Методика складання і використання крупномасштабних ґрунтових карт (на прикладі АСО «Нива» Великобурлуцького району Харківської області

Чорноземи типові залягають  у центральній і східній частинах Лісостепу на рівних міжрічкових  плато, схилах і на високих лесових  терасах.

Розглянемо профіль чорнозему  типового на лесовидному суглинку:

Н/к 0-34 см   гумусовий, темно-сірий,   легкоглинистий, до 25 см – орний, карбонатний, зернистий, перехід поступовий.

Нрк 44-70 см   верхній перехідний, добре гумусований,карбонатний, темно-сірий, важкосуглинковий, зернисто-грудкуватий, ущільнений, по червороїнам – зустрічається карбонатна присипка, перехід ясний.

Рhк 71-114 см   нижній перехідний, слабо і нерівномірно гумусований, карбонатний, бурувато-сірий, важкосуглинковий, зернисто-грудкуватий, ущільнений, переритий кротовинами, перехід поступовий.

Р(h)к 115-133 см   лесовидний суглинок, грязно-бурий, важкосуглинковий, сильно переритий, багато карбонатної присипки.

Рк   134-190 см і глибше   лесовидний суглинок, бурувато-палевий, легкоглинистий, багато карбонатів.

Серед чорноземів 53% - еродовані  види, які сформувалися на схилах в  умовах водної ерозії. За ступенем еродованості чорноземні грунти поділяються на:

• слабозмиті, у яких до половини змитий верхній гумусово-акумулятивний горизонт, вони займають пологі схили;

• середньозмиті – змитий весь або майже весь верхній гумусово-акумулятивний  горизонт, вони займають покаті схили;

• сильнозмиті – змитий гумусовий і верхній перехідний горизонти, а на поверхню виходить нижній перехідний горизонт, вони займають покаті або круті схили;

• намиті – сформувалися у підніжжя схилів і дну балок, куди зноситься гумусовий матеріал делювіальними водами.

Чорноземи різного ступеню  еродованості займають значну площу  на території господарства за рахунок  протяжливих схилів водорозділів, що й  приводить до інтенсивного розвитку ерозії. Вони відрізняються від чорноземів відсутністю верхніх горизонтів в залежності від ступеня змитості, крутизни схилу та його експозиції. Тому для збереження та покращення родючості на таких грунтах необхідна  сувора система агротехнічних, меліоративних  та протиерозійних заходів  для недопущення  втрати родючого орного горизонту.

Отже, за гумусово-акумулятивним  типом ґрунтотворення формуються найбільш родючі ґрунти світу, на яких можна  вирощувати усі с/г культури за рахунок  їх сприятливих агрономічних та фізичних властивостей, але в результаті біологічного виносу біогенних елементів, насамперед Са, урожаем с/г культур порушується  агрономічно найцінніша зерниста структура, внаслідок чого орні чорноземи мають  порохувато-зернисту структуру.

Отже, головною задачею землекористувачів  повинно бути збереження та поліпшення тих ресурсів, що подарувала нам  природа  шляхом застосування помірних доз мінеральних та органічних добрив, дотримання схеми сівозміни, збереження та поповнення кількості вологи в  грунті: снігонакопичення, ранньовесняне  закриття вологи, рихлення під час  росту рослин, зрошення та інші заходи.

Ґрунти болотного типу відносять до азональних грунтів, оскільки  вони можуть утворюватися в будь-якій зоні, де є сприятливі умови для його протікання.

Утворення і розвиток болотних (гідроморфних) грунтів пов'язаний з  сильним перезволоженням грунтової  маси за рахунок застою атмосферних  поверхневих вод в пониженнях рельєфу або близького залягання  підґрунтових вод  при наявності  болотної рослинності: очерет, кувшинки, зелений мох, зозулин льон,сфагнум  та ін.  Через надлишок води на поверхні та по профілю формуються анаеробні  умови, де розвиваються тільки анаеробні  мікроорганізми, які для дихання  використовують кисень органічних сполук.  В таких умовах, за рахунок відновлення, накопичуються різні гази: аміак, метан, сірководень, фосфіт, азот, водень.

