Національно маркована лексика у романі Е. Хемінгуея «По кому подзвін»

Gallegos – галісійці, народ у Іспанії, основне населення історичної області Ґалісія. Загальна чисельність галісійців – понад 4 мільйони чоловік, з них понад 3 мільйони чоловік у Іспанії, понад півмільйона в Аргентині, решта – в інших країнах Латинської Америки, США та Португалії. Галісійці становлять 8,2 % населення Іспанії.

Етногенез галісійців пов'язаний з племенами ґалаїків, що являли собою результат суміші прийшлих кельтів і автохтонних естрімніїв. За походженням галісійці близькі португальцям. У духовній культурі (пісенний фольклор) відчутні кельтські впливи. Традиційний музичний інструмент - ґайта (волинка). В усній традиції переважають жартівливі казки, анекдоти і дотепи, в т.ч. антирелігійного змісту. Оригінальністю відзначається галісійський танцювальний фольклор - серед танців чоловічі танці-змагання і оригінальний змішаний танець муньєйра. У Середньовіччі у зв’язку з приєднанням до Кастилії (Іспанії) піддавалися кастилізації (іспанізації). З початку ХІХ ст. виник рух за відродження галісійської нації, мови та культури галісійців. З кінця ХІХ– на початку ХХ століть велика кількість галісійців емігрували до Латинської Америки, особливо до Аргентини та Уругваю. У 1981 р. галісійці отримали автономію. У 90-і роки 20 століття і дотепер відбувається підйом інтересу до національної культури серед галісійців.

Gitanos – гітанос, іспанські цигани, більша частина яких проживає сьогодні в Андалузії. Їх чисельність складає близько 5% всього населення Андалузії. У гітанос є власні традиції та міцний зв'язок у сім’ях. Саме гітанос приписують створення у XV ст. фламенко в Андалузії. Тоді він мав виражати усе їхнє горе та всю біль. Хоча сьогодні фламенко вважається скоріше вираженням темпераменту та життєрадісності. Коли у XV ст. гітанос прибули до Андалузії, їхнє життя було відносно легким та безтурботним. Вважалось, що вони заробляли собі на життя магією, католицька церква нетерпимо ставилась до циганів, їм багато разів пропонували покинути країну та постійно переслідували. У 1749 році армія заарештувала понад десять тисяч циганів для того, щоб посадити їх до в’язниці. Під час Другої світової війни багато циганів було убито. На сьогоднішній день вони нерідко живуть на околицях міста у поселеннях, які нагадують гетто. Люди переважно живуть у бараках, які підлягають знесенню, однак у багатьох містах їх переселяють до соціальних квартир. Більшість гітанос є безробітними, оскільки вони неохоче влаштовуються на роботу, і при першому ж конфлікті звільняються. Багато мешканців скептично та недовірливо налаштовані по відношенню до них. Більшість циганів у Андалузії живуть за межею бідності, рівень їх освіти дуже низький. Сьогодні гітанос, які проживають на території Андалузії, мають далеко не всі права [14].

Manzanilla – манзанілла, сухий херес, який виробляють на півдні Іспанії., виключно у районі Санлукар-де-Барра-меда. Дуже вологий клімат регіону обумовлює специфіку манзанілли, її м’який смак та аромат. Колір напою – від блідо-солом’яного  до темно-коричневого. Смак – злегка гіркуватий . Міцність – 15,5-17%, у дуже старих винах – до 20%. У такому випадку вино називають манзанілла пасада. «Манзанілла» іспанською означає «ромашка». Можливо, таку назву вино отримало через свій досить світлий колір.

