня 1933 р. викликали великі хвилювання в країнах Східної Європи, Прибалтики та Близького Сходу. В цих умовах ініціативу СРСР щодо декларації про визначення агресора підтримали Чехословаччина, Латвія, Естонія, Туреччина. На Лондонській економічній конференції радянська делегація запропонувала підписати вказану декларацію. Польща в черговий раз виступила проти радянських пропозицій. Її представники знову обумовили участь Польщі в підписанні декларації врегулюванням радянсько-румунських відносин, вимогою одночасного підписання декларації СРСР і всіма його сусідами (що виражало претензії польського уряду на керівне становище Польщі серед східноєвропейських держав та протиставлення всієї цієї групи Радянському Союзу), наданням декларації вузькорегіонального характеру шляхом виключення з числа учасників держав, які не межували з СРСР (це робилося з метою обмежити дію угоди порівняно невеликим районом, надати йому характеру другорядного доповнення до пактів про ненапад і тим самим послабити значення радянської ініціативи). Щоб не дозволити Польщі зірвати переговори та підписання документу радянська делегація прийняла вимогу про регіональну угоду.

3 липня 1933 р.  була підписана “конвенція про  визначення агресії”. Її учасниками  стали СРСР, Естонія, Латвія, Румунія,  Польща, Туреччина, Іран та Афганістан. Охарактеризовуючи факт підписання Польщею даної конвенції, Ю. Бек зазначав, що саме таким чином польський уряд розрахував створити спільний фронт західних сусідів СРСР під керівництвом Польщі. Однак, переважна частина вчених вважає, що справжньою причиною прийняття такого рішення був страх ізоляції Польщі із заходу. Прийняття такого визначення агресії, в якому порушення територіальної цілісності держави являлося основним критерієм, було своєрідною міжнародно-правовою підтримкою Польщі. На мою думку, це була свого роду підстраховка польського уряду на випадок німецької агресії. Вже в листопаді 1933 р. під час бесіди Нейрата з Липським останній, відповідно до отриманих інструкцій, пояснив, що польсько-радянські переговори не  мають серйозного значення. Це було ще одним підтвердженням того, що Польща займає антирадянські позиції.

В цьому контексті  необхідно розглянути перебіг польсько-радянських переговорів в 1933 – початок 1934 рр. Щодо питання балтійської декларації зініційованих СРСР. Радянський уряд виходив з того, що з приходом Гітлера до влади в Німеччині створилася загроза для незалежності прибалтійських країн, які розглядалися нацистами як важливий плацдарм для майбутнього загарбання Східної Європи. СРСР об’єктивно був зацікавлений в нейтралізації цієї загрози і збереження територіальної цілісності та незалежності своїх балтійських сусідів. 14 грудня СРСР передав Польщі пропозицію оприлюднити спільну радянсько-польську декларацію щодо намірів обох країн охороняти та захищати мир у Східній Європі. На випадок загрози балтійським державам німецької агресії СРСР та Польща відповідно до проекту декларації, зобов’язувалися обговорити ситуацію, що вивникла. На перщому етапі переговорів польський уряд повідомив, що він не проти обговорити радянську пропозицію. В цій ситуації Німеччина, яка опинялася перед перспективою утворення системи колективної безпеки, вирішила виключити з неї одну із самих важливих складових – Польщу. Нацистський уряд турбували не тільки радянсько-польські переговори, оскільки те, що вони могли бути частиною багатосторонніх переговорів, направлених на створення загального фронту країн проти німецької агресії. Наприкінці 1933 - на початку 1934 рр. Тривали польсько-німецькі переговори про підписання пакту про ненапад, тобто відбувалося так зване “польсько-німецьке зближення”. Під загрозою зриву цих переговорів Німеччина висунула вимогу відмови Польщі від радянської ініціативи. Польський уряд відхилив пропозицію СРСР щодо укладання “балканської декларації”, аргументуючи свою відмову “негативною позицією Фінляндії та сумніву інших країн” зовсім по іншому прокоментував це рішення член Колегії НКІС СРСР Б. Стомоняков: “Польща хоче затягнути переговори щодо радянської пропозиції з метою виграти час для своїх переговорів з Німеччиною”.

Як бачимо, польська дипломатія в цих складних умовах обрала шлях лавірування між фактичною згодою з антирадянськими умовами Німеччини та збереження видимості розвитку контактів з СРСР. При чому, якщо польський уряд не інформував Радянський Союз про свої переговори з Німеччиною, то Берлін отримував ґрунтовну інформацію про польсько-радянські контакти.

