Маргарет тетечер и ее роль в истории Великобритании

Вісім місяців потому після початку страйку, у листопаді 1984 року, окремі групи шахтарів почали повертатись на роботу.

У листопаді відбулася  подія, яка мала серйозне значення для  підсумків страйку. В кінці листопада  в своїй машині був вбитий водій  таксі, що привозив на роботу штрейкбрехерів. В результаті постраждали деякі учасники страйку. Двоє молодих гірників, що були звинувачені у вбивстві, були засуджені на довічне ув’язнення.

Преса забилася в істериці. Почалися люті нападки на страйкуючих  шахтарів, звинувачення їх у насильстві, безладді, хуліганстві. Уся буржуазна преса й обивательська Англія піднялися проти страйкуючих.

Взимку 1984-1985 років страйк пішов на спад. А 5 травня 1985 року Національна  профспілка гірників прийняла рішення  про організоване завершення страйку, який тривав 51 тиждень.

В результаті акції протесту гірників країна недоотримала вугілля  на 2 млд. доларів. Але головне було те, що профспілка гірників потерпіла  поразку. Гірники поверталися на свої робочі місця організовано, з  розгорнутими прапорами. «Вони робили це зухвало і гордо.

Вони потерпіли поразку, але протягом року зуміли вистояти і витерпіти все, що зробив проти  них консервативний уряд, - писав  про шахтарів англійський історик  страйку. – Усі вони і кожен  з них були героями. Вони були неперевершені».[99]

Чому ж напружена  боротьба не увінчалася перемогою? Перш за все слід зазначити, котрі вели не тільки економічну, а й політичну  боротьбу проти уряду, не мали політичної підтримки і політичного керівництва. В силу різних причин міжнародна підтримка  страйку була недостатньою. Керівництво лейбористської партії не бажало прямо і відверто пов’язувати себе із страйком, відмовилося використовувати парламент для захисту інтересів гірників.

Мови не було й про  те, щоб звернутися за допомогою  до соціал-демократичних партій Західної Європи (у англійських лейбористів є тісні зв’язки з ними, лейбористи входять до Соціалістичного інтернаціоналу, штаб-квартира генерального секретаря якого знаходиться в Лондоні).

«Страйк завдав вагомих  збитків англійській економіці ( за підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані національній економіці через непоступливість уряду, становили понад 6 млрд. ф.ст. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Лоусон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад)[100]але, - за словами Н.Лоусона, не став початком кінця уряду Тетчер, як на це розраховував дехто». [101]

Уряд спромігся завдати  профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протягом 1985 – 1989 років  стало менше, ніж за попередні  роки. Настало відносне затишшя.

Поразка вуглекопів послабила вплив лейбористської партії на виборах 1987 року. Послаблення позиції головних супротивників Тетчер і допомогло їй позбутися перешкод, що стояли на шляху до здійснення економічних та соціальних планів нових торі.

Як писав згодом її біограф, «поразка Скаргіла означала перемогу над найбільшою загрозою «тетчеризму», що існувала в роки перебування при владі іншого уряду. Але методи, якими було досягнуто успіху – «насилля над насиллям» - багатьма у Великій Британії було сприйнято без ентузіазму. Перемога над шахтарями не принесла М.Тетчер, на відміну від фолклендської війни, великих лаврів і не сприяла підвищенню її особистого авторитету в країні». [102] «..курс кабінету М. Тетчер привів до великих з часів великої депресії страждань для людей праці». [103]

§3. Наслідки заходів консерваторів  для економіки країни та її населення;

Монітаристський експеримент  в дії супроводжувався надзвичайно  суперечливими, багатофакторними явищами, що відображували комплекс кризових процесів, з одного боку, і спроби на цій хвилі роз’єднати сили опозиції і, зокрема, послабити сили організованого в тред-юніони робітничого класу, з другого. Саме за рахунок реприватизації державних підприємств, де була сконцентрована більшість організованого робітничого класу, й посилювалися позиції приватного капіталу і в цілому правлячого класу. Одним з найважливіших наслідків цього курсу стало масове зростання безробіття. У країні налічувалося понад 3 мільйонів безробітних, а за підрахунками профспілок понад 4 млн., що майже досягало 12 % робочої сили, серед яких кожен п’ятий - молодше 25 років, а понад 40 % безробітних був позбавлений роботи понад один рік. Із передсмертної записки англійських підлітків Шона Гранта і Грема Ретбоуна: «Заради чого нам тепер жити, якщо на всіх не вистачає роботи… Нам шкода вас, тих, що залишились».[104]

Уряд висунув теорію, згідно якої на першій стадії економічних  реформ зріст безробіття неминучий  і англійське суспільство повинно  його «перетерпіти». М.Тетчер, виступаючи по телебаченню, висловилась так: «Це подібно лікам. Спочатку ви страждаєте, як від хвороби, так й від самих ліків, а потім настає одужання». [105] січні безробіття досягло 2 217 100 чоловік.