Matador de toros  (букв. «той,хто вбиває биків») – матадор,тореадор, тореро. Головний учасник в іспанській кориді, який вбиває бика. Матадором називають учасника пішої кориди, у кінній він називається рехонеадором. Матадор, який убиває молодих биків, називається новільєро. Піша корида відділилася від кінної на початку XVIII ст. причиною зміни звичаїв була очевидно неприязнь короля-француза Філіппа V до цієї іспанської традиції, внаслідок чого корида стала святом для людей нижчих класів, які не мали власних коней. Місце народження сучасної кориди – Андалусія. У наступні сто років з’явилися перші відомі тореро, які розробили ритуали та прийоми сучасної кориди -   Хоакін Родрігес «Костільярес», Хосе Дельгадо Герра «Пепе-Ільйо», Педро Ромеро Мартінес. «Золотим віком» кориди вважаються 1910-1920-ті рр., коли виступали Хуан Бельмонте (вважається найкращим тореро усіх часів), Хосе Гомес Гальїто, Рафаель Гонсалес «Мачакіто». На сьогодні найкращими іспанськими матадорами є Ель Фанді, Рівера Ордоньєс, Ель Кордобес, Енріке Понсе, Хуан Хосе Паділья, Ель Хулі, Хесулін де Убріке. Підготовка майбутнього матадора починається під керівництвом досвідченого майстра з 10-12 – річного віку. Матадор-початківець (бессериста) практикується на биках до двох років; набуваючи певного досвіду, він переходить у ранг новільєро, який працює з биками 2-3 роки. І, нарешті, матадори – це ті, хто вже «прийняли альтернативу» («tomar la alternativa»). Це церемонія, на якій їхню кандидатуру пропонують та підтримують два інші матадори, і, таким чином, новільєро стають матадорами. Новільєро мають право виступати лише проти молодих биків (novillos), у той час, коли матадор може виступати як проти дорослих биків (toros), так і проти молодих. «Послужний список» («escalafón») – це список тореро та їх досягнень, при чому існують окремі списки для матадорів, новільеро та рехонеадорів. Успіх тореро вимірюється кількістю проведених боїв, оскільки успішним тореро є той, на кого великий попит, і який, відповідно, отримує більше контрактів [28, c.234].

Old Castilian – старокастильський діалект. У XI-XV ст. Кастилія була самостійною державою у центральній частині Піренейського півострова між Біскайською затокою та Андалузією, які разом з державою Леон поклали початок існуванню Іспанії. Кастильський діалект лежить в основі сучасної іспанської мови. У XV ст. королева Ізабелла Кастильська  та король Фердинанд Арагонський оголосили кастильський діалект державним. Він став основним при укладанні торговельних угод і веденні ділових документів. А у 1492 році була надрукована перша книга з граматики іспанської мови “Мистецтво Кастильської Мови”, автором якої став Антоніо де Небріха [10].

Paella – паелья, іспанська страва найчастіше з рису, або маленьких макаронних ріжок, з доданням шафрану та оливкової олії. Паелья може бути рибною або м'ясною, з морських продуктів або м'яса птиці, рідше змішаною. Існує багато різновидів цієї страви. Основний час тушкування паельї приходиться на приготування соусу. Потім в цьому соусі смажиться або вариться рис та інші овочі, до яких потім додаються креветки, устриці та різноманітні спеції.

За походженням первісно паелья - це їжа звичайних рибалок-бідняків (ісп. pescatores), що раніш готувалася прямо  на березі, по поверненню з моря. Вважається, що слово «паелья» потрапило в  іспанську мову з каталанської наприкінці ХІХ ст. Саме поняття походить від  давньофранцузького слова «paele», а  ще раніше –  від латинського  «patella», що означає різновид великої  сковороди або жерстяного дека чи миски. В 1900 році слово перейняли  валенсійці для позначення ним місцевої страви. Невдовзі паелья стала відомою  та популярною у всій Іспанії.

Раніше традиційно паелья була «недільною їжею»: її потрібно їсти разом, залишати на потім цю страву не дозволялося. У деяких регіонах Іспанії  досі у вихідні дні за столом збирається вся родина, навіть двоюрідні чи триюрідні родичі, друзі, не лише для  того, щоб обмінятися новинами, але  й щоб приготувати й поласувати традиційною паельєю.