Підписання  в 1934 р. польсько-німецького пакту про  ненапад викликало схвильованість радянського уряду. Критично оцінивши пакт, СРСР висловив “недовіру до нової  польської орієнтації у зовнішній  політиці”. Саме в цих умовах СРСР виступив з пропозицією про продовження договорів між Радянським Союзом та його західними сусідами. 13 лютого 1934 р. таку пропозицію отримала Польща, 20 березня – прибалтійські держави. Останні дали позитивну відповідь. Інакше на радянську пропозицію зреагував польський уряд. Затягуючи переговори, він фактично намагався зірвати продовження польсько-радянського договору 1932 р. Слід зазначити, що польсько-радянський договір був заключений лише строком на три роки, в той час, як польсько-німецька декларація була підписана на десятирічний строк. Однак в результаті візиту Ю. Бека в Москву в лютому 1934 р. та його бесіди з наркомом іноземних справ СРСР М. Литвиновим радянський уряд остаточно переконався в небажанні Польського керівництва співробітничати з СРСР у справі попередження німецької агресії.

Конкретними результатами візиту була домовленість про перетворення дипломатичних представництв в  посольства, а також згода працівників  Польщі на обговорення питання про  продовження польсько-радянського пакту про ненапад. Однак, в офіційному повідомленні про візит Ю.Бека в Москву не було конкретної згадки щодо продовження строку дії пакту на 10 років, зазначалося лише, що визнано бажаним надати тривалий характер договору.

Як бачимо, в  позиції радянського уряду по відношенню до Польщі проявлялись прагнення до розвитку контактів з нею. Така позиція СРСР пояснювалася тим, що сам факт послаблення німецько-польської напруги теоретично не виключав можливості активної участі Польщі в організації системи колективної безпеки у Східній Європі та пов’язаної з цим політики добросусідства і тісного співробітництва з СРСР. Це розуміла і Польща, про що свідчить лист Ю. Лукасевича, який він писав в Варшаву в лютому 1934 р.: “Радянську політику по відношення до Польщі характеризують два моменти: 1) відвертість в обговоренні з нами німецької небезпеки та в бажанні запевнити нас в тому, що ця небезпека може привести до збройного конфлікту між нами та німецьким Рейхом; 2) прагнення до прискорення процесу зближення між нами…”. Вже в березні Ю. Лукасевич, оцінюючи події на міжнародній арені (СРСР продовжив строк договорів про ненапад з Латвією, Литвою, Естонією та Фінляндією), визнав невдачу обраної польською дипломатією тактики. Вже 31 березня Ю.Бек дав згоду на продовження переговорів але обумовив продовження пакту ліквідацією існуючого протиріччя між мирним договором СРСР з Польщею та радянсько-литовським пактом про ненапад (мова йшла про так звану “ноту Чичеріна” від 28 вересня 1926 р. в якій підтверджувалось визнання СРСР територіального суверенітету Литви, незважаючи на анексію Польщею частини її території). 13 квітня Польща передала СРСР проект протоколу, який польська сторона прагнула приєднати до документу про продовження пакту. Це був акт щодо визначення суверенітету Польщі над захопленими у Литви Вільнюсом та навколишніх територій. Однак СРСР відкинув це проект, пояснюючи, що останній практично веде до анулювання “ноти Чичеріна” яка щойно була продовжена разом з радянсько-литовським пактом про ненапад. Лише 5 травня після узгодження всіх спірних формулювань, СРСР та Польща підписали документи щодо продовження договору про ненапад. Засвідчувало можливість досягнення домовленостей між Польщею та СРСР, які б враховували інтереси обох країн.

Однак ця подія  стала однією з останніх, що завершала період радянсько-польського зближення в першій половині 30-х рр. На відміну від цього етапу, коли польська громадськість підтримувала нормалізацію відносин з СРСР, новий пронімецький курс режиму “санації” викликав величезне незадоволення.

В цьому контексті  необхідно зупинитися на відношенні Польщі до проекту Східного пакту, який був розроблений в результаті переговорів між СРСР та Францією в травні 1934 р. Відповідно до проекту  передбачалося заключення багатостороннього  регіонального пакту взаємодопомоги за участю СРСР, Чехословаччини, Польщі, Прибалтійський країн, малося на увазі, що Німеччина також буде запрошена до участі у Східному пакті, учасники якого повинні були взяти на себе зобов’язання про ненапад та взаємодопомогу на випадок агресії. Гітлерівська Німеччина, яка прагнула до ревізії Версальського договору, виступила проти цього колективного договору. 13 червня німецький міністр іноземних справ Нейрат заявив Литвинову, що схема пакту для Німеччини не прийнятна. У вересні німецький уряд офіційно відхилив пропозицію щодо Східного пакту. Польське керівництво під впливом Німеччини також відмовилося від участі у пакті, аргументуючи це тим, що у східному пакті не бере участь Німеччина. Ідея Східного пакту була зірвана.

