Значення творчості Григорія Сковороди

До  українського поетичного світовідчуття  Г. Сковорода додав класичну ренесансну ознаку — нове відкриття природи. Це тим більш

27

 

важливо, що середньовічна літературна традиція в цьому плані чи не найсильніша, прагнучи розкрити духовну сутність людини поза світом природи. Власне відсутність пейзажу покликана підкреслити духовність. У Г. Сковороди природа — при всій багатозначності— найвища цінність. Для поезії це не лише розвиток того, чого не вистачає в межах даного, а джерело цілком іншого сприйняття світу, що відображає обличчя найцікавішого слов'янського передромантика:

Здравствуй, мой мильїй покою! Вовеки тьі будеш мой, Добро мне бьіти с тобою: тьі мой век будь, а я твой. О дуброва! О свобода! В тебе я начал мудреть, До тебе моя природа, в тебе хощу и умреть.

Поет  Сковорода інтерпретує діалектику дійсного буття як просторову і часову. Простір і час у нього примирені рухом. Суперечності сучасного світу гублять свій абсолютний, вічний характер і розкривають в ньому історичну різночасовість. Помітними відтінками стають вступання майбутнього в теперішнє, співіснування часів швидкого і повільного. Крім цих «великих часів», значнішим порівняно з попереднім періодом є відчуття меж людського віку — від невечірньої до вечірньої зорі.

Відмінність між традиційною картиною світу  і світом Г.Сковороди полягає в самопочутті людини. Наскільки б не мінялася інтерпретація простору і часу, людина у першому разі завжди почувається серед інших. Час минає не для одного, простір омиває не кожного зосібна, а всіх разом. Таке усвідомлення людської спільності, рівності перед смертю, нещастями й труднощами створює особливу, неповторну атмосферу, але особистість залишається неокресленою.

Подвійна  символіка кола, на що звертає увагу  Д. Чижевський, означає, що, з одного боку, коловий рух є рух високого, святого, дійсного буття, що не має цілі, мети, потреб поза межами себе самого. З другого — це

28

 

невпинний, невтомний  рух обмеженого, недосконалого буття  — людської душі, що ніколи не може заспокоїтися, шукаючи, але не знаходячи чогось у собі самій.

У поетичному світовідчутті — це подвійне пізнання-споглядання  світу і себе, в якому світ — дім, повний простору, простір — то світло:

Пройшли облака. Радостна дуга сіяет. Пройшла вся тоска. Свет наш блистает. Веселіє сердечноє єсть чистий свет ведра, Если миновал мрак и шум мірского ветра,

Уточнення всіх часових і просторових вимірів  відбувається в людині. Тут стикаються пекло і рай, земля і небо, висота і глибина. Створюється не лише ефект безпосередньої присутності при сприйнятті зображеного, а й ефект безпосередньої участі. Ліричний герой не стоїть серед юрби під хрестом, чекаючи кари чи порятунку. Він сам несе цей хрест, сам розп'ятий на ньому, він просить Христа померти саме за нього, і це його особистий зцілитель висить на Голгофі між двома розбійниками («Сад...», пісні 7-ма і 8-ма).

Відчуття  людської спільності йде не від безпорадності  перед невблаганним часом, не від очікування кінця, а від радості народження духу свободи, як про це сказано в пісні 4-й:

Обещан пророками, отчими нароками, Решит в послідня літа печать нового завета, Дух свободи внутрь нас родит, Веселитися, яко с нами бог.

Українська поезія до Сковороди не заглиблювалася у внутрішній світ людини. Маючи у своєму досвіді те розуміння людського характеру, яке принесло християнство, література прагне освятити нові суспільні ідеали. Несвобода щодо внутрішнього «я» була свободою щодо спільних

29

 

інтересів. Твори, що мали для розвитку літератури програмне значення й які можна з певним, застереженням назвати героїчними, оскільки в тому чи іншому плані закріплюють образ національного героя, давали тільки ідеальне відображення, породжене актуальними суспільними уявленнями. Між такими образами мало істотної різниці не те що у різних авторів, а й у літературах різних народів.

Глибинні процеси  засвоєння гуманістичних ідей проявляються через уміння говорити про себе, через висловлення того смислу, що відкривається особистим досвідом. Середньовічній духовності і духовності, детермінованій ідеєю «спільного блага», протистоїть у Сковороди ідея особистості. Вірніше, ця ідея не просто об'єднує античний, середньовічний і новоєвропейський культурні смисли. Вона утверджує новоєвропейську особистість з усією напругою власного саморозуміння. Умовою творення такого характеру стає свобода волі, яка набуває іншої моральної ваги. Це вибір не у межах прийнятого, а з виходом за ці межі.

Якщо  до Сковороди говоримо про поезію двох шкіл — братської і Києво-Могилянської, то його поетична творчість представляє новий тип школи. Це закінчення періоду учнівства і перехід до самоосвіти, індивідуальної роботи духу. Зрозуміло, що, незважаючи на багатогранний зв'язок з поетичною традицією, тут менше літературної умовності. Значно розширюючи і поглиблюючи ренесансні ознаки, Сковорода добудовує українську поезію в тому плані, який, по суті, вже не був завданням Відродження.

