Ландшафтне картографування України

Кримський ландшафтознавчий центр почав формуватись у Сімферопольському (зараз Таврійському) університеті одночасно з Київським університетським центром. Початком можна вважати статті викладачів Сімферопольського університету В.Г. Єни (“Фізико-географічне районування Кримського півострова”) і П.Д. Подгородецького (“Фізико-географічні райони та типи місцевості Тарханкутського підняття”), що були надруковані відповідно у 1960 і 1961 роках. На початку 1970-х років до складу Кримського ландшафтознавчого центру увійшли доценти Л.А. Багрова, М.А. Оліферов і Г.Є. Гришанков, у 1980 р. – доцент В.О. Боков. В 1984 р. він очолив кафедру фізичної географії і ландшафтної екології Сімферопольського університету, а в 1990 р. захистив докторську дисертацію. У 1999 р. докторську дисертацію захистила К.А. Позаченюк («Взаємодія природних компонентів і його роль у формуванні ландшафтів на прикладі західного кримського передгір'я») – вихованка доцента Г.Є. Гришанкова. Сьогодні професори В.О. Боков і К.А. Позаченюк є лідерами Кримського ландшафтознавчого центру. Теоретико-методологічний базис Кримського ландшафтознавчого центру різнорідний. Професор В.Г. Єна і доцент Л.А. Багрова поділяють погляди Л.С. Берга, К.І. Геренчука, А.Г. Ісаченка, С.В. Калесника і М.А. Солнцева на географічний ландшафт як вузлову одиницю в ієрархії природних територіальних комплексів. П.Д. Подгородецкий більш тяжіє до поглядів М.О. Гвоздецького, А.М. Маринича і П.Г. Шищенка, які підтримують “солнцевське” розуміння літогенної основи як провідного чинника ландшафтогенезу і вчення про морфологічну структуру ландшафту, але не поділяють погляд на ландшафт як індивідуальну територіальну одиницю. Г.Є. Гришанков був учнем Ф.М. Мількова і не визнавав ні індивідуального, ні топологічного трактування поняття “ландшафт”, як і закону нерівнозначності взаємодіючих природних компонентів [14]. Професор К.А. Позаченюк поділяє погляди свого вчителя – Г.Є. Гришанкова. Основними напрямами досліджень є вивчення просторово-часової організації ландшафтних комплексів, позиційних властивостей ландшафтів, теоретичних засад екотонізації ландшафтної сфери, структури та динаміки гірських ландшафтів Криму, розробка теоретико-методологічних засад ландшафтознавчої експертології та ландшафтознавче обгрунтування екологічної експертизи та екологічного моніторингу Криму, розробка методики оцінки геоекологічних ситуацій в Криму на ландшафтній основі і нормування антропогенного навантаження на ландшафтні комплекси, обгрунтування кримської регіональної екомережі, нормування антропогенного навантаження на ландшафти Криму, обгрунтування проектів та схем природокористування, інформатизація ландшафтознавчих досліджень[15].

Одеський ландшафтознавчий центр сформувався в Одеському університеті і зобов’язаний цим проф. Г.І. Швебсу. У 1973 р. він очолив кафедру фізичної географії Одеського університету, а в 1975 р. була надрукована його перша стаття з ландшафтознавчої тематики. Теоретико-методологічний фундамент Одеського ландшафтознавчого центру будувався Г.І. Швебсом за міждисциплінарним та інтеграційним принципами. Гідролог за спеціальністю, Г.І. Швебс поєднав уявлення про генетико-морфологічну структуру ландшафтів і нерівнозначність природних компонентів-факторів М.А. Солнцева, багатоваріативність типів моделей природних комплексів В.С. Преображенського, парагенетичність ландшафтних комплексів Ф.М. Мількова, просторово-часову структуру природно-господарських територіальних систем Ф.М. Мількова, В.О. Ніколаєва, К.М. Дьяконова та В.Є. Проки і функціональну цілісність геосистем М.А. Гвоздецького з уявленнями про динаміко-морфологічні процеси, що характерні для вчення про водну ерозію грунтів. Основними напрямами досліджень є розробка теоретичних засад і методики дослідження долинних парагенетичних і лиманно-гирлових ландшафтних комплексів Причорномор’я, типології ландшафтних територіальних структур, в тому числі інформаційно-польової, концепції природно-господарських територіальних систем, еніологічної та холістичної концепцій ландшафтознавства, концепції спустелювання степових ландшафтів, розробка концептуальних основ і методики контурно-меліоративного землевпорядкування на ландшафтній основі.

