Маргарет тетечер и ее роль в истории Великобритании

При М.Тетчер чітко проступив  соціально-класовий характер участі Англії у ЄЕС, можливості використання цього  імперіалістичного угрупування  яу інструменту у боротьбі проти  демократичних сил. «Ми розглядаємо  участь у ЄЕС, - відверто заявив на конференції консервативної партії 1982 року державний міністр із закордонних справ Д.Херд, - як першкоду переходу Англії на економічну систему східноєвропейського зразка, чого вимагають Тонні Бенн і його друзі». Міністр мав на увазі ліве крило лейбористської партії, котре виступало за націоналізацію і обмеження всевладдя великих монополій та банків.[119]

Ще одним важливим, якщо не центральним, для Англії напрямком  діяльності у ЄЕС є участь у  зовнішньополітичній співпраці  і у відносинах «Загального ринку» з третіми країнами.

Лінія на зовнішньополітичну координацію, яка проводиться країнами угрупування з початку 70-х років  активно підтримується урядом М.Тетчер. За ініціативою голови Форін офісу  лорда Керрінгтона рада міністрів  іноземних справ ЄЕС схвалила восени 1981 року план оживлення зовнішньополітичного співробітництва, який передбачав серед іншого спільну працю дипломатів декількох країн по реалізації рішень органів ЄЕС.

Дослідники-міжнародники К.Хілл та У.Уоллес, зазначаючи на сторінках журналу «Інтернейшл афферс» стриманість Англії у відношення підвищення рівня інтеграції в цілому, називають «парадоксальним» її інтерес до співробітництва у дипломатичній сфері. Ця «парадоксальність» піддається цілком логічним поясненням. Економічна слабкість Великої Британії, порівняно з її партнерами по ЄЕС – ФРН та Францією – не дозволяла їй отримати перевагу при більш щільній господарській інтеграції. У той самий час наявність у Англії «особливих відносин» із США, традиційні зв’язки з країнами Співтовариства, місце, котре Англія займає в ООН і ряд інших корисних зовнішньополітичних моментів роблять значним її голос у європейських співтовариствах, дають змогу керувати в їх органах за умови, що механізм загальнополітичних регулювань і дипломатичного співробітництва буде розвиватися. Англія також розраховує на ряд додаткових факторів, котрі йдуть їй на користь, і , особливо, на досвід, вміння та міжнародні зв’язки британських дипломатів, до послуг яких органам ЄЕС доводиться звертатись при активізації зовнішньої політики.

«Усі члени Співтовариства, - зазначає професор Лондонської Школи  економіки і політичних наук К.Хілл, - розглядають зовнішньополітичне співробітництво  як зручний інструмент для реалізації зовнішньополітичного курсу своїх  країн». Але для англійців, підкреслює Хілл, участь в ньому «рівноцінна прагненню прибрати до рук керуючі позиції… Англійці прагнуть сформувати пріоритети західноєвропейської колективної дипломатії за образом і схожістю особистих цілей та інтересів», виконуючи політичний тиск на партнерів. [120]

Таким чином, однією з  задач англійської зовнішньої політики є використання «колективної ваги»  ЄЕС для реалізації особистих  зовнішньополітичних цілей. Так, англійцям  вдалося заручитися підтримкою «десятки», правда не цілковитої, під час фолклендських подій, проштовхнути через політичний механізм ЄЕС ряд резолюцій (в тому числі, по так званому «польському», «афганському» питанням), підказаних з-за океану. Особливо активною була британська дипломатія у так званому «євро-арабському діалозі», у встановленні організаційних зв’язків з країнами АСНАН. Велика доля британської участі у розробці нової конвенції ЄЕС із 64 країнами Африки, басейну Тихого океану і Карибського басейну. На долю цих країн припадає 15-16 % товарообігу Великої Британії. У новому договорі, ще ясніше ніж колись, проступає лінія ЄЕС на розвиток «колективного неоколоніалізму». Так, економічна допомога розвиваючим країнам , передбачена договором, прив’язується до конкретних проектів, здійснення яких корисне західноєвропейським – і не в останню чергу – англійським монополістичним групам. Однією з умов співробітництва є збереження в цих країнах «соціальної стабільності» тобто капіталістичних порядків і зовнішньополітичної орієнтації на західний світ.

