Зовнішня політика Польської держави в 1933-1939 рр

Для здійснення тиску на Францію польська дипломатія використала залежність французької  політики від Англії, прагнення англійського уряду до умиротворення Німеччини. Під час переговорів у вересні 1935р. в Женеві між міністрами закордонних справ Англії Хором та Польщі – Беком, останній намагався переконати Хора в тому, що основною перешкодою до “послаблення напруги між Францією та Німеччиною є “радянська політика” французького уряду”.

Однак, в умовах загострення міжнародної ситуації впродовж 1936-1937рр. уряди обох західних держав продовжували політику ”невтручання”  і “умиротворення”. Це проявилося : в ухиленні від радянських пропозицій щодо створення системи колективної безпеки; в потуранні здійснення агресивних планів Гітлера (12 березня 1938р. Німеччина ввела свої війська в Австрію). У відповідь посли Англії і Франції в Берліні намагалися “протестувати” проти насильницьких дій Німеччини, але вже 2-го квітня 1938р. вони визнали анексію Австрії.

Здавалося, що така політика західних держав повинна бути насторожити польський уряд. Однак, навіть підписання у вересні 1938р. Мюнхенської  угоди, якою було санкціоновано розчленування Чехословаччини, не насторожило Варшаву. А не напевне поляків влаштувало те, що за Мюнхенською угодою і вона отримувала Тещинський уїзд, що до цього був у складі Чехословаччини. Фактично, Чемберленд та Беладьє створили небезпечний прецедент, у результаті якого Гітлер без жодного пострілу заволодів частиною європейської країни. Мюнхенська угода позбавила Європу стабільності, бо від нині малі країни континенту відчували свою беззахисність і марність сподівань на захист з боку Англії та Франції. Останні ж, в супереч зобов’язанням прийнятих в Мюнхені обмежилися лише формальними протестами.

Ситуація змінилася  в березні 1939р, коли Гітлер, розірвавши Мюнхенську угоду, окопував Чехословаччину. Такий перебіг подій змусив уряди  Англії та Франції переглянути і змінити свою тактику, методи та засоби продовження “Мюнхенської політики”. Однак мета залишилася та сама - спрямувати Німеччину проти СРСР. Західні країни могли розраховувати на вдалий для себе результат зговору з Німеччиною лише в тому випадку, якщо вони самі попередньо закріплять своє міжнародно-політичне становище. Як бачимо, політика “умиротворення” вочевидь зазнала краху. Такий перебіг події змусив уряди Англії і Франції в березні того ж року приступити до переговорів із Радянським Союзом про спільні дії проти військової загрози з боку фашистських держав, насамперед Німеччини.

“Насильницьке”  приєднання Австрії до Німеччини  та ліквідація Чехословацької держави  викликало обурення європейської громадськості. Міжнародна обстановка настільки загострилась, що головний “Умиротворець” – англійський прем’єр-міністр Н. Чемберлен, виступаючи 31 березня в палаці общин заявив про те що Англія у випадку загрози польської незалежності надасть Польщі допомогу. Однак, це була одностороння гарантія. При чому слід зазначити, питання про те, чи погрожує хтось незалежності Польщі, вирішував сам “санаційний” уряд і лише відповідно до його рішення починав діяти й уряд Англії. Таким чином, питання що до вступу Англії у війну було прерогативою уряду іноземної держави. Вагоме значення мало ще одне формування: Англія гарантувала незалежність Польщі, але не її територіальну цілісність. Крім цього, Англійській уряд повинен був виступити лише в тому випадку, якщо Польща збройним шляхом надала б відсіч агресорам.

6 квітня 1939 р. було опубліковано спільне Польсько-англійське комюніке про заключення договору про взаємні гарантії на випадок збройного нападу на одну із сторін, що підписали цей документ. В офіційному повідомленні зазначалось, що договір вступає в дію у випадку прямої або непрямої загрози незалежності однієї із держав. Таким чином, оголошена Н.Чемберленом 31 березня одностороння гарантія стала 6 квітня двосторонньою.

Міністр іноземних  справ Польщі Бек оцінив цей договір  як велике досягнення польської дипломатії. Однак, з впевненістю можна стверджувати, що поїздка Бека не принесла Польщі жодних позитивних практичних результатів (співвідношення сил, географічна віддаленість обох країн, фіктивність Англійських гарантій, що підтвердила трагедія Чехословаччини).

