Маргарет тетечер и ее роль в истории Великобритании

Таке різке зростання  попиту на акції приватизованих компаній пояснюється, по-перше, тим, що уряд Тетчер вжив заходів до максимального спрощення процедури придбання акцій, по-друге, уряд у більшості випадків приватизації дозволив виплату у розстрочку. Таким чином, люди із серйозним статком отримували реальні шанси для придбання акцій.

Робітники та службовці  приватизованих компаній користувались додатковими привілеями. Коли, наприклад, приватизувалася «Брітіш гез», кожний працівник мав право на 52 безкоштовних акції і ще на 1481 акцію із знижкою 10 %від податкової ціни. 130 тис. співробітників «Брітіш гез» стали власниками акцій. Було введено також ряд податкових послаблень, що стимулювали зацікавленість дрібних власників. До кінця 1987 року 4/5 усіх службовців приватизованих компаній володіли їх акціями. З іншого боку, необхідно зазначити, що 54 % акцій належало 1% найзаможніших акціонерів. [60] Денаціоналізація державних підприємств обґрунтовувалася також ще й тим, що на них значні видатки спрямовувалися на соціальну сферу, а це призвело до вагомих втрат у конкурентній боротьбі з приватними підприємствами, гальмувало розширене відтворення капіталу. Після приватизації акції майже усіх компаній зросли у ціні. «Брітіш телеком» за три роки діяльності у приватному секторі збільшила свої прибутки майже на 30 %. Причому вливання приватного капіталу у державну промисловість було лише одним із вагомих чинників. Не менше, а на думку британського журналіста Д.Брюс-Гардіна, ще більше значення мало обмеження привілейованого становища державних монополій. Законом про транспорт 1980 року «Брітіш рейл» позбавлялося одноосібного права вирішувати питання перевезення пасажирів.

Водночас уряд зберігав за собою «особливий» пакет акцій  у ряді компаній, щоб вони не потрапили  під контроль іноземних акціонерів. Також створювались спеціальні ревізії  та контрольні інститути, які мали стежити  за тим, щоб приватизовані компанії забезпечували попит та послуги для населення.

Одним з найважливіших  заходів, котрі здійснив уряд М.Тетчер, була приватизація житла, оскільки до початку 1980-х років основна частина  міського населення орендувала житло  у муніципальної влади. Житлове господарство було збитковим, тому його утримання важким тягарем лягав на місцеві бюджети, а в кінцевому рахунку – на державу.Новий курс торі призвів до пожвавлення ділової активності, прискорив модернізацію економічної структури країни. Британська економіка зросла у 80-тї роки на 3 – 4% швидше, ніж в інших провідних західних країнах, за винятком хіба що Японії. Водночас, у 80-тї роки скоротилися темпи зростання споживчих цін. 1988 року вони становили 4,9 %, тоді як 1979 року – 13,6%.

Слід, щоправда, зазначити, що процеси приватизації і поширення кількості власників акцій, хоч вони й охопили значну частину суспільства, мали й своїх опонентів, оскільки, за визначенням фахівців, більшість населення країни, навіть у самій Британії, залишалася малосвідомою щодо того, як функціонує британська економіка. Саме ця необізнаність пояснювала, чому значна частина суспільства ставилася до процесів приватизації та масового акціонування з певною осторогою, а подекуди навіть вороже. Єдиним шляхом подолання такої упередженості М. Тетчер вважала якнайшвидше залучання британців до цього процесу, щоб реально продемонструвати їм переваги приватної власності перед державною, оскільки саме безпосередня участь у діяльності тієї чи іншої компанії не лише давала можливість підвищити фінансові інтереси кожного власника, але й наближувала його до розуміння реальних процесів економічного життя як країни в цілому, так і конкретного підприємства.

Як зазначала згодом у своїх мемуарах М.Тетчер, сама по собі приватизація не вирішувала жодної з проблем, вона лише виявляла приховані проблеми, які слід було негайно вирішувати. Монополії або квазімонополії, що приватизувалися, потребували державної підтримки, регулювання їхньої діяльності. Необхідно було вдихнути в них впевненість, позбавити упередженого страху перед ринковими труднощами, жорстокістю конкуренції і непередбачуваністю споживачів. «Підтримка одержавлених і приватизованих корпорацій, - наголошує екс- прем’єр, - це зовсім різні речі», оскільки в першому випадку уряд змушений був займатися непритаманними для нього функціями, в іншому ж – уряд перекладав значну частину відповідальності на приватний сектор, створюючи умови для його пристойного функціонування і забезпечуючи від несподіванок «вільного ринку».[61]

 §1. Другий  строк прем’єрства.

Перемога на Фолклендах відразу ж поставила питання  про нові вибори. За поширеною в  країні думкою, до воєнного успіху шанси  у консерваторів на перемогу були мінімальними. Для такого висновку був ряд підстав: безробіття продовжувало зростати катастрофічними темпами, економіка також знаходилася у стані депресії.