В цілому для лінії  англійської дипломатії при Тетчер характерно прагнення зайняти «буферну» позицію між ЄЕС та США, об’єднати інтереси НАТО і «Загального ринку», використати західноєвропейське угрупування не для налагодження загальноєвропейського співробітництв, а в цілях конфронтації з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Саме англійці були ініціаторами прийняття у 1981-1982 рр. на радах міністрів і на нарадах представників країн ЄЕС на найвищому рівні ряду резолюцій антирадянського характеру.

При Тетчер британській  дипломатії були також поставлені задачі активніше використовувати зв’язки у розвиваючих країнах і особливо в Співтоваристві , де у 60-70-х роках британський авторитет досить помітно впав.

До 1985 року у склад  Співтовариства входили 49 держав, що представляли доволі широке коло географічних районів, рівність розвитку і політичної орієнтації. Але більшість членів Співтовариства стоять на платформі неприєднання.

У 1977 році відмінена була система торгівельних преференцій, яка давала країнам Співтовариства переваги у торгівлі з Англією. Британський товарообіг з країнами Співтовариства вже 1970 року поступився товарообігу з ЄЕС, а до початку 80-х років англійці імпортували із Співтовариства тільки 12 % своїх товарів.

Використовуючи мовну  єдність країн Співтовариства, Англія здійснює в цих країнах культурно-ідеологічну експансію. Активно розвивається «міжнародна освіта», спрямована на підготовку в Англії національних кадрів для розвиваючих країн з довгостроковими політичними цілями. Не дивлячись на фінансові труднощі, з англійських урядових джерел субсидується навчання 16 тис. студентів-іноземців, більшість з яких приїхали з розвиваючих країн. На початку 1983 року після деякого тимчасового скорочення коштів на підготовку іноземних студентів у співвідношенні з програмою економії, консервативний уряд виділяє немалу суму – майже 50 млн.фунтів стерлінгів на цільову підготовку тих студентів, «перебування яких у Англії уряд вважатиме доречним».[121] Тим самим уряд планує на майбутнє вирішування задач створення у розвиваючих країнах інтелігенції і керуючих кадрів, ідеологічно відданих інтересам буржуазії. «Співтовариство, - пише «Таймс», - не є ні воєнно-політичним блоком, ні об’єднаною організацією. Це – вільна асоціація, учасники якої пов’язані в основному загальністю історичних традицій… Тому нема й особливих мотивів прагнути того, щоб у всіх членів співтовариства були ідентичні погляди на світові проблеми».[122]

Перед англійською зовнішньою політикою ставиться головне  завдання-максимум: посилити застосування неоколоніальних форм тиску на розвиваючі країни. Це і пряме застосування реакційних режимів у здійсненні агресивних планів імперіалізму, і поширення продажу зброї, і спроба розколоти арабський світ, і фактична допомога расистам на півдні Африки.

З іншого боку, керівники  британської зовнішньої політики розуміють, що зростання її агресивності може нанести удар по цілості Співтовариства, що лишить Англію одного з інструментів зовнішньої політики. І тоді англійський уряд ставить дипломатам задачу – проявити максимум дипломатичних тонкощів, винахідливості, гнучкості, щоб нейтралізувати в очах представників розвиваючих країн, особливо на конференціях Співтовариства, агресивні задуми Лондона.

 §2. Фолклендська війна.

«Ніщо не закарбувалося  так яскраво у моїй свідомості за усі роки перебування на Даунінг-стріт, 10, як 11 тижнів весни 1982 року, коли Британія билася у Фолклендські війні й отримала перемогу в ній, - пише Тетчер у своїх мемуарах. – На карту було поставлено багато, і бойові дії за 8 тис. миль у Південній Атлантиці були не тільки боротьбою за територію, яке б велике значення це не мало. Ми захищали нашу честь як нація…»[123]До весни 1982 року про Фолклендські острови знали, вірогідно, тільки професійні географи. Тим не менше, ці кам’яні шматочки суші у Південній Атлантиці вже півтора сторіччя слугували предметом сварки між Великою Британією та Аргентиною. Населення цих островів (близько 2 тис. переселенців з Британії) висловлювалися за англійське підданство, але аргентинська воєнна хунта вирішила застосувати силу.Англо-аргентинська війна 1982 року із-за Фолклендських (Мальвінських) островів була однією з найбільш крупних воєнних операцій другої половини ХХ століття. Вперше після Суецької авантюри 1956 року Британія знову знаходилася у стані війни, і цього разу з однією з найбільших країн Південної Америки.

