Значення творчості Григорія Сковороди

18

 

художньому  житті Європи проліг період хаотизму, прикметна риса якого — дезінтегрованість, багатовекторність течій і тенденцій. Позитивістська наука бачила в ньому лише сум'яття розрізнених явищ та інтенцій і відмовлялася шукати елементи єдності в духовній і художній культурі цієї надто рухливої і суперечливої доби. Можна констатувати, що виявлення в ній елементів єдності, їхньої гомогенності в різних сферах духовно-творчої діяльності, витворення загальної парадигми бароко — це здобуток науки XX ст.

Бароко  за сучасними інтерпретаціями —  це спроба нової духовної інтеграції, нового ідейного та художнього синтезу, але вже на іншій, не ренесансній світоглядній і естетико-художній основі. Бароко розімкнуло в безкінечність замкнений антропоцентричний простір Відродження, відкрилися загадкові глибини як зовнішнього фізичного світу, так і внутрішнього, духовного, в осягненні яких ірраціоналізм, містичні осяяння поєднуються з когнітивними концептами та сцієнтичними проекціями.

Бароко  було наднаціональним стилем, але наділеним рідкісною пластичністю, здатністю адаптуватися до національних та регіональних умов і культурних традицій. Бароко католицького Півдня істотно відрізняється від бароко протестантської Півночі, але найбільшою своєрідністю вирізняється бароко православного Сходу, зокрема українське. Його фундаментальна відмінність полягає передусім у тому, що це була культура несекуляризована, якій не передувала розвинена ренесансна культура, як це було в Західній і Центральній Європі. Щоправда, в українській літературі й культурі загалом існує проблема Ренесансу. Вона була задекларована ще Д.Чижевським в «Історії української літератури», де в основу періодизації покладено зміну «стилів епох» європейської літератури. Перенісши в українську літературу періодизаціину схему європейських літератур, учений, однак, досить обережно підійшов до названої проблеми й зазначив, що «ренесанс» (або «відродження») торкнувся України лише наприкінці свого розвитку, що в ній «впливи ренесансу... незначні: почасти вони обмежилися засвоєнням певної тематики

19

 

літературних  творів», а «найскладніша проблема — утворення нового літературного  стилю — не була розв'язана» [4;35].

Глибинна  специфіка українського бароко полягає  передусім у його прямій і неопосередкованій пов'язаності з середньовічною культурою, звичайно, в її східноєвропейському варіанті. Медієвістичні елементи й тенденції загалом притаманні бароко («барокова готика»), але в українській і всій культурі православно-слов'янського регіону вони наявні в набагато вищій мірі, тут вони, безперечно, на тематичному й семантичному рівнях превалюючі. Досить згадати рішучу перевагу духовних тем і мотивів, духовних жанрів і жанрових різновидів у бароковій літературі й мистецтві України та інших країн названого регіону. Словом, це була несекуляризована культура, що, слід зазначити, в нашій науці до останнього часу недостатньо враховується, зокрема в компаративному аспекті.

Стиль українського бароко (в широкому значенні) зберігає інваріантні риси й інтенції художньої мови європейського бароко: в ньому культивувалися ускладнена метафоричність і символіка, контрасти й антиномії, риторичні фігури, емблематика, оксюморони тощо. Цей стиль, його риторика цілком визначено виявляється в доробку українських письменників — від Івана Вишенського до Григорія Сковороди, творчість якого — вищий і універсальний синтез культури українського бароко.

Породження  доби, сповненої динаміки та гострих  суперечностей, художня мова бароко вирізняється підвищеністю тону, прагненням до посиленої емоційної дії. Ця емотивна інтенція притаманна й художній мові українського бароко. На відміну від ренесансних, барокові поети й митці не визнавали спокійного естетичного споглядання, вони прагнули захоплювати й вражати читачів чи глядачів, викликати в них потрясіння, афект. Але при всьому цьому їхньою остаточною метою було: через емоції впливати на розум, свідомість і таким шляхом підпорядковувати їх.

З цими ж прагненнями  пов'язані й загальна експресивність стилю бароко, і його пишна декоративність, його знамениті «перебільшення» й

20

 

«надмірності». Все це досить промовисто виявляється  в українському бароковому мистецтві, зокрема словесному, в його риторичній стильовій домінанті.

Спільна прикметна риса як українського, так  і європейського бароко — тяжіння до контрастів, як формальних (контрастів світла й темряви, яскравих і похмурих тонів, масивних і тендітних форм), так і семантичних — миті й вічності, величі й мізерії, духовності й чуттєвості, аскези й гедонізму, до всеосяжного контрасту життя й смерті. Щоправда, в українській літературі, ще тісно пов'язаній з середньовічним менталітетом, наголос здебільшого зсувається на «тіньові» складники цих антиномій.

