Маргарет тетечер и ее роль в истории Великобритании

Уряд М. Тетчер взяв курс на будівництво таких стратегічних ядерних сил, які були б не просто «символом статусу великої держави», але й мали реальний потенціал «залякування» по відношенню до всього радянського ядерного арсеналу. У 1980 році уряд прийняв рішення про переоснащення ядерного підводного флоту новою американською системою «Трайдент», а у березні 1982 року через палату громад йому вдалося провести рішення про прийняття на озброєння ще більш потужної системи – «Трайдент -2».

Дальність ураження «Трайдентів» - 11 – 12 тис. км, коефіцієнт ухилення – 90м. « Особливою рисою цих ракет, - писав у «Таймс» один із членів лейбористського «тіньового кабінету» Р.Кук, - є їхня більша точність. Така точність не потрібна для відповідного удару по великим містам, на чому будувалася концепція «утримання». Вона потрібна лише у тому разі, якщо даний вид зброї намірюють використовувати для руйнування укріплених шахт, у яких кожна із сторін розміщує свої ракети», тобто для нанесення випереджального удару по ракетним установкам супротивника.Але причина орієнтації правлячого класу Великої Британії на ядерне озброєння – не міфічна «радянська загроза», на яку люблять посилатися лондонські стратеги, а прагнення за допомогою ядерних засобів володіти силою, яка, на їхню думку, є гарантією збереження свого панування. Крім того, Лондон розраховує використати свій потужний ядерний потенціал у НАТО як засіб для отримання економічної і політичної користі у відносинах з союзниками у Західній Європі, як інструмент тиску на країни-члени Співтовариства, як фактор підвищення своєї ваги на міжнародних переговорах.

Англійський уряд не тільки з ентузіазмом підтримав так  зване «подвійне рішення» НАТО про  розміщення 572 американських ракет  середнього радіусу дії, але також  активно допомагало американській  адміністрації в її тиску на деяких хитких партнерів. 14 листопада 1983 року перші ракети були доставлені у Грінем-Коммон.

Захоплення прогресивної світової спільноти викликала стійкість  англійських жінок, які з вересня 1981 року блокували воєнно-повітряну  базу у Грінем-Коммон. Їхня героїчна боротьба продовжувалася і після того, як ракети все ж вдалося розташувати. Влада не раз змушена була застосовувати силу й судові переслідування проти борців за мир.

Організації, що боролись за мир та роззброєння, не обмежувалися лише критикою негативних аспектів політики уряду. Вони пропонували свою конкретну програму дій. Наприкінці 1983 року «Компанія проти торгівлі зброєю», «Рух за ядерне роззброєння», «Національна рада миру» - усього 16 великих антивоєнних організацій – розробили і представили у парламент «Програму міжнародної діяльності» Англії на 1983-1988рр. Вони виходили з того, що роззброєння потрібне по двом головним причинам: 1) для того, щоб людство змогло вижити і2) для того, щоб задовольнити соціальні та економічні потреби британського народу. Автори вважають, що прогрес на шляху до роззброєння повинен стати головним пріоритетом у зовнішньополітичній діяльності будь-якого англійського уряду.

Однак уряд консерваторів  орієнтувався на зовсім інші цінності і пріоритети. На перше місце він  поставив мету укріплення воєнної міцності і «особливих відносин» із заокеанським партнером.

§1. Британсько – американські відносини.

 У своїй зовнішній  політиці Британія завжди надавала  великого значення стосункам  із США, і 80-ті роки в цьому  не явились відхиленням. Вважається, що Англія віддає пріоритети своєї зовнішньої політики переважно зв’язкам із США, а США – Англії. Англійські та американські ідеологи пояснюють природу цих відносин переважно рядом об’єктивних причин, наприклад, загальністю мови (хоча багато англійців не дуже полюбляють американський і різниця між ними надто значна – як не без приводу писав О.Уайльд, «у нас тепер із Америкою все однакове, крім мови»), співробітництвом, котре в останній час посилилося розвиненими господарськими зв’язками двох сторін, котре інколи переходить у взаємне проникнення в економіку один одного, близькістю національних культур. Має певне значення, на думку англосаксів, і географічне положення двох країн, оскільки з розвитком техніки і транспорту вони наближуються.

