Ландшафтне картографування України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Найбільш відомими продуктами картографії являються образно-знакові  моделі простору у вигляді плоских  карт. Прикладів широкого застосування карт у житті й діяльності людей можна навести дуже багато. Карта – це джерело знань, незмінний посібник у середній і вищій школі. Без карти неможливі експедиційні дослідження, туристичні походи, подорожі, мореплавство, промислове і сільськогосподарське будівництво та ін. Водночас карти є засобом масової інформації і пропаганди наукових знань.

Нині майже жодне дослідження  у фізичній та економічній географії  не обходиться без всебічного і глибокого  аналізу картографічних матеріалів. Лише за допомогою карт можна глибоко  проаналізувати особливості природи  і господарства, оцінити взаємозв'язки виробництва із сировинною базою  і споживачами. Дуже важлива роль карти у процесі навчання учнів/студентів  географії, історії, природознавства  та інших наук. Карта в навчальному  закладі так само необхідна, як підручник.

Своєрідність окремих  видів карт, наприклад геологічних, ґрунтових, ландшафтних і ін., заснованих на матеріалах відповідних наук (геології, ґрунтознавства, ландшафтознавства, економічній географії і так далі), а також особливості створення подібних карт, спричинили розробку і виділення тематичних розділів.

Одним із найбільш актуальних розділів тематичного картографування  в Україні, на даний момент, являється  ландшафтне картографування. Це пов’язано  з, насамперед залежністю від історичного  розвитку картографування, спеціалізації  господарства, та розвитку відповідних  вчень і напрямків дослідження  на території України. Особливо ландшафтне картографування набирає актуальності в останні роки, враховуючи антропогенний  вплив на природно-територіальні  комплекси. Саме тому постає необхідність розглянути дане питання.

Об’єкт дослідження – ландшафтне картографування України.

Предмет дослідження – історія, стан та перспективи розвитку ландшафтного картографування України.

Мета дослідження: проаналізувати історичний розвиток ландшафтного картографування, його етапи, сучасний стан, та виявити перспективні шляхи розвитку.

Реалізація поставленої  мети передбачає вирішення наступних завдань:

Реалізація поставленої  мети передбачає такі завдання:

• Прослідкувати залежність розвитку ландшафтного картографування від розвитку картографії та ландшафтознавчої науки;
• Виявити основні етапи розвитку та особливості світового та Вітчизняного ландшафтного картографування;
• Проаналізувавши стан і історію розвитку ландшафтного картографування запропонувати перспективи його розвитку.

Методи дослідження: історичний (вивчення історичного розвитку та становлення ландшафтного картографування); порівняльний ( порівняння окремих картографічних творів, виданих в різний час, а також різних видів ландшафтних карт), аналітико-статистичний ( обробка статистичних даних з видання ландшафтних картографічних творів).

Структура роботи: робота складається з п’яти  розділів,  сторінок, містить 8 карт, при виконанні роботи було використано 51 джерело інформації.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ  ЛАНДШАФТНОГО КАРТОГРАФУВАННЯ

1. Ландшафт як об’єкт ландшафтного картографування.

 

Суспільство завжди потребувало  знань про навколишнє середовище і природу, так, як з самого свого  зародження, і до тепер, його розвиток і існування залежить від природних  умов. Це стало рушійною силою для  загальних географічних досліджень, що і призвело до появи, спочатку поняття  ландшафт, а пізніше і необхідності відображення його за допомогою картографічних творів.

Розвиток ландшафтного картографування  перебуває в залежності від розвитку природознавства, теорії ландшафтознавства і уявлень про ландшафт.

Ландшафт –  складний природно-географічний комплекс, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, вода, ґрунти, рослинність і тваринний світ знаходяться у великій та складній взаємодії, утворюючи однорідну за умовами розвитку нерозривну систему. Розглядаючи історію формування цього поняття, слід зазначити, що вперше слово «ландшафт» прозвучало в IX столітті в працях ченців Фульдского монастиря в Німеччині. Вони при перекладі з латини «Євангелічної гармонії» богослова Татіана замінили латинське слово «regio» (район, країна) на «lantscaf», що значить «єдина священна земля, єдиної пастви, територія, впорядкована, згідно загально германського плану». Надалі це поняття поступово трансформувалося в поняття, далеке від первісного змісту. Ландшафт укладається в рамки адміністративно-територіального та адміністративного поняття. В XVI столітті починає розвиватися ландшафтний (пейзажний) живопис. На картинах зображувалися типові види земель. Ці роботи вважалися попередниками ландшафтних карт. Пізніше цей термін став широко використовуватися в географії і екології [1].