У теоретичних  експлікаціях бароко на Заході особливого значення надавалося «дотепності» або «винахідливості розуму», що швидко схоплює сутності різнорідних, віддалених речей та явищ, зближує їх, відкриваючи, таким чином, їхні незвідані грані та якості й нові смисли та істини. В цьому плані особливої уваги заслуговує книжка Е.Тезауро «Підзорна труба Аристотеля» (1654), в якій міститься докладний виклад «науки дотепності» з проекціями в метафізику й містику. Ця наука присутня й у київських поетиках XVII—XVIII ст., у деяких із них вона викладається досить ґрунтовно як своєрідне теоретичне керівництво до жанрових різновидів епіграми, епітафії, курйозних віршів тощо. Зокрема Митрофан Довгалевський в «Саді поетичному» трактує «дотепність або винахідливість розуму» як детермінанту поетичного вимислу й творчості взагалі. Проявляється вона і в українській бароковій поезії й прозі, в творчості Барановича й Галятовського, Радивиловського й Яворського, того ж Довгалевського та інших.

На  цій «винахідливості розуму»  значною мірою засновується метафоричність — безперечна домінанта стилю літературного бароко. В бароковому дискурсі вона була доведена до своєрідної універсальності: в метафорі вбачалася й модель світу, й ефективний засіб його пізнання. З орнаменту художньої мови вона перетворюється на її найістотніший і

21

 

найконструктивніший елемент, з окраси стилю, чим вона була в літературі попередніх епох, перетворюється на вираження самої суті зображуваного.

Новий підхід до метафори поширюється і  в українській бароковій літературі, творці якої теж культивували ускладнену метафоричність, що нерідко мала дивувати читачів «винахідливістю ума». Спостерігається в цей період активне використання представниками українського бароко алегорій, емблематики й символіки. Посилений інтерес до емблематики витікає з властивого літературі цього стилю прагнення до наочності — не стільки візуальної, скільки тієї, що призначалася для внутрішнього, «духовного зору» й полягала в наочному вираженні абстрактних понять, сенсів та уявлень. Суть емблематичної літератури — в предметній реалізації вторинних (переносних) значень, у прагненні подати абстрактні уявлення й поняття у зримій, предметно-наочній формі. Тут дається взнаки така прикметна для бароко «алегоризуюча свідомість», яка в усьому вбачала приховані співвідношення та відповідності, особливо між сферою абстрактного і сферою наочно-предметного. В поширенні емблематики дається взнаки й притаманне бароко визнання першості образотворчого мистецтва, що спонукало до словесного закріплення абстрактних понять і символічних значень в пластично зримих образах.

Людина  бароко бачила світ у контрастах та суперечностях, бо жила в добі, повній суспільних катаклізмів, через що світ відчувала як змінний, нетривкий, ворожий добрим людським помислам, хаотичний, зникомий, повний тривоги, відчуття смерті та марноти життя. У суспільно-світоглядному аспекті українське бароко започаткувалось при з'єднанні ренесансної традиції, що її культивувала «католицька Русь», і місцевої середньовічної на формах, створених у Київській Русі-Україні. Формуванню бароко сприяв вплив західноєвропейського, і насамперед польського, мистецтва. Культура бароко творилась в літературі, театрі, архітектурі, музиці, гравюрі та живописі. Літературне бароко в Україні розкладається на ряд підвидів: поезія, проза, драматургія та наука, хоч і перші три підвиди

22

 

включались  у науку, однак С.Почаський у  «Евхаристиріоні» мистецтва від  науки відрізняє. Наука розкладалася на філософію та богослов'я, хоч до неї входила граматика, риторика, діалектика, математика, астрономія і наука співу. Поезія регламентувалалася наукою поезії (поетики), проза наукою риторики, філософія мислила від світобудови, богослов'я - про Бога. Богослов'я було формальне (тлумачились догмати віри), полемічне (релігійні змагання) та учительне (тлумачилося Святе Письмо). Проза розвивалась в Україні специфічно. Роман та повість у сучасному розуміння не творилися. Оповідання існувало агіографічне, апокрифічне, духовне, переклад на прозу поетичних творів, прозова байка, художні вставки до літописів, переспіви мандрівних сюжетів, проза релігійно-навчального характеру, описи чуд із містичними елементами. Ширші форми: повість літописна, сказання, хроніки, діаріуші, родинні й монастирські літописи, компілятивні, регіональні. Художня проза українського бароко не відірвалася, як поезія, від потреб прикладних і часто вживалася як матеріал для історичних, богословських, філософських, на учительних та агіографічних писань. У навчальному процесі проза входила у курси риторики, культивувалися слова, промови, проповіді, передмови, листи, полемічні трактати тощо. Інтенсивно розвивалася публіцистика, зокрема полемічна, історичні пригадування і т.д. Не відривалась від школи й драматургія, а з нею театр, хоч окремі інтермедійні п'єски гралися й поза школою; професійні трупи з'явилися лише в кінці XVIII ст. шкільний театр розробляв форми релігійної драми з темами біблійними чи агіографічними (про святих), започатковано було історичну драму. Удари по українській культурі російського царату (від Петра І і далі) припинили нормальний розвиток української літератури у XVIII ст., через що в Україні не відбулося переходу до класицизму, просвітницька література від барокових форм та мотивів не відійшла. Пережиткові форми псевдокласицизму (бурлеск та гумористична травестія) дістали форму осмішування класицизму бароко і стали явищем його виродження.  Українське літературне  бароко  перенесло  частину  форм  у

23

 

XIX ст., частково їх засвоїли романтики, на початку XX ст. воно відродилося як необароко.