Наприкінці 1934 – на початку 1935 рр. СРСР робить певні кроки у напрямку побудови колективної системи безпеки. У вересні СРСР вступив у Лігу націй, у травні 1935 р. укладені радянсько-французькі та радянсько-чехословацькі договори про взаємодопомогу. Все це означало формальне повернення радянської країни в міжнародне співтовариство в ранзі великої держави. Польща дотримуючись позиції Німеччини в цьому питанні, негативно оцінила ці договори. З цього часу польсько-радянські відносини різко погіршилися. Саме в цей час польський генштаб почав розробку плану війни з СРСР, який був затверджений у березні 1939 р. Однак, історик Лазько висловлює припущення, що існувала можливість приєднання Польщі до регіонального пакту про ненапад. На його думку про це свідчить її вичікувальна політика під час переговорів про Східний пакт та підписання радянсько-французької угоди.

Впродовж 1936 – 1939 рр. польсько-радянські відносини  розвивались під випливом поширення  німецької агресії. Цей період характеризується дотриманням Польщею політики балансування між СРСР та Німеччиною.

Польсько-радянські  відносини загострилися у зв’язку  із загарбанням Німеччиною Австрії 13 березня 1938 р. Польський уряд зустрів  повідомлення аншлюс Австрії як давно  очікувальну подію. Більше того, Польща почала вимагати і для себе компенсацій. Зокрема 17 березня “санаційний” уряд висунув Литві ультиматум, вимагаючи заключення конвенції, що гарантуватиме права польської меншини в Литві а також відміну статті литовської конституції, яка проголошувала Вільнюс столицею Литви. Польський уряд вимагав, щоб Литва відмовилась від Вільнюса на користь Польщі, війська якої окупували його ще в 1920 р.

Ситуація на міжнародній арені загострилася в результаті закладення 1938 р. Мюнхенської  угоди, відповідно до якої Англія, Франція, Італія та Німеччина зобов’язувалися вирішувати всі спірні питання шляхом переговорів та взаємних консультацій.Мюнхенська угода позбавила Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції.

У важкому становищі  опинилася і Польща. Німеччина  “поновила” свої претензії щодо включення  “вільного міста” до складу Рейха  та виділення екстериторіальної  зони через “польський коридор”. В  такій ситуації радянський уряд по дипломатичним каналам повідомив Польщу про те, що вважає небажаним задовольнити вимоги Німеччини, а інформаційне повідомлення ТАРС, опубліковане 27 листопада 1938 р. підтверджувало доброзичливе ставлення СРСР до Польщі. Спільна польсько-радянська заява, в якій підкреслювалось, що взаємовідносини між країнами ґрунтуються на договорі про ненапад, а всі спірні питання вирішуватимуться шляхом переговорів, лише на деякий час послабили загострення між Польщею та СРСР. Формально ця заява продовжувала дію польсько-радянського пакту 1932 р. до 1945 р.

Як вже зазначалось, у вересні 1938 р. німецький уряд висунув  свої територіальні вимоги до Чехословаччини. Узгодивши це питання з Берліном, Польща також висунула претензії  на Чехословацькі землі. Радянський уряд заявив, що у випадку нападу Польщі на Чехословаччину радянсько-польський пакт 1932 р. буде без попередження денонсований. Однак, це не врятувало Чехословаччину – 15 березня 1939 р., порушивши Мюнхенську угоду Німецькі війська окупували Чехію та Моравію, Польща захопила Тегуінську сілезію (Заользія).

Це привело  до загострення польсько-радянських відносин. Навіть погіршення стосунків  Польщі та Німеччини на початку 1939 р. не вплинули на зміну відносин між  польською та радянською державами.

В цих умовах англійський уряд 21 березня запропонував, щоб Англія, Франція, СРСР та Польща домовилася про сумісні консультації з метою прийняття заходів протидії агресії проти будь-якої європейської держави. Однак Польща виступила проти участі СРСР у будь-яких угодах, що можуть привести до зобов’язань про взаємодопомогу. Не дивлячись на таку позицію польського уряду, радянська країна, в умовах зростання загрози війни, запропонувала Польщі надання реальної підтримки проти можливої агресії. Здавалося, що загострення польсько-німецьких відносин, національні інтереси країни повинні були переконати “санаційне” керівництво прийняти пропозицію СРСР 11 травня 1939 р. посол Польщі в СРСР В. Гжибовський в бесіді з народним комісаром іноземних справ СРСР Молотовим, заявив, що “Польща не може заключити пакт про взаємодопомогу з СРСР через неможливість надання допомоги радянській країні, а оскільки Польща виходить з принципу, що пакт про взаємодопомогу заключається лише на умовах взаємності, то польський уряд не може прийняти допомогу від СРСР.