Болотні ґрунти формуються при розвитку двох процесів: у верхній  частині профілю торфоутворення, а у нижній частині – оглеєння.

Торфоутворення – це біохімічний  процес консервації решток болотної рослинності у вигляді торфу  органічними кислотами, які виділяють  анаеробні мікроорганізми в процесі  життєдіяльності. В таких умовах гальмуються процеси мінералізації  та гуміфікації за рахунок чого пригнічується  колообіг біофільних елементів, оскільки вони залишаються у формі органічної речовини.

Оглеєння – біохімічний  процес, який відбувається в анаеробних умовах за участю анаеробних мікроорганізмів  при наявності органічної речовини, яка є для мікроорганізмів  джерелом енергії, а кисень для дихання  використовують з органічної та мінеральної частини грунту при протіканні відновних (окисних) процесів.

На території господарства за болотним процесом ґрунтотворення утворився болотний солончаковий ґрунт  на алювії і торфувато-болотний ґрунт на делювії, які сформувалися в несприятливих для гумусово-акумулятивного процесу умовах під бобово-злаково-різнотравними луками при близькому заляганні ґрунтових вод на глибині 1-3 м, що веде до їх засолення, за рахунок підтягування солей з нижніх горизонтів в верхні, та оглеєння породи.

Під впливом солонцевого процесу ґрунтотворення формуються інтразональні ґрунти галогенного (солонцевого) ряду, що розташовані плямами. Обов’язковою умовою їх прояву є наявність легкорозчинних солей (карбонатів, гідрокарбонатів, сульфатів та хлоридів) у високих концентраціях. Вони розвиваються при умові близького залягання підґрунтових вод, при засоленій материнській породі, при випадінні солей з атмосфери. Ці ґрунти поділяються на засолені (солончаки, солончакові та солончакуваті) і розсолені (солонці, солоді і осолоділі ґрунти). Засолюватися можуть будь-які ґрунти, де концентрація розчинних солей у ґрунтовому розчині більше 0,1%. Відповідно до теорії К. К. Гедройца галогенні ґрунти у своєму розвитку послідовно проходять три стадії: солончак, солонець та солодь. Солончаки – це засолені ґрунти, які мають високу концентрацію водорозчинних солей (вищу за поріг коагуляції) по всьому профілю, де колоїди знаходяться в стані гелю і не мігрують по профілю за рахунок чого він має акумулятивний тип профілю. Ці ґрунти зберігають властивості тих ґрунтів, з яких вони утворилися, але з’являється високий осмотичний тиск ґрунтового розчину, що ускладнює процеси поглинання вологи та живлення рослин, висока токсичність деяких солей призводить до формування низької природної родючості.

Другою стадією розвитку галогенних ґрунтів є солонці  – ґрунти високо насиченні натрієм, утворені при розсолюванні солончаків через застій атмосферних вод, які  вимивають низхідними токами води розчинні солі з верхніх горизонтів у нижчі  після їх пептизації. За рахунок  цього формується горизонт вимивання  колоїдів (гумусово-елювіальний або  надсолонцевий), у якого полегшується гранулометричний склад, а під ним  горизонт вмивання (гумусово-ілювіальний  або солонцевий) важкого гранулометричного  складу, який має високу концентрацію солей, а вимиті колоїди знову  коагулюють, що формує колоїдне лакування по граням агрегатів стовпчастої, призматичної, крупногоріхуватої структури. 

На території господарства солонцевий процес ґрунтотворення має  свій прояв у формуванні ґрунтів  солончакового та солонцюватого  типу. В господарстві солонцьовий  процесом ґрунтотворення представлені такі ґрунти: Лучний  глибоко-солончаковий ґрунт на делювії, Чорнозем лучний глибоко-солонцюватий на делювії, Лучно-чорноземний глибоко-солонцюватий ґрунт на делювії, Лучний глибоко-слабосолонцюватий солончаковий ґрунт на алювії-делювії , Лучний глибоко-середньосолонцюватий солончаковий ґрунт на алювії-делювії .