Аналіз  поетичних творів Г. Сковороди із формального боку цілком певно свідчить, що, поет глибоко знав українську барокову поезію і не тільки засвоював її традиції, що творились у віках, але й виявив себе реформатором поетичної техніки. Недаремно ще в Переяславському колегіумі, коли написав «Розмисел» і «Керівництво», він подавав поетику «таким новим чином, — як писав М. Ковалинський, — що єпископу здалося дивним і невідповідним до давніших, старовинних

зо

 

звичаїв»[3;585]. І справді, ніхто ні з його попередників, ні з його сучасників подібного «Керівництва» не створював (хіба І. Величковський — «Молоко»): київські академічні, поетики писалися за відомими й авторитетними зразками, Григорій же Сковорода ні за якими зразками не пішов, а створив свій підручник за власним уподобанням та розмислом.

31

 

2.2 Головні мотиви поетичної збірки «Сад божественних пісень»

Сковорода — перший поет-лірик в українській  літературі. Ліричні вірші він писав усе життя.

За  жанром збірка «Сад божественних пісень» - це збірка духовної (релігійної) лірики. Кожен текст — це справді пісня, що має свою мелодію, складену самим автором. В основу кожної пісні поет поклав «зерно» (думку) зі Святого Письма, тільки по-своєму обробив, розгорнув у образну картину. Отже, кожен текст філософічний - пройнятий певною християнською ідеєю. Усі ці ознаки об'єднують різні вірші збірки в одну цілість, цикл.

Перше, що впадає в очі, коли читаєш звідомлення М.Ковалинського, - це те, що він виразно розрізняє у Г.Сковороди «Розмисел про поезію» і «Керівництво». «Розмисел», напевно втрачено -то була, з усього видно, теоретична частина курсу, мабуть, невеликого розміру, втім і це невідомо, тож говорити більше про «Розмисел» і справді не випадає. Значно цікавіше питання, що собою являло Сковородинське «Керівництво до мистецтва поезії», - на думку В.О.Шевчука - «це було ніщо інше, як віршовані зразки цього мистецтва, якими Г.Сковорода практично вказував на можливі розміри, культивовані в українській поезії протягом століть; беру на себе сміливість твердити, що ці зразки поет написав сам, більше того - ці вірші збереглися і ввійшли до збірки «Сад божественних пісень» [3;583].

Знаємо  цілком певно, що Г.Сковорода не послухав порад і заперечень єпископа Н.Сребницького, залишився при своєму переконанні, а згодом, упродовж подальшого життя, удосконалював «Керівництво» і, дописуючи нові і нові вірші, створив своєрідний підручник поетики. Саме збірка «Сад божественних пісень» - це не тільки універсальна картина поглядів самого мислителя, сворена цілком у традиціях українського бароко але й універсальна розкладка поетичних розмірів. Творячи збірку, автор не просто з'явив свої емоції, але й склав

32

 

справді «Керівництво до мистецтва поезії», яке дає  поняття про всі можливі в тодішній нашій поезії віршовані розміри та строфи. Першим фактом, що дозволяє поставити такий постулат, є те, що всі ЗО поезій «Саду» розмірно не дублюють одна одну, написані не тільки по-різному, але й подають зразки найрізноманітнішої побудови твору. Отже, поет фіксує тут наявні поетичні форми в українській поезії бароко і вносить сюди цілий ряд нововведень-пропозицій, у який спосіб можна різноманітити строфу, римування й чергування розмірів. Із цього погляду збірка «Сад божественних пісень» унікальна.

І справді, поет ніде не повторив у своїй збірці с однієї й тої ж побудови строфи, що не є випадком, бачимо тут свідомий авторський замір, а робити це в поета могла бути тільки одна причина: його «Сад» і явив собою «Керівництво до мистецтва поезії». Отже, в невеликій поетичній книжці ми вимічаємо цілу систему, притому досить складну, строфобудування, і лише кілька пісень написано традиційно просто — це тоді, коли вживається чисте використання того чи іншого розміру. Не важко помітити, що в «Саді божественних пісень» вживаються всі типи силабічного вірша з широким діапазоном кількості складів у рядку— від чотирьох до шістнадцяти; відсутній тут тільки так званий складний леонінський вірш із внутрішнім римуванням, досить поширений у практиці українського віршування бароко, але простий леонінський, зокрема часте внутрішнє римування, вжито, так само використано елементи сапфічної строфи.