У 1766 році Франція поступилася  архіпелагом Іспанії за 25 тис. фунтів стерлінгів. З тієї пори починається  його заснування Іспанією, котра доручила контроль за островами правителю  Буенос-Айреса, а практично –  Аргентині. На Мальвіни претендували й США, які у 1831 році зайняли їх і оголосили «своєю територією». У 1833 році архіпелаг захопили англійські війська і вигнали звідти аргентинських поселенців. Заявивши про англійський суверенітет над архіпелагом, британський прем’єр-міністр декларував, що його країна віднині не дозволить ніякій іншій державі здійснювати тут свою владу. Британія на той час поширювала свої колоніальні володіння, а Іспанія втрачала їх. [124] Однак, Аргентина ніколи не визнавала права Англії на архіпелаг.Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1965 році резолюція № 2965 (ХХ) визнала (94 держави проголосували за цю резолюцію) колоніальний статус Фолклендів і закликала змінити його шляхом переговорів, згідно з резолюцією №1514 (ХV), яка була прийнята у 1960 році. У 1966 році між Англією та Аргентиною були розпочаті переговори про майбутнє острова, котрі не дали результату. У 1973 році Генеральна асамблея ООН прийняла ще одну резолюцію про деколонізацію островів, яка призвала покласти край колоніальній ситуації. [125] Не дивлячись на це, уряд М. Тетчер запевнив, що питання про суверенітет островів не може навіть обговорюватись.

19 червня 1982 року в  газеті «The Guardian» відомий журналіст М.Уокер, аналізуючи історію англо-аргентинських переговорів на підставі своїх бесід з міністрами, дипломатами, іншими офіційними особами, писав, що « лінія Форін офіс полягала в тому, що встановленню аргентинського суверенітету над Фолклендами запобігти було неможливо. Підтвердженням цього, - продовжував М. Уокер, - є й ті переговори, які вів міністр закордонних справ Великої Британії лорд Браун у 60-х рр.. з міністром закордонних справ Аргентини Н. Коста-Мендесом». Р.Уітні, один із співробітників Форін офіс (згодом радник англійського посольства в Буенос-Айресі і член парламенту від консервативної партії), визнавав: « Склалося враження, що Велика Британія не бажає більше володіти територією Мальвінських островів, але хотіла б отримати гарантії та встановити означений механізм з метою збереження засобу життя 2 тис. мешканців (британських) Мальвінських островів». [126]

Висадці аргентинських  військ на остроаи 2 квітня 1982 року передував  прихід до влади в Аргентині у  грудні 1981 року воєнної хунти на чолі з генералом Леопольдом Фортунато  Гатіл’єрі, який встановив режим  найжорстокішої диктатури. Але ще задовго до цього аргентинська влада виявляла наростаюче нетерпіння у затяжних переговорах з британською стороною, добиваючись від неї суттєвих поступок і в області суверенних прав на островах і безпосереднього їх застосування. (Своє право на острови аргентинська сторона мотивувала тим, що до кінцевого захоплення її Англією у 1833 році вони довгий час перебували у Аргентини. Британська сторона, в свою чергу, заявляла, що, оскільки на острові мешкають вихідці з Британії, які бажають зберегти своє підданство, «історичні права» Аргентини не обґрунтовані і тому мова може йти лише про ті чи інші поступки). Ще у липні 1981 року британська розвідка попереджувала про те, що « у випадку засмучення Аргентини ходом переговорів, виникає ризик того, що вона застосує силові прийоми вирішення проблеми, причому зробить це раптово і без попередження».[127]