Період між двома  світовими війнами характеризувався гострою боротьбою двох країн, суперництвом за господарювання у світі. «Особливі відносини», що виникли після Другої світової війни, розвивалися паралельно з послабленням Англії, втратою нею світових позицій і посилення Сполучених Штатів. Вони зростали, таким чином, із збільшення нерівності у силі двох країн, із зацікавлення Англії після закінчення Другої світової війни у співробітництві з США для встановлення свого хиткого положення. Як писав Г.Кісінджер, «коли Англія вийшла з другої світової війни занадто послабленою, щоб відстоювати свої власні інтереси», тоді «її (США) лідери почали настирливо розвивати з нами свої особливі стосунки». [112] З іншого боку, вони явились результатом зацікавленості США в укріпленні за допомогою Британії своїх позицій як у післявоєнній Європі, так і у колишніх британських колоніях.

Немалу, а , можливо, рішучу роль в їх становленні відігравали  антирадянська спрямованість політики США і Англії, співвідносні загальні ідеологічні позиції. Англійські й американські правлячі кола виходили з постулату, що радянська політика була начебто спрямована на руйнування цього союзу. Цей мотив прозвучав і під час переговорів міністра закордонних справ Д. Хау із М.С.Горбачовим у 1984 році. Тоді Михайло Сергійович заявив: « СРСР не переслідує мети посварити вас із США і не хоче погіршити ваші стосунки з вашим союзником». [113]

Звичайно, імперіалістична  Англія, її правлячі кола отримали від  «особливих відносин» з США певні  переваги. В області економіки  – це перш за все можливість шляхом тісної кооперації з американською промисловістю набувати новітньої технології. Цьому ж сприяли і величезні англійські капіталовкладення в американську промисловість , котрі давали англійському капіталу доступ до американської технології і величезні прибутки. В 70-ті роки Сполученні Штати займали друге місце в англійській зовнішній торгівлі. Торгівельний баланс англо-американської торгівлі був активним для Британії. Але по ряду причин, перш за все після вступу Англії в ЄЕС, економічні зв’язки між двома країнами стали послаблюватися.

З приходом до влади Р.Рейгана  положення різко змінилося. М.Тетчер не тільки взяла курс на динамічний розвиток відносин із США по всім напрямкам, але й на встановлення тісних особистих  відносин з американським президентом. Вона прагнула не пропустити час, щоб, як тоді говорили, зайняти своє місце «в серці американського президента», випередити інших європейських політиків в цьому. Вона зробила спроби здійснити вплив на формування внутрішньої політики Рейгана і грати роль «посередника» у відносинах між США та іншими західноєвропейськими державами: «Рейган постійно радився з нею не тільки у міжнародних справах, але й у внутрішньополітичних». [114] Зі свого боку, Р.Рейган в умовах посилення позицій Японії та інших країн загального ринку і співвідносного послаблення позицій США потребував у підтримці західноєвропейських союзників і за допомогою Англії сподівався укріпити свої позиції у Європі.