На думку одного з  буржуазних оглядачів, «інфляція схопила  людей за горло. Безумовно, батіг  інфляції відчувають на собі усі західні країни. Останнє протягом десятиліть спостерігається й на Британських островах. Жодна з промислово розвинених країн не страждає від інфляції в такій мірі, як Велика Британія, і ніколи, напевне, у самій Англії знецінення грошей не відбувалося такими темпами, як тепер… Ні уряд, ні хто інший, очевидно, не мають надійного й переконливого засобу протидії інфляції».[106]

Буржуазна газета «Дайлі Міррор» вважає: «Якщо збережуться  теперішні темпи інфляції, то через 7 років вартість життя зросте вдвоє, а через 50 років сьогоднішній фунт стерлінгів за своєю купівельною спроможністю перетвориться у пенні (дрібна монета). Багаті багатіють, а бідні, менш забезпечені та непривілейовані – стають біднішими».[107]

До березня 1981 року, тобто до строку, коли повинні були бути перші успіхи, вдалося лише на декілька відсотків зменшити темпи росту інфляції. Але в той же час усі інші економічні показники погіршилися. Число безробітних в країні перевищило 2, 5 млн. чоловік, рівня, котрого не спостерігалося з часів економічної кризи 1929 – 1933рр. На 8 % впало промислове виробництво. Темпи розорення дрібних підприємств збільшилися. В англійському суспільстві, в тому числі і в колах консервативної партії, відкрито почали висловлюватись побоювання, що подібна політика може привести країну до катастрофи.

Тетчер впевнено запевняла  країну, що економічний стан Англії з кожним місяцем поліпшується. У  квітні 1981 року вона заявила: « Падіння  підходить до кінця»; в червні: «Ми  повинні вигравати»; у липні: «Настала перша стадія виліковування» ; у січні наступного 1982 року: « Саме гірше позаду», - а безробіття продовжувало зростати і до того часу вже наблизилось до 3 млн.[108]

Реальна заробітна плата  почала відставати від росту цін. Велика Британія була однією з країн з найвищими податками у світі. Стандартна ставка податку становила 33 %, піднімаючись у подальших критеріях прибутку до 83 %. Інакше кажучи, люди, чкі досягли завдяки старанній праці і здібностям великих успіхів у своєму бізнесі чи професії, виявляли, що з кожної додаткової тисячі фунтів, котру вони заробляли, вони мали тільки 170 ф.ст. Звичайно, це стосувалося невеликої меншини, але ця меншість відіграє найважливішу роль в успішному функціонуванні економіки, сприяючи зростанню її конкурентоспроможності не тільки в середині країни, але й на світовому ринку.

В результаті британській  промисловості не вистачало внутрішнього імпульсу та ефективності. Крім того, постійно збільшувався від’їзд здатних людей  в інші країни, особливо в США  і Канаду, де винагорода за підприємництво значно вища.

Але вже у другій половині 80-х років цілеспрямована діяльність уряду М.Тетчер дала конкретні результати. 1986 року безробіття в країні значно зменшилося. Темпи інфляції впали  до 3 %, прибутки споживачів порівняно  із попереднім роком зросли на 6 %, обсяг промислового виробництва збільшувався щоквартально на 1,2 % (найбільший приріст після 1980 року).Багатомісячний дефіцит у зовнішній торгівлі нарешті змінився позитивним сальдо у 132 млн. дол.[109]

Відбулися позитивні  зміни й у соціальній сфері. На зміну жорсткій економії перших років прийшло підвищення заробітної плати у розмірі 22% протягом 1987-1988рр. Більше того, при затвердженні державного бюджету на 1987 рік міністр Н.Лоусон оголосив про намір уряду на наступні два роки збільшити урядові видатки на соціальні потреби на 14, 5 млн. дол.., при тому, що левова частина їх мала йти на потреби освіти, охорони здоров’я та інші соціальні програми.