Солоді і осолоділі  ґрунти є останньою стадією розвитку галогенних ґрунтів, що утворилися при  подальшому розсоленні солонців і розвитку глейових процесів з різко диференційованим профілем за елювіально-елювіальним  типом. У безстічних замкнених зниженнях (блюдцях, подах, увігнутих схилах) при  застоюванні атмосферних або  делювіальних вод починають розвиватися  глейові процеси, де анаеробні мікроорганізми виділяють низькомолекулярні сполуки, що підкислюють грунт.

Таким чином, наявність солей  у профілі призводить до погіршення агрономічних властивостей ґрунту, що пригнічує розвиток культурних рослин.

Ґрунти підзолистого типу найбільш поширені в природі, головним фактором утворення підзолистих ґрунтів є хвойні ліси, , де відсутня або майже відсутня трав’яна рослинність. Ліс діє на процес ґрунтотворення подвійно: прямо (матеріально) і опосередковано (непрямо). Опосередкований вплив лісу на процес ґрунтотворення зводиться до формування особливого типу водного режиму, який Г.М.Висоцький назвав пермацидним (промивним). В цьому випадку ґрунт і підґрунтя промиваються інфільтраційними водами до рівня підґрунтових вод. Ґрунт в лісі і в степу одержує приблизно однакову кількість вологи. В лісі частина води з дощів (17-50%) затримується на стовбурах, листі, гілках і не досягає поверхні ґрунту. Під лісом складається промивний водний баланс, а в степу – непромивний. В лісі ґрунт і підґрунтя промиваються низхідним током вологи влітку, восени та на весні. Інфільтраційні токи вологи промивають всю товщу ґрунту і підґрунтя аж до рівня підґрунтових вод, що типово для пермацидного типу водного режиму.

Прямий (матеріальний) вплив  лісу на ґрунтотворення виявляється  у формуванні особливого біологічного кругообігу хімічних елементів (біофілів). Дерева, з яких складається лісова формація, є багаторічними рослинами. Кожний рік вони збирають з ґрунту, підґрунтя багато різних елементів (N, P, K, S, Ca, Mg тощо) для побудови свого тіла, але невелика їх кількість повертається в річний кругообіг хімічних елементів у вигляді лісової підстилки, яка складається з хвоїнок, листя, сучків, гілочок, з мохово-лишайникових залишків, підстилка накопичується на поверхні ґрунту. Ці рослинні залишки дуже бідні на кальцій, азот, магній тощо. Зольність цього опаду хвойних порід складає 0,5-1,7% , листяних лісів 1,6-7%, а трав понад 7-8%.

Дуже низький вміст  основ (кальцію, магнію тощо) і поживних речовин в горизонті підстилки  обумовлює інтенсивне утворення  низькомолекулярних кислот (оцтової, лимонної, мурашиної, яблучної тощо), а також  комплексу їм подібних сполук –  фульвокислот (кренової, апокренової  тощо). Ці кислі продукти частково нейтралізуються  основами, які звільняються при мінералізації  підстилки, а також основами, які  є в материнських породах.

Ґрунтові породи в зоні поширення ґрунтів підзолистого типу дуже бідні на основи. Це в основному  піски, супіски, частково суглинки льодовикового  і водно льодовикового походження, дуже промиті, вилужені і т. ін. Тому  органічні кислоти, які з водою  вимиваються з підстилок, інтенсивно взаємодіють з мінеральною частиною ґрунту.

Під впливом підзолистого процесу ґрунтотворення формується диференційований профіль за елювіально – ілювіальним типом.

На території господарства АСО «Нива» в наслідок підзолистого процесу сформувалися такі ґрунти: сірий опідзолений ґрунт на лесовидному  суглинку, темно-сірий опідзолений  ґрунт на лесовидному суглинку,темно-сірий  опідзолений слабозмитий ґрунт  на лесовидному суглинку.

 

 

РОЗДІЛ ІІ

ЗАКОНОМІРНОСТІ  ПОШИРЕННЯ ҐРУНТІВ В ПРИРОДІ. КЛАСИФІКАЦІЯ ҐРУНТІВ. СТРУКТУРА ҐРУНТОВОГО ПОКРИВУ

Закономірності розповсюдження грунтів залежать від усіх чинників грунтотворення, від умов оточуючого середовища. Через це існує велика неоднорідність грунтів, які відрізняються  умовами залягання та формування. В.В.Докучаєв у 1898 році вперше в історії  грунтознавства показав, що поширення  грунтів підпорядковане певним законам  природи – грунт віддзеркалює ландшафт.