Сьогодні дискутується питання щодо причин, які спонукали Англію до вкладання договору. Я не погоджуюсь з точкою зору, відповідно до якої “умиротворець” Н.Чемберлен відмовився від своїх політичних уподобань. Це не відповідає дійсності. Впродовж всього міжвоєнного періоду до травня 1939 року англійський уряд ухилявся від прийняття прямих зобов’язань у Східній Європі. Свідченням цього була Чехословацька криза 1938 року, коли стала зрозумілою небезпека наявності союзного договору в кризові ситуації. Сама Англія союзного договору про взаємодопомогу з Чехословаччиною немала. У останньої аналогічні договори були укладені з Францією та СРСР, у Франції з Англією. Тому англійський уряд доклав максимум зусиль для попередження збройного конфлікту між Німеччиною та Чехословаччиною. В цьому випадку автоматично в силу вступав Французько-Чехословацький договір, а Франції в цій ситуації неможливо було відмовитися від своїх зобов’язань. Це привело б до участі в конфлікті Англії (відповідно до союзного договору). В такій ситуації Англійський уряд усвідомив значимість та небезпеку двосторонніх договорів про взаємодопомогу.

В умовах загострення  міжнародної обстановки пріоритетним напрямком зовнішньої політики Англії було прагнення залишитися поза війною, і якомога довше, що б дозволило зміцнити військову базу країни. Отже, англійський уряд намагався використати надання Польщі в березні-квітні 1939 року гарантій, як важіль тиску на Німеччину з метою утримання її від розв’язання війни. Але як засвідчила історія, це були свого роду “фікційні” гарантії.

Правлячі кола Англії та Франції, не дивлячись на надання гарантії, не поспішали конкретно  визначити розміри обіцяної ними військової допомоги. Більше того, жодна  з цих країн не збиралася виконувати зобов’язання, прийнятих на себе перед  Польщею у випадку гітлерівської агресії. Це було підтверджено і в ході французько-польських переговорів, що відбулися в Парижі у травні 1939 року. Саме тоді польський військовий міністр генерал Каспщицький та начальник французького генерального штабу генерал Гамелен не змогли підготувати угоду щодо конкретних військових зобов’язань Франції по відношенню до Польщі. Переговори обмежились проектом протоколу, що був парафований Гамеленом та Каспшицьким, та листом Гамелена, де зазначалось, що військова угода вступить в силу лише після підписання польсько-французької політичної угоди. Але підписання цієї угоди французький уряд всіляко затягував, а потім взагалі відмовився від її підписання.

Такими ж  безрезультатними були й польсько-англійські переговори, що проходили у Варшаві 23-24 травня 1939 року. Англійська делегація, яку очолив генерал Клайтон, докладала максимум зусиль, щоб взяти на себе якомога менше зобов’язань. Переговори завершилися прийняттям Англією незначних військових зобов’язань, виконання яких не давало суттєвої допомоги Польщі на випадок війни. Як бачимо, під загрозою втрати незалежності уряд Польщі змушений був змінити курс зовнішньої політики. Уряди Англії та Франції не були зацікавлені “в справжньому попередженню небезпеки” гітлерівської агресії проти Польщі. Вони здійснювали тиск на Варшаву з метою “врегулювання” польсько-німецьких відносин і прагнули за рахунок Польщі домогтися “примирення” з Німеччиною, і спрямувати її на війну проти СРСР. Основою для такого “примирення” повинні були стати капітуляція Польщі та задоволення вимог нацистської Німеччини, компенсованих угодою проти Радянського Союзу. Така політика західних держав відповідала гітлерівським планам зовнішньополітичної ізоляції Польщі перед загрозою агресії.