Вінницький ландшафтознавчий центр почав формуватися у Вінницькому педагогічному університеті у середині 80-х років минулого століття завдяки зусиллям  Г.І. Денисика. В 1984 р. вихованець Чернівецького університету і аспірант воронезького професора Ф.М. Мількова захистив у Києві кандидатську дисертацію “Техногенні ландшафти Поділля, їх структура, класифікація та раціональне використання” і зумів започаткувати у Вінницькому педагогічному університеті ґрунтовні ландшафтознавчі дослідження. Чітко визначилась і спрямованість наукових інтересів започаткованого ландшафтознавчого центру – розробка теоретичних засад і методики регіонального антропогенного ландшафтознавства. Треба відзначити, що найбільш ґрунтовні дослідження антропогенних змін ландшафтних комплексів в Україні були започатковані в Чернівецькому університеті зусиллями Л.І. Воропай. Але свого закінченого оформлення цей напрям ландшафтознавчих досліджень набув саме у Вінницькому педагогічному університеті завдяки праці проф. Г.І. Денисика. Теоретико-методологічні засади даного наукового центру є однорідними і побудовані на вченні Ф.М. Мількова про антропогенні ландшафти, під якими розуміються всі природні комплекси, в яких корінної зміни під впливом господарської діяльності людини зазнав будь-який з їх компонентів, в тому числі і рослинність з тваринним світом. Термін “ландшафт” вінницькі ландшафтознавці розуміють лише в загальному трактуванні і вважають рівнозначними за силою взаємного впливу всі природні компоненти, що його складають. Основними напрямами досліджень є розробка теоретичних засад регіонального антропогенного ландшафтознавства. Похідними від цього завдання є дослідження просторово-часової структури різних класів і підкласів антропогенних ландшафтів: сільськогосподарських, гірничопромислових, шляхових, міських селитебних, приміських, рекреаційних, природоохоронних [14].

Київський університетський ландшафтознавчий центр почав формуватись наприкінці 1950-х – початку 1960-х років. Відлік його заснування можна вести від появи статей О.В. Поривкіної “Ландшафти району Канівського заповідника” (1958) і О.М. Маринича та Н.П. Сироти “Ландшафтно-типологічна карта Житомирського Полісся як основа для фізико-географічного районування” (1959). Ядро школи склали О.М. Маринич, А.І. Ланько, О.В. Поривкіна, Н.П. Сирота і П.Г. Шищенко (Рис 1.2.2). У 1980-х роках, після переходу О.М. Маринича в Інститут географії Академії наук України, колектив ландшафтознавців Київського університету очолив учень О.М. Маринича – П.Г. Шищенко, а до центру прийшли їх учні – друга хвиля ландшафтознавців (М.Д. Гродзинський, Л.Л. Малишева, С.П. Романчук, Ю.В. Щур). У 1990-х роках центр поповнився третьою хвилею ландшафтознавців (О.П. Гавриленко, Ю.А. Силецький, О.Ю. Дмитрук, Н.М. Михайленко, В.Г. Пазинич, В.Г. Потапенко, О.В. Аріон), підготовлених О.М. Мариничем, П.Г. Шищенком і Л.Л. Малишевою. В 2000-х роках до складу центру увійшла четверта хвиля ландшафтознавців (Н.В. Петрина, Л.Ф. Білоус, О.В. Савицька, В.В. Удовиченко, Ю.А. Олішевська, Н.П. Корогода). Теоретико-методологічний базис Київського університетського ландшафтознавчого центру однорідний і будується на типологічному трактуванні терміну “ландшафт” та вченні про його морфологічну структуру. Основними напрямами досліджень є теоретико-методологічний, ландшафтно-геофізичний та геохімічний, ландшафтно-екологічний, історико-, урбаністично-, природоохоронно-, інформаційно- та естетично-ландшафтознавчий [16].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Тенденції ландшафтного  картографування

Аналізуючи історію та розвиток ландшафтного картографування  і картографування в Україні  загалом, слід зазначити деякі його тенденції. Можна навести приклади негативних тенденцій Вітчизняного  ландшафтного картографування:

• зменшення накладів карт та атласів;
• помітний занепад відомчого картографування;
• суттєве відставання від науково обґрунтованих термінів оновлення топографічних карт і планів;
• відставання з впровадженням ПС-технологій;
• недостатнє використання матеріалів і методів дистанційного зондування Землі;
• повільний розвиток оперативного картографування;
• відсутність стандартизованих і уніфікованих географічних основ;
• мала кількість  картографічних творів для вищих навчальних закладів;
• недостатня уніфікація засобів картографічного зображення для ландшафтних карт;
• недостатньо дійову загальнодержавну координацію розробки картографічних творів;
• відсутність узгоджених регіональних тематичного картографування;
• дублювання робіт зі створення електронних карт різними міністерствами, відомствами та службами;
• недостатній розвиток робіт із стандартизації географічних назв, відсутність каталогів і словників географічних назв, а також їх Державного реєстру (банку даних);
• недостатню координацію між основними науковими та виробничими центрами при виборі напрямів наукових досліджень, у тому числі й дисертаційних;
• недостатнє державне фінансування картографічної галузі;
• незадовільний стан організації картографічних фондів у бібліотеках, архівах, музеях.