Ландшафтне картографування  полягає у відображенні за допомогою  способів картографічного зображення структури фізико-географічних територіальних комплексів або одиниць.  До появи  наукових ландшафтно-географічних ідей в народі склалися емпіричні уявлення про природні територіальні комплекси. Своєрідність окремих місцевостей  відбилася в їхніх народних назвах: Полісся, Мещера, Жигулі. У синтетичних термінах – тундра, степ, тайга і т.п. закладено не лише характер рослинності, а й природа в цілому. Здавна використовують і термін «урочище», наприклад урочища окремих масивів лісу, боліт, балки та ін. [2].

Основоположником учення про ландшафт уважається німецький дослідник, мандрівник, найбільш видатний і продуктивний географ початку ХІХ століття – Александр Гумбольдт. Для нього було характерним цілісне сприйняття природи, що він і поклав в основу вчення про ландшафт. Застосувавши порівняльний метод він уперш зміг виділити ландшафтні пояси (зони), дане досягнення відіграло важливу роль у подальшому розвитку географічної науки світу.

Своє продовження роботи німецького вченого знайшли через  декілька десятиліть у працях В.В. Докучаєва. Він висунув ідею про тісну взаємодію всіх природних компонентів (ідея географічного комплексу). Про єдність природи він говорив у ряді праць, в тому числі в «Учении о зонах природы. Базуючись на законіцілісності і нерозривності географічного середовища, Докучаєв дійшов висновку про існування природних зон. Ці зони він уявляв собі як географічні комплекси, всі компоненти який тісно взаємодіють. Докучаєвський принцип зональності відіграв важливу роль при вирішенні сільськогосподарських і лісогосподарських проблем, а також являвся об’єктом перших ландшафтних карт. У дореволюційний період цей метод був покладений в онсову фізико-географічного районування.

Наступним етапом у розвитку концепції географічного комплексу стало вчення про ландшафт, виникнення якого було закономірним в історії природознавства. Л.С. Берг першим із російських учених увів у науку поняття «ландшафт» (1913), дав визначення ландшафту і  описав природу рівнинної частини Росії за ландшафтними зонами.

Г.Н. Висоцький, учень Докучаєва, відомий своїми працями в галузі степового лісорозведення, грунтознавства, геоботаніки тощо. Він зробив писав про морфологію ландшафту, запропонував укласти карти, які повинні послужити основою правильної організації сільського та лісового господарства.  Таким чином, можна стверджувати, що до початку ХХ століття почалася формуватися ідея природного комплексу, взаємозвязку між його компонентами, а також виділені основні структурні одиниці природних територіальних комплексів.

Подальший розвиток теорії ландшафтного картографування повязаний із необхідністю систематизувати природні територіальні комплекси при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження найбільш проста одиниця поділу – елементарний ландшафт. Завдяки роботі Л.С. Берга, було виділено два основних напрямки ландшафтної географії – типологічний і регіональний (1947 р.).

Десятиліттям пізніше широко починають практикуватися ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в таких містах як Ленінград, Воронеж, Львів, Києві, Харків, Іркутськ.

В 1965 році вийшов перший підручник із ландшафтознавства «Основи ландшафтознавства і фізико-географічне районування» А.Г. Ісаченка, в якому узагальнені як теоретичні положення, здобуті за 50 років, так і досвід польових робіт, в тому числі і укладання ландшафтних карт.

З початку 70-х років ХХ століття особлива увага почала приділяєтися процессам ландшафтоутворення, антропогенному ландшафтознавству (Ф.М. Мільков), прикладним питанням , природокористуванню і охороні середовища. Підкреслюється необхідність більш інтенсивного розвитку геохімічного і геофізичного напрямів. Робиться акцент на антропогене навантаження й стійкість ландшафту. Використовуються нові методи дослідження ( геохімічні, геофізичні, космічні, математичні, картографічні, стаціонарні, служби моніторингу).

Ландшафтне вчення базується на фізико-географічному районуванні природно-територіальних комплексів, що, в свою чергу, залежить від їх класифікації. У ландшафтознавстві класифікаційна проблема почала активно розроблятися з кінця 50-х років. Перші ґрунтовні схеми класифікації ландшафтів запропонували Α. Γ. Ісаченко (1959) та Μ. О. Гвоздецький (1960), а ПТК менших рангів (фацій та урочищ) К.Г. Раман (1959). У цей же час О. І. Перельман (1960) та М. А. Глазовська (1964) розробили геохімічні принципи класифікації ландшафтів. Домінуючою установкою ландшафтознавців при вирішенні класифікаційної проблеми була обов'язкова генетичність класифікації ПТК· Лише класифікація за генетичними ознаками вважалась за наукову і корисною для практики.