Таким чином, можна  зробити висновок, що було повне спів падання зовнішньополітичних курсів по відношенню до Польщі її союзників і гітлерівської Німеччини. В складній ситуації та напруженій обстановці, коли Німеччина активно проводила мобілізацію в армію та стягувала війська до польського кордону, Радянський уряд виступив 23 липня з ініціативою про проведення переговорів між представниками збройних сил СРСР, Англії та Франції та підписання воєнної конвенції з питання організації сумісної оборони проти фашистської агресії в Європі. Хоча англійський та французькі уряди і дали формальну згоду на проведення воєнних переговорів з СРСР, фактично вони й привели до краху московських переговорів. Про те, що основним завданням англійської та французької делегації було лише затягування часу, а не досягнення реальних результатів свідчать факти, що на чолі військових місій Англії та Франції були поставлені адмірал Дракс та генерал Думенк, які не мали офіційних повноважень на підписання будь-якої угоди. До того ж, ці військові місії отримали від своїх урядів директиви щодо затягування переговорів. В ході перших засідань з’ясувалось, що ні англійська ні французька делегації не мали конкретних планів щодо розвитку співробітництва трьох держав у відсічі німецької агресії. Фактично, в Лондоні готові були пожертвувати безпекою Польщі заради угоди з Гітлером на кшталт мюнхенської, що свідчать таємні англо-німецькі контакти в літку 1939 року. Контакти Англії та Франції з урядом Польщі в цей час носили досить своєрідний характер. Англійські та французькі уряди усвідомлювали всю складність міжнародної обстановки та загрози, яка нависла над Польщею. Однак, жодна з цих країн не домагалася від польського уряду згоди на співробітництво з СРСР проти німецької агресії. Навпаки, Англія і Франція докладали максимум зусиль, щоб затягнути переговори військових місій в Москві з метою виграти час для зговору з Німеччиною. У зриві московських переговорів був винний “санаційний” уряд, якій використовувався англо-французькою дипломатією для створення штучних перепон та ускладнень під час переговорів. Військові місії цих країн використовували відмову Польщі в питанні про можливість проходу радянських військ через її територію як своєрідний бар’єр проведення переговорів. Тобто, делегації не змогли вирішити ключове питання переговорів: пропуску Червоної Армії через територію Польщі та Румунії. Представники Франції у Варшаві намагалися вплинути на польського міністра Бека, рекомендували йому дати хоча б в якісь формі згоду на пропуск радянських військ через польську територію на випадок виникнення війни з Німеччиною і включити цю згоду в текст конвенції. Англійські ж дипломати показували свою незацікавленість в тому, щоб Польща дала згоду на пропуск радянських військ. Як себе проявила Польща в цих обставинах? В ті вирішальні дні міністр закордонних справ польської держави Бек та його оточення постійно посилалися на “заповіти Пілсудського”, відповідно до яких в жодному випадку не можна допустити появи чужих солдат на польській території. Аргументував це він тим, що Червона Армія в результаті репресій командного складу ослабла і покластися на неї неможливо. Все це можна взяти до уваги, але необхідно зазначити, що в ті дні десятки німецьких девізій вже стояли на польському кордоні і в будь-який день можна було очікувати нападу. В цих умовах саме позиція Польщі виглядала не лише не переконливо, але й була трагічною для подальшої долі Польщі. Саме в цей час німецьке верховне командування вже надавало Гітлеру план воєнних операцій проти Польщі. Про загрозу, що нависла над польською державою, свідчило зроблене Німеччиною ще 28 квітня 1939 року повідомлення про те, що у зв’язку з укладанням польсько-англійської угоди про гарантії німецька сторона вважає польсько-німецьку декларацію про ненапад від 1934 року такою, що втратила чинність. Однак, навіть після цього польське керівництво продовжувало підкреслювати своє небажання приєднуватись до будь-яких антигітлерівських блоків, у які входили СРСР. Польський уряд переоцінював свої сиди та не враховував якісну і кількісну перевагу військово-економічних та людських потенціалів Німеччини над Польщею. До того ж, не враховувалося саме головне – нова стратегія ведення блискавичної війни.

1 вересня 1939 року Німеччина вторглась на  територію Польщі. Так розпочалася  Друга світова війна. 

Таким чином, можна  зробити висновок, що впродовж 1933-1939 років відносини Польщі з Англією та Францією базувались на принципах “невтручання” та “умиротворення” Німеччини. Такі кроки західних держав пояснювалися прагненнями ліквідувати СРСР (спрямувати німецьку агресію на схід) та бажання здійснювати вплив на гітлерівську політику. Польща прагнула до зближення з Німеччиною для забезпечення реалізації своєї великодержавної політики. Однак, коли у Варшаві стало відомо, що Німеччина вже розробила план нападу на Польщу, “санаційний” уряд активізував свої відносини з Англією та Францією. Але вже в липні-серпні 1939 року стало зрозуміло, що ніякої допомоги від них Польща не отримає. Більше того, Лондон почав готувати новий “Мюнхен”, але на цей раз за рахунок Польщі.

Така політика Варшави, Парижу та Лондону об’єктивно відкривала шлях Німеччині до здійснення своїх стратегічних планів підкорення Європи. Це засвідчило 1 вересня 1939 року і подальший розвиток подій в умовах Другої світової війни.