У партнерів не було недостатків  у взаємних компліментах. Так, по закінченню робочого візиту М.Тетчер в США у 1987 році президент заявив: « Я захоплююсь прем’єр-міністром… Вона сильний і принциповий лідер на світовій арені…» В свою чергу прем’єр відповіла: « Зараз більше, ніж коли-небудь, нам потрібна керуюча роль з боку Америки, і ваш президент володіє унікальними здібностями такого керівництва».[115]

М. Тетчер і тодішній міністр  закордонних справ лорд Керрінгтон першими із закордонних лідерів  нанесли візит до Вашингтону президенту Рейгану. « Ми в Англії, - говорила голова англійського уряду на прийомі у Білому Домі, - абсолютно солідарні з вами. Успіхи Америки будуть нашими успіхами. Ваші проблеми – нашими проблемами». [116]

Одним з найбільш важливих факторів, встановлюючих «особливий характер відносин» двох країн, є  ядерне співробітництво. Витоки його уходять ще в роки другої світової війни, коли у 1942 році Черчілль і Рузвельт досягли угоди по виробництву атомної бомби.

У 1952 році Англія провела  перше випробування атомної бомби, а у 1957 році і водневої бомби. Ядерне співробітництво між Англією та США почало розвиватися з скаженою швидкістю і чім далі, тим більше приводило до росту залежності від США. За згодою 1958 року США дозволила Англії доступ до американської інформації і технологічних матеріалів, необхідних для створення ядерного потенціалу. Але це ж і підсилило ядерну залежність Англії від США, тому що основний потік ядерного матеріалу ( урану, цирконію та ін.) йшов із США. Свої ядерні випробовування Англія проводила в штаті Невада, а з 1962 року в силу «особливих відносин» вона почала і закупівлю у США засобів доставки ядерної зброї – ракет «Поларіс».

Сполучені Штати при  всякій нагоді підкреслювали, що для  жодної іншої держави, крім Британії, вони не надають таких ядерних  «послуг», не говорячі про те, що в  результаті цього Англія опинилась у повній залежності від США, що вони прив’язали англійський воєнний потенціал до свого. Більше того, за таку «послугу» США отримали право створювати свої воєнно-морські бази ( у Шотландії) для дислокації американських підводних човнів з ядерною зброєю.

Курс на посилення  «особливих відносин» із США відразу  ж потягнув за собою несприятливі для Англії наслідки. Зростання воєнних  розходів Англії все більш негативно  позначався на положенні країни і  викликав незадоволення навіть серед  консервативних кіл.

У липні 1980 року була досягнута  кінцева домовленість про заміну англійських ракет «Поларіс»  новою, більш потужною системою «Трайдент». Повідомлялося, що Англія буде покладатися  на дії США в отриманні необхідної для розгортання цієї системи  обладнання, технічної інформації і використовувати американський центр підготовки команд обслуговування. У грудні 1983 року Англія почала розміщувати на своїй території американські крилаті ракети «Томагавк». Вона стала першою західноєвропейською державою, яка пішла на це, тим самим допомагаючи США схиляти й інші європейські країни до того ж.

Багатьох англійців  бентежила фінансова сторона  питання, пов’язана з ядерним  переозброєнням. На відміну від ракет  «Поларіс», які були куплені у  США Англією у 1962 році за пільговою ціною, нові ракети купувалися за номінальною ціною, яка до того ж значно зросла порівняно з 1962 роком. Орієнтовна вартість цих ракет склала 10 млрд. дол. чи більше. На будівництво нових підводних човнів для «трейдентів» також припускалося витратити колосальні суми грошей.

У квітні 1987 року консервативний уряд підписав контракт на будівництво  першого підводного човна класу  «Венгард», озброєного 16 ракетами, а  у жовтні того ж року – другої. [117]

Парадокс полягав у  тому, що Англія ганяється за ядерною зброєю в надії бути великою, міцною, самостійною державою, хоча насправді володіння ним в умовах нерівноправного співробітництва з США роблять її більш залежною від Сполучених Штатів. Крім того, вилучаються кошти з народного господарства на ядерне озброєння, що навряд чи укріплює положення країни на світовому ринку.

У 70 -80-ті роки, коли остаточно  сформувались три основних центри сучасного  імперіалізму – США, Західна Європа та Японія – і два останніх кинули виклик США, Англії стало важче займати, як раніше, «проміжне положення» між Європою та США. Британія настирливо поширювала зв’язки з континентальною Європою, і її інтереси ставали все більше «європейськими».