Ці наміри уряду підкріплювалися  різними економічними показниками. Темпи економічного зростання у Великій Британії навесні 1987 року, з розрахунку на рік, становили 3%. Це був найвищий показник у Європі і вдвічі більший за той, що був по країні у 1979 році, коли М.Тетчер прийшла до влади. [110]

Політика реприватизації мала певні результати не лише в економічному, а й у соціальному плані. Вона призвела до зростання реальних доходів населення з 2, 8% у 1985 році до 4, 2% у 1986 році. Ставка, яку зробили консерватори на приватних власників, проголошення своєрідної програми «народного капіталізму», сприяла певною мірою розширенню «середнього класу». За підрахунками щотижневика «Економіст», у 1979 році лише половина англійців мали приватні будинки. На літо 1987 року їх стало дві третини.

До кінця свого строку перебування при владі першому  уряду М.Тетчер вдалося подолати спад економіки. Валовий національний продукт впав на 5% у період між першою половиною 1979 року і найнижчою відміткою рецесію – першій половині 1981 року. З 1982 року починається щорічний зріст виробництва, а з 1983 року – збільшення зайнятості. Згодом зростання промислового виробництва впевнено набирало темпи і у 1988 році ВНП був на 21 % вище, ніж у 1979 і майже на 27 % вище 1981року. Реальне оздоровлення інвестиційного клімату відбулося до середини 1980-х років, після чого інвестиції почали швидко зростати. У 1983 році імпорт промислових товарів у Великій Британії вперше за мирного часу перевищив експорт. Зросла сфера послуг, позитивний платіжний баланс досягався небаченими прибутками і торгівлею непромисловими товарами.

Розділ ІV. Зовнішня політика урядів М. Тетчер.

При новому консервативному  уряді зросла активність Англії у  міжнародних справах. В яких би нарадах  і зустрічах не приймали участь британські дипломати – у НАТО чи ЄЕС, у  Співтоваристві чи в ООН – всюди  англійці прагнули діяти наполегливо і, де можливо, з «позиції сили».

Погіршення економічного стану країни, перемоги, котрі одержували над Британією її економічні конкуренти, послаблення «особистих» відносин із США і ряд інших обставин поставили у другій половині 60-х років британські уряди перед необхідністю перегляду традицій імперської політики.

У січні 1968 року лідер  тодішнього лейбористського уряду  Г.Вільсон оголосив про відмову  від британської воєнної присутності  до «сходу від Суецу», а у 1971 році при консервативному уряді Е.Хіта це рішення було реалізоване. Тим самим керуючі кола країни фактично відмовилися від ідеї ведення глобальної світової політики. На міжнародній арені було вирішено діяти з позиції «великої держави другого рангу». В січні 1972 року Е.Хіт підписав договір про приєднання Англії до організації Європейських співтовариств, що включає три організації – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОУС) і Євратом, котрий ознаменував собою вступ Великої Британії в західноєвропейське угрупування на правах рівного партнера і співвідносна відмова від ролі лідера, на яку вона претендувала в 30-х роках.

Консервативний уряд, котрий прийшов до влади, став на шлях ревізії зовнішньополітичних установок 60 -70-х років. Він вступив із закликом «знову зробити Британію великою», « узяти новий старт», «знову стати лідером». У виступах керівників торі ясно чулися відголоски Черчілівської доктрини «трьох великих кіл» англійської зовнішньої політики, які включали «особливі» англо-американські відносини, Британську імперію і західноєвропейський регіон з домінуючою в ньому роллю Англії.[111]

Три десятиліття потому у передвиборчій агітації неоконсерваторів на чолі з М.Тетчер, вдалося матеріалізувати  ідеї «холодної війни», «імперської дипломатії» і доктрини «трьох великих кіл», раніше відкинуті історією. На сторінках друку частіше почали з’являтися виступи представників монополістичних кіл, ветеранів англійської політики і дипломатії з вимогою підняти на більш високу сходинку відносини з США, повернути Англії лідируючу роль у Західній Європі, ефективніше використовувати її зв’язки з розвиненими країнами, тісніше ув’язувати інтереси англійського бізнесу з політичними стосунками.

Перші кроки нового англійського кабінету на міжнародній арені свідчили про те, що уряд готовий прислухатися до такого роду рекомендацій, котрі співпадали за основними параметрами з його власною політичною філософією.

При уряді М. Тетчер збільшився вплив військових на зовнішню політику. В одному із своїх ключових виступів у 1978 році майбутній прем’єр-міністр підкреслювала, що воєнна політика і зовнішня повинні бути взаємопов’язаними .В першій Білій книзі уряду з питань оборони, опублікованій на початку 1980 році, стверджувалося: «… Прийшов, нарешті, час, надати більшої ваги обороні – як нам, так і нашим союзникам». Здійснюючи свої мілітаристські задуми, за 6 років уряд подвоїв воєнний бюджет країни, який у 1984-1985 році склав 17 млрд. фунтів стерлінгів.