Існує два підходи до систематики  ландшафтів земної кулі. Перший підхід - фізико-географічне районування - являє собою укрупнення ландшафтних  одиниць до фізико-географічних районів  того чи іншого порядку. Головним критерієм  при цьому служить не схожість, а зв'язок, просторові відносини, територіальна  єдність складових частин, а також  спільність їх історичного розвитку. Кожен регіон, що виділяється при  районуванні, унікальний і має свою назву.

Другий шлях систематизації - типологічна класифікація, тобто  об'єднання ландшафтів на основі якісного подібності. Вона грунтується на зіставленні ландшафтів по багатьом критеріям - генезису, структурою, функціонуванню, а також ландшафтостворюючих факторам. Певну схожість зберігається на всіх ступенях класифікації. В результаті, на одному рівні класифікації можуть виявитися територіально роз'єднані, але схожі один на одного за основними показниками ландшафти. [4].

Берг Л.С. дає дещо інше трактування поняття «ландшафт» як сукупність предметів і явищ, в якій особливості рельєфу, клімату,  вод, рослинного і тваринного світу, а також,значною мірою, діяльність людини, зливаються в єдине гармонічне ціле, яке монотонно повторюється на даній території Землі (1947 р.). Пізніше це визначення було доповнене  Солнцевим Н.А.  і було сформульоване як генетично однорідний територіальний комплекс, що має однорідний  геологічний фундамент, спільний тип рельєфу, клімату,  при цьому складається з ряду взаємопов’язаних і просторово повторюваних основних і другорядних урочищ (1965 р.).

Визначення ландшафту  є подібними,  крім тієї відмінності, що в перших сформованих визначенням  ландшафт являв собою, по суті, однорідну  ділянку місцевості з усіма притаманними їй  природними умовами і ресурсами. Тобто не розглядалося походження території, а лише її стан на даний момент в  даному місці. З розвитком теорії  ландшафтознавства до даного визначення було ще доданий історичний фактор, і необхідність єдиної генетичної основи для виділення природної територіальної одиниці. Пізніше чи не найголовнішим  фактором для характеристики ландшафту  стала саме людська діяльність, тому в більш пізніх і сучасних визначеннях  терміну «ландшафт», звертається  увага на можливість змінення природної  територіальної одиниці антропогенним  чинником.

Згідно Н. А. Солнцеву, для відокремлення самостійного ландшафту необхідні наступні основні умови:

1) територія, на якій  формується ландшафт, повинна мати  однорідний геологічний фундамент;

2) спільну геологічну історію (єдиний ландшафт, наприклад, не можна об'єднувати дві ділянки, одна з яких покривалася льодовиком, а інша – ні, або одна піддавалася морській трансгресії, а інша залишалася поза її межами);

3) клімат однаковий на  всьому просторі ландшафту та його стабільність при зміні кліматичних умов (всередині ландшафту спостерігається лише зміна місцевого клімату між урочищами, та мікроклімату між фаціями).

За таких умов, як вказує Н. А. Солнцев, на території кожного ландшафту створюється чіткий обмежений набір форм рельєфу, водойм, типів грунтів, біоценозів і, в кінцевому результаті, простих природних територіальних комплексів – урочищ і фацій, що розглядаються як морфологічні частини ландшафту.

У визначенні Н. А. Солнцева підкреслюється, що ландшафт є закономірно побудована система локальних ПТК, і це дуже важливо. Однак, з іншого боку, всякий ландшафт одночасно є частиною, або елементом, більш складних регіональних єдностей, і його слід розглядати як результат розвитку і диференціації географічної оболонки та її вищих структурних підрозділів. Єдність цих двох особливостей ландшафту визначає його специфічне вузлове положення в ієрархії геосистем. Поєднання двох підходів до ландшафту «знизу» і «зверху»  дозволяє вирішити проблему однорідності ландшафту, яка довго служила каменем спотикання при його визначенні та виокремлення в природі. Оскільки ландшафт розчленовується на різні фації і урочища, він, звичайно, внутрішньо неоднорідний.

Ландшафтознавство , галузь фізичної географії, що вивчає природні територіальні комплекси (або географічні комплекси, геосистеми) як структурні частини географічної оболонки Землі. Основоположниками ландшафтознавства в Росії були Л.С. Берг, Р. Н. Висоцкий, Г. Ф. Морозов і ін. представники школи В. В. Докучаєва початку ХХ ст, а за кордоном — німецький географ Пассарге[4].