Приготування паельї —  невеличке свято. Обов'язково має  бути один кухар, що готує страву, і  публіка, яка дає поради. Приготування страви може тривати кілька годин. Якщо велику сковороду паельї не з'їдають всю одразу, вона з не меншою насолодою  доїдається наступного дня.  
Picador – пікадор, учасник кориди на коні, який спеціальною пікою наносить удари в загривок бойового бика, щоб ослабити м’язи його шиї та впевнитися у його реакції на біль. Це також знижує агресивність атаки. Два пікадори приймають участь у першій фазі кориди. Пікадор – не самостійний учасник кориди, він входить до квадрильї матадора.

Pueblo – пуебло, корінний народ південного заходу Сполучених Штатів Америки. Культуру пуебло часто пов'язують з цивілізаціями Центральної Америки, вважаючи на те, що існував культурний вплив на дикі племена, що населяли тогочасну територію північної Мексики та Аризону. На противагу цій думці, археологи розкопали декілька культурних попередників пуебло.

Назва походить від слова  «поселення» і об'єднує індіанців  декількох культур, характерною  особливістю яких були величні протоміста, які мали форму одного величезного  будинку. Перші відомості про  пуебло надав іспанських конкістадор  та мандрівник Альваро Нуньєс Кавеса де Вака. Коли іспанці просувалися  на північ від Мексики, вони застали  багато таких пуебло ще заселеними індіанцями. А оскільки у них не було золота, то іспанці переважно  не нищили їх. Деякі пуебло заселені й досі.

Мешканці пуебло займалися  переважно землеробством. Головними  культурами були кукурудза і гарбузи. З домашніх тварин індіанці приручили  лише собаку та індика (пір'я яких використовувалися  як прикраси). Будівництво пуебло було зумовлене можливо оборонними потребами  мирних землеробів. В стінах цих  будівель немає жодного вікна, яке б виходило назовні. Вхід до помешкання був лише через стелю. З вулиці на стріху пуебло вели драбини, які прибиралися, якщо з'являлася зовнішня небезпека. Можливо будівництво пуебло було зумовлене релігійними переконаннями індіанців, оскільки велику частку усіх помешкань займали ківи — приміщення у формі кола, для релігійних церемоній. Ківи будували на нульовому поверсі пуебло, тобто під землею. Дослідження решток свідчить про те, що, очевидно, цей народ вів раніше кочове життя і прийшов з прерій Місісіпі [28, c.287].

2. Соціально-політичні реалії

Ayuntamiento - аюнтамієнто. Іспанський муніципальний орган. Розвинувшись із установ римлян та здійснивши підсилення під час війни з маврами, аюнтамієнто швидко стали  здійснювати значний вплив у державному житті. Внаслідок невдалого повстання Хуана де Падільї у 1521 році та безпощадної жорстокості Карла V, свобода міст протягом трьох наступних століть була втрачена. Повстання 1808 року також опиралось в основному на аюнтамієнто. На основі цього, кортеси, які зібралися у 1812 року у Кадиксі, відновили в загальних рисах попередню систему, підлаштувавши її шляхом багатьох демократичних нововведень до потреб часу. Після реставрації Фердинанда VII самостійність аюнтамієнто була знищена, але кортеси відновили її за допомогою закону 3 лютого 1823 року. Згідно з Конституцією 1837 року, аюнтамієнто та їх голова (алькад) обираються непрямими виборами громад; уряд може тимчасово зупинити діяльність аюнтамієнто, однак зобов’язаний отримати згоду з боку кортесів, оскільки лише вони мають право розпустити аюнтамієнто. У 1840 році кортеси схвалили проект нового закону, за яким аюнтамієнто були позбавлені свого політичного впливу, а їх діяльність була обмежена лише до повноважень у межах міських інтересів. Однак, цей закон не був приведений до виконання після повстання, яке призвело до усунення від влади королеви Марії-Христини [22, c.16].