Але Фолклендська епопея все змінила. Англійські газети писали, що війна стала майже головним козирем консерваторів у гонці  за голосами. [62] Переможним воєнним  лідером називали вони Тетчер. Більшість англійців розглядали повернення Фолклендів ( Мальвін) під англійський колоніальний контроль майже як початок відродження Великої Британії; їм імпонували «тверда рука», яка забезпечила зовнішню перемогу. Влітку 1982 року М.Фут так оцінив ситуацію: « Перемога у війні укріпила позицію торі і особисто Тетчер. На це необхідно зважати кожному серйозному політичному діячеві. Якщо б вона оголосила вибори зараз, то консерватори без зусиль отримали б перемогу».[63]

Дострокові вибори в  парламент були призначені М. Тетчер на 9 червня 1983 року.

Консерватори почали підготовку до них задовго до їх офіційного оголошення. У 1983 році компанія «Саатчи енд Саатчи», котрій, як і  у 1979 році, консерватори доручили рекламу  передвиборчої кампанії, дала наступні рекомендації: слід акцентувати увагу виборців на необхідності продовжити строк перебування консерваторів у влади для здійснення тих планів, які вже були схвалені англійцями у 1979 році, вести кампанію не в оборонному, а у наступаючому ключі, в тому ж питанні про безробіття; нарешті, що особливо важливо, у центр кампанії поставити питання про високий рейтинг лідерів консерваторів і зменшений авторитет лідерів лейбористів. 18 травня був опублікований передвиборчий маніфест консерваторів. Вони запевняли, що Британія « встановила самоповагу і довіру» до себе, що спад в економіці закінчився і почався період становлення, що уряду вдалося значно зменшити інфляцію – до 4 % (це була найнижча інфляція за останні 15 років після 1968 року).

Маніфест проголошував продовження того ж курсу в економіці, включаючи контроль за розходами, зниження податків, денаціоналізацію ряду галузей промисловості. Торі планувала заборонити страйки на виробництвах ключового значення ( щоб, як вони казали, ті не наносили збитків економіці Англії й не приносили незручностей мешканцям країни). Вони оголосили про намір розпустити муніципалітет у великих містах, перш за все Лондонську раду, тобто ради, де домінувала опозиція.

Маніфест лейбористської партії, в свою чергу, передбачав продовження  політики націоналізації, зменшення безробіття, захист прав тред-юніонів, а в області зовнішньої політики вихід з ЄЕС і без’ядерну Англію.

Лейбористська партія робила ставку на поширення державних капіталовкладень в економіку країни, на збільшення виділення державних коштів на житлове будівництво (що, на думку частини виборців, призвело б до збільшення податків).

Лейбористи продовжували дотримуватись старих лозунгів, недостатньо  враховували нові зміни в економіці  і соціальній сфері, продовжуючи  наполягати на ряді явно не популярних в народі концепцій економічного розвитку країни. Тим самим вони не тільки не заохочували на свій бік нових виборців, але й втрачали голоси так званих нестійких виборців, які тільки в останню мить виборчої кампанії вирішували, яку партію обирати.

Консерватори виявили  мистецтво політичної боротьби, надавши  перевагу не обговоренню результатів  своєї діяльності і свою програму, скільки обрушувалися на програму лейбористів, підкреслюючи її слабкі місця.

Виборча кампанія почалася серією прес-конференцій партії, причому М.Тетчер взяла участь майже в усіх. Вона відповідала сама на всі запитання, звертаючись до довідників тільки у випадку, коли необхідно було навести цифри. Її звинувачували в тому, що у неї стиль наставника, ментора, «директриси коледжу». Вона парирувала ці зауваження заявою, що багато директрис забезпечили своїм випускникам чудову кар’єру. «Так, я вірю, що повинна переконувати людей в тому, в чому сама впевнена, - продовжувала вона. – Я дуже стара, щоб змінюватись».[64]У травні-червні 1983 року у Великій Британії, на думку багатьох спостерігачів, вибори значно відрізнялись від попередніх. Зазначалося навіть, що вони були більше схожі на вибори американського президента, коли мова йде не стільки про боротьбу партій, скільки про суперництво їх лідерів. Англійський журнал «Економіст» вважав, що головне питання на виборах полягає у ставленні до Тетчер виборців.

Газета «Сан» ( з найбільшим тиражем в Англії – більше 4 млн. екземплярів) в своїх передовицях  характеризувала Тетчер як «лідера, що підняв країну до величі у період кризи», як « чудового воєнного адмірала», як « прапороносця простих людей» і т.і. Газета, змальовуючи Тетчер «залізною леді», підкреслювала, що вона в той самий час і «м’яка леді», котра опікувалася безробітними, що вона турбувалася про своїх колег, і т. і.