З часом економічні відносини  із країнами ЄЕС стали відігравати  для Британії більшу роль, ніж її економічні зв’язки із США. Почати хоча б з того, англійський експорт тільки у шість країн ЄЕС склав (у 1984 році) 31300 млн. ф.ст. проти 10149 ф.ст. у США і імпорт – 34482 млн.ф.ст. проти 9536 млн.ф.ст. із США,[118] тобто товарооборот Британії з ЄЕС у 3-4 рази перевищив обсяг англо-американського. Навіть окремі країни Європи, наприклад ФРН, часом випереджували Сполучені Штати у товарообороті з Англією.

У 1982 році Сполучені Штати  звинуватили шість країн Західної Європи, в тому числі й Англію, у незаконних субсидіях на експорт сталі в США, і у зв’язку з цим повстало питання про скорочення США імпорта сталі із Англії та інших європейських країн. Додаткові тарифи, введені Сполученими Штатами на імпорт європейської сталі, призвели до збільшення розходів англійських експортерів сталі на 40 %, втрати значної частини контрактів і потребували від Англії збільшення державних субсидій сталеливарній промисловості.

У відповідь на вимогу США Англія та інші західноєвропейські країни заявили про свою згоду  скоротити експорт сталі у США на 10 %, але це не задовольнило рейганівську адміністрацію, котра продовжувала вимагати скорочення в цілому експорту з Європи на 35 %, а Англії – навіть на 40 %, що призвело б до скорочення англійською компанією «Стіл корпорейшен» 10 тис робочих місць. Сполучені Штати намагались впливати перш за все на свого «товариша» - Англію, щоб з її допомогою зломити й інші західноєвропейські країни. Але Британія зайняла тверду позицію і виступила разом з іншими європейськими країнами проти США. «Особливі відносини» дали ще одну тріщину.

Але найбільш гостро конфлікт між США, Англією і ЄЕС розгорівся у зв’язку з продажем англійської  компанії «Вестланд». Справи компанії йшли погано. Повстало питання про  її продаж. Але компанія була незвичайною  – вона єдина в Англії виробляла гелікоптери, в тому числі для армії і флоту.

Протягом ряду років  англійські уряди, незадоволені розділенням  бюджету «Загального ринку», вважаючи, що непомірно великі суми відокремлюються  на фінансування «загальної сільськогосподарської політики» і ряду інших програм, вигідних перш за все Франції. У той самий час Англія не добилася отримання коштів на програми допомоги своїм власним менш розвиненим економічним районам. Проаналізувавши ситуацію, консервативний уряд прийшов до висновку, що Англія вносила в касу ЄЕС значно більше коштів, ніж отримувала. Іншими словами, Англія «переплатила» Співтовариству і притому значно. Вже на першій зустрічі лідерів Ради Співтовариства в Дубліні, у якій брала участь М.Тетчер, вона кинула своїм партнерам виклик: Нам не потрібно ні пенні допомоги від Співтовариства, усе, чого ми вимагаємо – поверніть нам наші власні гроші». У липні 1984 року був досягнутий компромісна зустрічі у Фонтенбло: англійські внески у бюджет ЄЕС скоротили на 66 %, а британський уряд взамін дав згоду на збільшення загальної суми надходжень в бюджет ЄЕС, починаючи з 1986 року.

Членство в ЄЕС –  нелегка ноша для англійського податкоплатника. Підраховано, що воно коштувало Англії у 1982 році, наприклад, близько 1 млн. фунтів стерлінгів у день. За 10 років, як Англія приєдналася до ЄЕС, ціни на продовольчі товари підскочили майже у 3, 5 рази, що є одним із результатів лінії на субсидування сільськогосподарського виробництва у «Загальному ринку» і вирівнювання цін на продовольчі товари між Англією та іншими членами Співтовариства.