Blue-shirted crusaders for the true faith – Поборники істинної віри у блакитних сорочках, члени «Іспанської фаланги», крайньої правої політичної партії в Іспанії. Ця партія була заснована у 1933році Хосе Антоніо Прімо де Ріверою, при режимі Франко це була єдина правляча партія. Після 1975 року існує декілька партій та рухів, які претендують на монопольне право називатися  фалангістськими. Ідеологія Фаланги історично близька до деяких аспектів італійського фашизму та сформульована у «Начальних пунктах» Хосе Антоніо Прімо де Ріверо. Основною ідеєю ідеології Фаланги є створення в Іспанії безпартійної корпоративної держави, яким керує всесильний Вождь. Також планувалося становлення Іспанії як великої держави, налагодження культурних та політичних зв’язків з іспаномовними країнами та створення у майбутньому Іспанської імперії. На відміну від італійського фашизму, Фаланга категорично заперечувала політичні партії та однаково вороже ставилась як до лівих, так і до правих рухів.

Фірмовим одягом фалангістів  була синя сорочка, за звичайним кольором  комбінезонів робітників, інтереси яких Фаланга мала захищати. Емблемою фалангістів  є ярмо і стріли – символи католицьких  королів (Ізабелла I Кастильська та Фердинанд II Арагонський). Прапор Фаланги  – три вертикальні смуги червоного, чорного і знову червоного  кольору  із зображенням ярма та стріл посередині. Форма триколору  символізувала ідеали свободи, рівності та братерства [22, c.16].

Carlist – карліст, член реакційної монархістської партії, яка ще називалась партією традиціоналістів. Ця партія утворилась у 40-х рр. ХІХ ст. в епоху карлістських війн – боротьби за престол між двома верствами династії Бурбонів. Назва «карлісти» походить від імені дона Карлоса Старшого, першого претендента на престол після смерті короля Фердинанда VII  у 1833 році. Партію традиціоналістів-карлістів очолювали земельні магнати та вищі церковні сановники, які вели за собою постійні міжусобиці, вербували членів своєї воєнної організації рекете, яка була проникнута духом сліпого підкорення [28, c.135].

Guardia civil – громадянська гвардія (жандармерія в Іспанії). Іспанська громадянська армія була створена 1844 року. Прообразом її стала жандармерія, яка існувала в інших європейських державах, а основна її задача – наведення порядку в країні, виснаженій громадянськими війнами. У такому ж значенні даний інститут став прообразом аналогічних структур у державах Латинської Америки. Через занадто жорсткі методи наведення порядку Громадянська гвардія отримала поганої слави серед мешканців сільських районів Іспанії. У роки Громадянської війни 1936-1939 рр. республіканці прийняли рішення про розпуск даного відомства. Громадянська гвардія залишилась лише на територіях націоналістів [28].

Guerillero (guerilla) – герільєро, герілья. Члени невеликого незалежного загону солдатів, які турбуючи противника раптовими рейдами, переривають комунікації та шляхи постачання [22, c.14].

Indalecio Prieto Tuero – Індалесіо Пріето Туеро (1883-1962), іспанський політичний діяч, соціаліст; виступав проти диктатури Прімо де Рівери. Після встановлення Республіки займав різноманітні пости в уряді. Під час Національно-революційної війни був морським міністром та міністром оборони, не вірячи у можливість перемоги республіки, став капітулянтом, ступив на шлях антикомунізму. З 1939 року перебував в еміграції у Мексиці, де залишався президентом Іспанської соціалістичної  робочої партії. За час перебування у Мексиці написав декілька книг, остання з яких – «Листи скульптору: маленькі деталі великих подій» (Cartas un escultor: pequеdоs detalles de grandes sucesos), яка була опублікована у 1962 році [6, c. 87].