Розділ ІІ

Місце Нацистської  Німеччини у зовнішній політиці Польщі.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Польщі в 1933-1939 роках були відносини з  нацисткою Німеччиною. Саме вони мали доленосне значення для подальшої  історії Польської держави: впродовж 1934-1939 років Німеччина, під виглядом налагодження “дружніх” стосунків з Польщею, готувалася до включення її території в “німецький життєвий простір”, що і було зроблено в 1939 році.

Світова економічна криза 1929-1933 років викликала не лише розлад економіки капіталістичних  країн, але й загострила міжнародні протиріччя. На міжнародні арені вони визначались посиленням боротьби ведучих держав за ринки збуту та джерела сировини сфери вкладання капіталу. В цьому контексті на порядок денний поставало питання розширення зовнішньої експансії, нового переділу світу.

Особливо гостро цю кризу переживала Німеччина, яка  відповідно до умов Версальського договору, підписаного в червні 1919 року була позбавлена колоній і змушена  дотримуватися військових обмежень (зменшення складу німецької армії  та чисельності озброєнь, скасування військової повинності, заборона проведення в навчальних закладах військової підготовки тощо). З приходом до влади в Німеччині у 1933 році нацистів на чолі з Гітлером міжнародна ситуація в Європі різко загострилась: Берлін відверто взяв курс на радикальний перегляд Версальських домовленостей. Одне з центральних місць в цих планах відводилось Польщі. Німецька дипломатія активно використовувала в своїх зовнішньополітичних демаршах проблеми з так званим “польським коридором”.Прихуд до влади Гітлера не сприяв покращенню польсько-німецьких відносин. Навпаки, все більше гострим ставало питання німецько-польського кордону. Німецький уряд намагався зробити все можливе, щоб забезпечити свого роду “нейтралізацію” Польщі під час майбутньої східної кампанії.

В перші місяці гітлерівського режиму Німеччина не робила жодних кроків до пом’якшення  напруги у відносинах з Польщею. Навпаки, вона відкрито оголошувала  своїми найближчими цілями ліквідацію “польського коридору” та приєднання до Рейху частини польських земель. Не зважаючи на такі заяви, “санаційний” уряд покладав великі надії на зміну позиції Берліну щодо Польщі. В першу чергу це пояснювалося її демонстративно негативним ставленням до СРСР. В цьому контексті Німеччина для польської держави була свого роду союзницею.

По друге  у випадку успішної німецької  експансії польське керівництво  розраховувало на територіальні  придбання за рахунок Литви, Чехословаччини, та СРСР.

Проте у Німеччини  було своє бачення подальшого розвитку подій в цьому регіоні Європи. Вже на весні 1933 р. в Берліні був розроблений план оволодіння територією “вільного міста” Гданська (Данцигу). За умовами Версальського договору, Гданськ входив до митного кордону Польщі. Документом передбачалось співучасть польської держави в управлінні та експлуатації порту, водних шляхів міста, залізничних доріг. Польському урядові належало право опіки над польськими громадянами “вільного міста” налагодження зовнішніх відносин Гданську. Однак саме головне було те, що територія так званого Данцигського коридору відділяли Східну Прусію від решта Німеччини. Повернення міста розглядалося німцями як відновлення “історичної справедливості” ніби порушеної Версальським договором. На практиці воно давало можливість побудувати екстериторіальний коридор через Помор’є для об’єднання Німеччини з Східною Прусією.

“Санаційна” польська дипломатія, як свідчать документи  не шукала шляхів до урегулювання стосунків  з Німеччиною. Вже 1 лютого 1933 р. на сесії  Ради Ліги націй міністр іноземних  справ Ю. Бег заявив, що Польща не буде більше визнавати положення “Договору про захист національних меншин”, який був складовою частиною Версальського договору. Фактично це означало, що Польща не буде приймати участь в засіданнях при розгляді німецької сторони на становище національних меншин Польщі. У відповідь на це сенат Гданська заявив польському уряду, що він ліквідує спеціальну портову поліцію і включає порт та водні шляхи “вільного міста” в компетенцію міської поліції. В цих умовах уряд Пілсудського робить черговий крок до загострення конфлікту. В ніч з 5 на 6 березня польський корабель висадив 200 польських солдатів на територію міста. Ситуація загострилась. З метою врегулювання цього протистояння  9 березня в Женеві було скликано спеціальне засідання Ради Ліги Націй. В результаті гострих дискусій між представниками сенату Гданська та Міністерства закордонних справ Польщі було досягнуто компромісу: власні міста віддали наказ щодо гарантії Польських прав, а Польський уряд декларував вихід польського десанту  з території “вільного міста”.