У природі ґрунтів дуже багато, і кожен з них має  свої особливості, але не зважаючи на це, в багатьох з них є спільні  риси як в ґрунтотворних процесах, так і в зовнішніх і внутрішніх ознаках. Він виявив, що подібні (схожі) ґрунти залягають суцільними смугами, які було названо грунтовими зонами – ареал одного або декількох  зональних та супутніх їм інтразональних грунтів. Вони чергуються з півночі  на південь широкими смугами, які  послідовно змінюють одна одну відповідно до змін ряду природних компонентів: клімату, рослинності та інших факторів грунтотворення, що знаходить своє відображення в формуванні ґрунту –  це  закон широтної зональності  грунтів. В.В.Докучаєв в межах европейської частини у напрямку з півночі  на південь виділив 7 природних  ґрунтових  зон: бореальна зона, де формуються болотні і торфові ґрунти; тайга  – підзолисті та дерновопідзолисті  ґрунти; лісостепова зона – опідзолені ґрунти та чорноземи типові; степова  зона – чорноземи звичайні, чорноземи  південні, каштанові ґрунти; аеральна(пустельна) зона – сіроземні ґрунти; субтропічна  зона – червонобурі ґрунти; тропічна зона – червоноземні (фералітні) ґрунти.

В межах України залежно  від природних умов територію  поділяють на такі грунтово-кліматичні зони: Полісся, Лісостеп, Північний  і центральний Степ, Південний  Степ, гірська зона Карпат і Передкарпаття, Гірська і передгірна частини  Криму.

При наближенні до гірських місцевостей, згідно з ученням В.В.Докучаєва, спостерігається вертикальна зональність ґрунтового покриву. Клімат та інші фактори грунтотворення змінюються з висотою над рівнем  моря (знижується температура, збільшується вологість, змінюється рослинний світ, що викликає зміни ґрунтових зон). Структура вертикальної зональності грунтів залежить від ряду факторів: положення гір в системи широтної зональності, висоти гір, розташування гір відносно течії повітряних потоків, наявності інверсій (стікання холодних мас повітря з гір по схилах і накопичення їх в улоговинах). Тому тут не завжди спостерігається повторення грунтів як при широтній зональності, оскільки може проявлятися інверсія зон – явище зміни місця зони, що пов’язане з особливістю будови гірської системи та інтерференція зон – явище випадіння, зникнення зони, яке пов’язане з місцевим кліматом гірської системи.

Ґрунтовий покрив широтних зон неоднорідний. Зміна клімату  з півночі на південь, із заходу на схід, зміна рослинного світу, материнських порід обумовлюють виділення  ґрунтових підзон, провінцій, районів  тощо. Згідно із сучасним вченням про  зональність грунтів виділяються  такі структурні одиниці:

ґрунтово-кліматичні пояси – сукупність ґрунтових зон і гірських ґрунтових провінцій, які об’єднані схожими термічними особливостями клімату, мають подібні режими грунтотворення;

грунтово-біокліматичні  області виділяють в межах кожного поясу – сукупність ґрунтових зон і гірських ґрунтових провінцій об’єднаних подібними умовами зволоження, які зумовлюють особливості грунтотворення, процесу вивітрювання, розвитку рослинності на даній території;

ґрунтові зони виділяють всередині ґрунтових областей  як ареал одного або декількох зональних та інтразональних грунтів, що їх супроводжують;

ґрунтові підзони – частина ґрунтової зони, яка відповідає зональним підтипам ґрунтів;

ґрунтові фації  - частина ґрунтової зони, яка відрізняється від інших її частин температурним режимом і сезонним зволоженням;

ґрунтові провінції – це частина фації, яка виділяється за тими ж принципами, що і фація, але на більш дрібній території;

ґрунтові округи – частина ґрунтової провінції з певним типом структури ґрунтового покриву, який зумовлюється характером рельєфу і ґрунтотворних порід;

 ґрунтові райони – частина ґрунтового округу, яка характеризується однотипною структурою ґрунтового покриву.