Сама Тетчер вела виборчу  кампанію активно і цілеспрямовано, виступаючи на фабриках, заводах, вулицях  міст. Вона заявляла, що вибори 1983 року покликані вирішити, який з двох протилежних курсів у розвитку країни обирає нація: той, що пропонує консервативна партія, чи той, за яким стоять її опоненти, які несли Англії, як вона запевняла, « темні хмари марксистського соціалізму».

Немалу послугу надали консерваторам і чвари між  лейбористами. 20 травня заступник лідера партії Д.Хілі, який користувався великим авторитетом, урозріз з маніфестом лейбористів, в якому було сказано, що прийшовши до влади, вони знищать ядерну зброю Британії у п’ятирічний строк, заявив, що партія цього не зробить, поки Росія не скоротить свої ядерні сили, спрямовані на Британію.

Джон Сілкін, оратор партії з питань оборони, відразу ж заявив, що Британія при лейбористах стане  без’ядерною державою. Фут спочатку уклонявся від встановлення своєї позиції, але через декілька днів під натиском Хілі поступився, заявивши, що згоден з Хілі і що тільки тоді Англія почне знищувати зброю, коли і СРСР піде на це. Звичайно, що розходження по такому кардинальному питанню було негайно використане консерваторами, які заявили, що на лейбористів не можна покластися у вирішенні такої важливої справи, як оборона країни. Газета «Сан» розмістила 26 травня карикатуру, котра стала популярною в країні. На ній були зображені Д. Хілі і М. Фут, що сидять на паркані спинами один до одного і дивляться в різні боки: Фут – на засіяний квітами простір, зазначений як «без’ядерна зона», а Д.Хілі – в протилежний бік, на «ядерну зону», де зображені ядерні ракети. Підпис проголошував: «Ті, що сидять на обороні».

У голосуванні 9 червня 1983 року приймало участь більше 30 млн. англійців, тобто 72,7 % виборців (менше, ніж на виборах 1979 року). 13697 тис. чоловік проголосувало за консерваторів, 11532 тис. за лейбористів, 4313 тис. – за альянс, 1043 – за інші партії. Таким чином, за консерваторів проголосувало всього 42,4 % виборців, але, дякуючи мажоритарній системі і заявленню на політичній арені альянсу вони отримали 61 % всіх місць в парламенті. 307 консерваторів було обрано до Палати громад – на 58 чоловік більше, ніж у 1979 році. Свою більшість у парламенті вони тепер довели з 43 до 144 депутатів.[64]

Лейбористи отримали 209 місць, альянс – 23, з них ліберали 17, а СДП – 6 місць.

Ф.Пім писав згодом: « На мій погляд, якби лейбористська  партія запропонувала іншу альтернативну  програму, і якби не було Фолклендів, консерватори могли б потерпіти  поразку». [65] Не користувались популярністю наміри лейбористів вивести Англію з ЄЕС. « Наголошування …на вимозі виходу з ЄЕС на мало під собою ніякого підгрунтя», - заявило згодом керівництво Компартії Британії. [66]

Успіх на виборах 1983 року і слабкість розколотої опозиції створювали сприятливі умови для продовження розробленої в опозиції неоліберальної соціально-економічної політичної стратегії. Однак на шляху її реалізації уряду та його голові прийшлося зіткнутись з багатьма проблемами як внутрішнього – так і зовнішньополітичного плану.

Перемігши на виборах, Тетчер вирішила укріпити свої позиції, виробивши  значні перестановки в уряді. Найбільш серйозним було питання про те, хто стане міністром фінансів. Враховуючи складність попередніх економічних  перетворень, Тетчер підібрала на посаду канцлера казначейства дуже компетентну людину. Н.Лоусон, котрий зайняв цю посаду, відрізнявся глибоким знанням економічних проблем, як і сама прем’єр-міністр. Він отримав освіту в Оксфорді, де його знали як одного з обдарованіших студентів.

Міністром торгівлі й промисловості  став яскравий, знаючий, здатний політик  С.Паркінсон. Це був давній соратник Тетчер, який відрізнявся своїм лояльним ставленням до прем’єр-міністра.

Говорячи про формування Тетчер кабінету, можна підвести підсумки: до нього увійшли три нових міністри, десять міністрів зайняли інші посади в уряді, а всього в уряді було здійснено близько 60 переміщень. В результаті цих перебудов Тетчер отримала «уряд впевнених діячів», про яких мріяла з 1979 року.

Однак на шляху прем’єра залишилась головна перешкода: діяльність профспілок. Влада тред-юніонів в Англії в останні десятиліття була дуже сильною. Хіт, в роки свого прем’єрства, зізнався, що країною править не уряд, а профспілки. Очевидно, що діяльність профспілок, спрямована на поліпшення соціального забезпечення робітників, не тільки була у протиріччі політиці прем’єра, але й заважала здійсненню її планів по виводу економіки з кризи.