Знову-таки Григорій Сковорода значною мірою використовує формальні досягнення не тільки академічної поезії, яка творилася за традиційними поетиками, але передусім так званих «пісень світових», які мають усі ознаки штучного, авторського складання; отже, використовує досвід тієї поезії, яка виходила за регламентаційні межі київських поетик і розвивалася саморушно, хоч і не без урахування академічної культури. Ця поезія тісно  сполучалася з українською  народною  піснетворчістю,

33

 

елементи  якої відмічаємо і у Г. Сковороди. Окрім того, поет широко вживає восьмискладовий вірш, який тонізувався стихійно, що наближає його поезію до силабо-тонічної, але це зовсім не значить, що Г. Сковорода силабо-тонічну систему впроваджував. Практика перепівування пісень Г. Сковороди Василем Капністом може свідчити про те, що в другій половині XVIII ст. силабічна система віршування публіку вже не задовольняла, не задовольняли й книжна українська та слов'янська літературні мови, яких уживав Г. Сковорода у своїй збірці. Отож Василь Капніст і вирішив деякі поезії Г. Сковороди подати в силабо-тонічному віршуванні, вже тут, можливо, й справді користуючись приписами М. Ломоносова, а мову пісень наблизив до російської — тенденція, яку чітко фіксуємо в тому часі; зрештою, бачимо її вже у філософських творах самого Г. Сковороди й пізніших його віршах. Знову-таки поет уводить у поетичну техніку цілий ряд новин чи рідковживаної строфіки: перехресне римування, чергування жіночих та чоловічих рим, творить власної конструкції строфи, значно ширше, ніж його попередники, використовує внутрішнє римування. Можна цілком певно твердити, що в жодного поета українського бароко, навіть у таких вельми вправних версифікаторів, як І. Орновський чи П. Орлик, не знаходимо такої ритмічної й строфічної різноманітності, як у Г. Сковороди, тому не можна не зазначити, що «Сад божественних пісень» таки творено зі спеціальним завданням і не інакше, як практичний посібник із техніки віршоскладання. Отже, перед нами своєрідна поетика у зразках, антологія відомих в українській бароковій поезії віршованих розмірів, за допомогою якої Г. Сковорода як педагог із покликання міг навчати науки поезії молодь. Згадаймо ще раз слова М. Ковалинського: Сковородинські підручники з поетики від традиційно-уживаних були «простіші і зрозуміліші для учнів та й зовсім нове й точне давали про неї поняття» [3 ;5 85].

І   ще   одне   важливе.   Збірка   «Сад   божественних   пісень»,   як

34

 

вважають  учені, складалася від 50-х років по 1785-й, хоч більша частина віршів написана була в роки 60-ті. Коли згадати, що Г. Сковорода викладав поетику в Переяславському колегіумі в 1751 р., аз 1759 р. був учителем поетики в Харківському колегіумі, маємо всі підстави твердити, що «Керівництво до мистецтва поезії», створене в Переяславській колегії, було тільки ембріоном повної, докладно розробленої системи, яку фіксуємо в «Саді божественних пісень», при викладанні ж у Харківському колегіумі ця система була вже майже сформована; в подальші роки, мріючи повернутися до улюбленого вчителювання, мислитель її тільки вдосконалював, отже, дата 1785 рік може свідчити про кінець цієї роботи. З іншого боку, збірка була поетичним викладом філософських ідей Г. Сковороди, так само як і «Байки харківські» — збірка ідей у притчевому викладі, а не просто збірка байок. Цей дуалізм не був взаємозаперечним, згадаймо слова з "Розмови п'ятії подорожніх про істинне щастя в житті": «Дві хлібини, два будинки і дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє...»[З;585]. Отже, «Сад божественних пісень» — це ніби два будинки: один — це виклад думок мислителя, а другий — «Керівництво до мистецтва поезії».

Не  зайве буде розглянути й основні  мотиви «Саду божественних пісень», аби думка про те, що ця збірка є викладом основних філософських ідей Г. Сковороди у поетичній формі, не виглядала голослівно, тобто що тут оформлювалися ідеї, які пізніше ляжуть в основу його філософських трактатів.

Думка пісні 1: живу смерть породжує той, хто  живе злом; душу такого чоловіка палить голод, а той, хто взяв іго добра, живе яснодушно. В пісні 2 поет закликає вивиситися над мертвотністю нікчемних справ, щоб обновити радість, як швидколітний орел. У пісні 3 славиться той, хто переміг печаль і в кого душа стала садом, що дає плоди. У пісні 4 віститься, що дух свободи народжує нас у нас же самих. Пісня 5 з'являє, що, пізнавши «небесний секрет», людина виростає в досконалого мужа. У

35

 

пісні 6 ідеться про зерно, яке, зігнивши, дає проріст і сторичний урожай, тобто людина творить живе діло світу, переходячи навіть смерть. У пісні 8 африканський олень, уражений отрутою, мчить у гори, щоб знайти життєдайне джерело і зцілитися (один з улюблених символів Г. Сковороди). Пісні 9 і 10 говорять про людські пристрасті й різномисля, які руйнують людину, про ненаситне накопичення багатства. «Хто ж плює на її (смерті) гостру сталь?» — запитує поет і відповідає: «Той, чия совість — як чистий кришталь!»