Як приклад вищенаведених  денденцій сучасного розвитку ландшафтного картографування, можна навести і малу кількість і якість регіональних атласів, в яких би містилися ландшафтні карти. Розглядаючи серію регіональних географічних атласів «Моя мала Батьківщина», що розробляються регіональними університетами та випускаються ТОВ Видавництво «Мапа», можна помітити відсутність уніфікації їхньої структури. Так,  в кожному атласі різна кількість картографічних творів,  і лише в атласі Полтавської області представлена ландшафтна карта регіону. Хоча карти рослинності і ґрунтів є у кожному атласі.

 Серед позитивних тенденцій і напрямків розвитку ландшафтного картографування слід зазначити, що на початку становлення незалежності нашої держави провідними вченими-картографами були розроблені основні завдання тематичного картографування в Україні [9, 10]. Окремі з цих завдань упродовж десяти років частково реалізовані або реалізуються (серія стінних комплексних карт України для середньої школи, навчальні історичні стінні карти, серії туристичних карт України та ін.), окремі з визначених завдань чекають на вирішення (створення системи атласів України, серії стінних комплексних науково-довідкових карт України, бланкових карт України стінного і атласного форматів, розвиток регіонального тематичного картографування та ін.). В більшості сучасних регіональних довідкових атласах містяться ландшафтні карти (Рис. 1.2.3, 2.2.3, 3.2.3).

Реалізація завдань тематичного  державного та відомчого картографування  значною мірою визначатиметься  фінансовими можливостями. Окрім  подальшого розвитку державного геологічного картографування, важливими напрямами  тематичного картографування повинні  стати кліматичне, ґрунтів, геоботанічне, ландшафтне, еколого-географічне, сільськогосподарське, медико-географічне. Серед них можна виокримети, як найбільш актуальні, -- картографування еколого-географічне (доцільне розроблення Державної програми ландшафтно-екологічного картографування і надання цим картам статусу державних), ґрунтів, земельного фонду. Для державного тематичного картографування пропонується встановити наступні масштаби: 1:50 000, 1:250 000 [14].

Перспективними напрямками розвитку ландшафтного картографування  в Україні є: 1) укладення на єдиній методологічній основі   ландшафтних і ландшафтно-екологічних карт країни масштабу 1: 200 000; 2) дослідження механізмів антропогенних змін природних територіальних комплексів різного рангу; 3) побудова карт динаміки ландшафтів на основі  аналізу ландшафтних карт, створених в різний період [11].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ  ЛАНДШАФТНОГО КАРТОГРАФУВАННЯ У ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

3.1. Особливості  ландшафтного картографування у Харківській області

Розглядаючи особливості  ландшафтного картографування Харківської  області, можна помітити, що його напрями змінювалися з історичними періодами та розвитком ландшафтознавства, з яким дана галузь географічної науки перебуває в логічній залежності.

Починаючи з перших експедиційних  та стаціонарних досліджень території, що припадають на середину – кінець ХІХ століття, спостерігається зв'язок ландшафтного картографування з  геоботанікою, біогеографією та ґрунтознавством, що було обумовлено первинним завданням  ландшафтознавчих досліджень – оптимізація  сільського господарства. Такими є  праці В.В. Докучаєва, А.М. Краснова, А.М. Бекетова та інших класиків. Їхні дослідження полягали у комплексному дослідженні природних умов,  проведенню районування рослинного покриву і грунтів області, виділенням ландшафтних одиниць.

Середина ХХ століття пов’язана  з формуваннях ландшафтознавчих шкіл в крупних наукових центрах  України (Львівський національний університет ім. І.Я. Франка, Чернівецький національний університет ім. Ю.А. Федьковича, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, Вінницький педагогічний університет ім. М.М. Коцюбинського, Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка  та Інститут географії Національної академії наук України). Той факт, що Харківська ландшафтна школа так і не змогла сформуватися в той час, пояснюється тим, що основоположники ландшафтознавчих досліджень Харківської області були вихованцями російських університетів, і основні зусилля і учнів відводили на свій Альма-матер.

Відновилося ландшафтне картографування  в 80 рр. ХХ століття. Сформоване воно на ідеях, закладених А.М. Красновим, що полягали у вивченні культурних та антропогенних ландшафтів. Також відбиток на сучасній Харківській школі залишила поява ландшафтної екології. Представником даного напрямку стали В.Ю Некос там Н.В. Максименко, їх дослідження пов’язані з ландшафтною екологією та дистанційними методами.. Крім того поглиблювалося вчення про ландшафт та його компоненти, динаміку ландшафтів, урбаністичні ландшафти, природо-заповідний фонд зусиллями  
І.Г Черваньова,  Л.Б. Поліщук. На початку 90-х років за участі Л.Б .Поліщук. була укладена Ландшафтна карта Харківської області (Рис). Аналізуючи даний картографічний твір, можна відзначити, що він створений за методикою  
А.Г. Ісаченка– класика ландшафтознавства.