Не зважаючи на такого роду сигнали, міністерство закордонних  справ продовжувало робити ставки на мирне вирішення суперечки і  лише затягувало переговори. Прийнята лордом Керінгтоном у вересні 1981 року постанова про те, щоб вести переговори не встановлюючи меж можливих поступок, зберігалася, і це ще більше заплутувало ситуацію. І навіть після того, як у лютому 1982 року переговори, які зайшли в тупик, було перервано, а на одному з островів висадилися аргентинські воєнні, начебто для збирання металобрухту, (що було явно зроблено з метою перевірки реакції англійців), ніяких серйозних кроків з британського боку не відбулося.

Раптове вторгнення аргентинських  військ на острови буквально підірвало політичну атмосферу в Англії. Лорд Керінгтон і міністр оборони Джон Нотт відразу ж подали у відставку. Але М.Тетчер наполягла на тому, щоб Нотт залишився на своїй посаді.

У протилежність поведінці  до 2 квітня реакція британського боку на вторгнення була надзвичайно швидкою та енергійною Через Раду безпеки ООН у спішному порядку була проведена резолюція, котра засуджувала дії Аргентини, була одержана підтримка від Європейського Співтовариства, почалися інтенсивні консультації із США, деякими латиноамериканськими країнами. Було прозондовано й можливі засоби мирного врегулювання конфлікту. Однак, чим довше новий міністр іноземних справ Пім та його міністерство займались «зондажем», тим більше невдоволення це викликало у тих, хто скоріш хотів перейти від слів до справи судячи з дій прем’єр-міністра, вона не сумнівалася в тому, що ніякого іншого способу вирішення проблеми, крім застосування сили, в умовах котрі склалися, не існувало. Тому, не перешкоджаючи пошукам мирного рішення, що повинні були довести готовність Британії до переговорів, вона з перших днів після окупації островів встала на шлях підготовки воєнного тиску на окупантів. Вже у перший день вторгнення Тетчер провела через кабінет рішення про формування експедиційного корпусу для заслання в зону конфлікту. Майже одночасно вона створила воєнний кабінет для стратегічного планування і керівництва воєнними діями. У склад кабінету, куди ввійшла вона сама , були введені міністри оборони й закордонних справ Нотт і Пім, заступник прем’єра Уайтлоу та голова партії Паркінсон. На засіданнях кабінету були присутні також начальник Генерального штабу адмірал флоту сер Теренс Левін. Саме до його порад і рекомендацій Тетчер прислуховувалась більш за все.

«Якби Аргентина не здійснила  агресію, - відзначав американський політолог і журналіст К.Огден, - можливо, Англія й віддала б острови без жодного пострілу». [128] Але в данній ситуації йшлося вже про національну гідність країни, яка продовжувала себе вважати великою морською державою. Справа полягала не в кількох пасовищах для овець, на які вже давно перетворились Фолкленди після заборони полювання на китів у Південній Атлантиці, а в тому, що Англії було кинуто виклик, і це стало ще одним випробовуванням моральної стійкості британської нації. [129]

Яке ж місце відводилося  Мальвінам в стратегічних планах Британії? На початку війни її уряд уникав обговорювати питання про  стратегічне значення островів. Демагогічно  говорилося лише про «захист проти  агресії», оборону фолклендців від  вторгнення ворога і т.і. Тільки пізніше, в ході війни та після її закінчення, карти було розкрито. У кінці квітня 1982 року один із членів парламенту, Е. Пауелн, відкрито визнав: «Володіння Фолклендськими островами є складовою частиною наших національних інтересів та нашої оборони». [130] Але найбільш відкрито про це сказав відомий політичний діяч, у свій час член кабінету, консерватор Дж. Емері: « Можливо, ця область (Південна Атлантика) більше, ніж космос чи якісь інші райони, буде у майбутньому використана для розвитку нашої країни і людства, - говорив він. – Для цієї мети ми потребуємо бази, з якої можна проводити операції». Стратегічну важливість островів відкрито визнала і прем’єр-міністр, заявивши, що «Англія розуміє величезне значення Атлантики і Фолклендських островів». [131]