Поезія  бароко відзначалася різноманітністю  за системою жанрів і тематичних структур, зв'язана з розвитком силабічного віршування, крім того існувала стара традиційна поезія візантійського зразка та ренесансна (від латинської поезії: гекзаметри, сапфічний вірш). Має характерні риси: створювались вигадливі поетичні образи та віршові структури; вірш наповнювався, з одного боку, релігійними мотивами, відтак творився значний масив релігійної, культової поезії: псалми, канти, твори на теми Святого Письма, про Богородицю, Ісуса Христа, святих, ікони, а з іншого -античною символікою та міфологією; вищу точку останнього явища фіксуємо в кінці XVII ст. Водночас створилися студні (сороміцькі) вірші, поетичні травестії (гумористичні та серйозні), вірш світський (пісня світова), що часом становив переспів релігійної, і навпаки, поезія гумористична й сатирична, дяківська (нищинська) тощо. Поезія опиралася на філософські знання часу (розмислово-медитаційна лірика про людину і світ, космос, богів) та богословське знання (полемічна поезія, релігійна, на теми Святого Письма, учительна тощо). Розрізняємо окремі шари творення: елітарний (вище духовенство, поети з осередків, що збиралися біля мецената), шляхетська поезія (здебільшого польсько-українська), міщанська й народна (пісні, гумористичні твори, пародії), школярська (творена в навчальних осередках, у нижчих колах духовенства). Особливого розвитку дістала героїчна поезія: батальна, політична, виклади історії, присвяти героїчним особистостям тощо.

Українське  бароко, хоч і було зв'язане із загальноєвропейським, творилося в основному на православному ґрунті, що й змушувало його модифікуватися відповідно до умов, через це воно й стало самодостатнім мистецьким явищем.

До  прикметних явищ літературного процесу  в Україні доби бароко, принципово важливих і в компаративному аспекті, належить формування

24

 

Розділ 2.

Григорій  Сковорода і традиції українського бароко

Усі особливості барокової літератури України, що були зазначені вище, знайшли теоретичне осмислення й практичне втілення у творчості Г.Сковороди, що є вищим злетом і водночас масштабним синтезом української барокової культури. Як відомо, його діалоги й численні вірші побудовані за принципом поетичного опису емблематичного малюнка. В плані загальноестетичному він виходив із того постулату, що художня краса речей полягає насамперед не в їхній фізичній привабливості, а в певній наданій їм символічній ідеї, яка є тінню небесних і земних образів. У передмові автора до «Басен харьковскіх» читаємо: «Ни одни краски не изьясняют розу, лілію, нарцьісса столько живо, столько благолепно у них образует невидимую божію истину, тень небесньїх і земньїх образов. Отсюда родились Ьіега§1урЬуса, етЬіетаїа, зутЬоіа, таинства, притчи, басни, подобия, пословицьі...» [4;38].

2.1 Традиції бароко у творчості  Г.Сковороди

Організуючим  елементом поетики Г.Сковороди  є символіка, якій загалом належить принципово важливе місце як у системі його світогляду, так і в естетико-художній системі. Видатний український філософ і поет виходив з постулату про двоїстість світу, про поєднання в ньому духовного й фізичного начал, про їхню взаємопов'язаність і взаємодію. За моделлю Сковороди, саме в символі цей взаємозв'язок і взаємодія двох начал світу знаходять свою реалізацію і своє смислове та художнє вираження. Цим і визначається своєрідна й водночас суто барокова художня парадигма його поезії, в якій «пластично абстрактний тип поетичного бачення світу втілюється   в   складному   поєднанні   конкретності   (навіть   роздрібненості

26

 

нової жанрової системи, спільної з європейськими  літературами нового часу.

Серед країн  православно-слов'янського регіону  бароко найраніше почало розвиватися в Україні, де й досягло найбільшого розквіту. Тогочасний Київ був найзначнішим центром цієї культури в регіоні, йому належала також важлива роль посередника в міжнаціональних культурних взаємозв'язках. Європейські культурні впливи зазнавали тут своєрідної адоптації і, вже значною мірою трансформовані, пристосовані до потреб і традицій православно-слов'янської спільності, поширювалися далі.

25

 

емоційно-поетичних     описів     світу),     пластичності     (навмисно     грубо натуралістичної) та абстрактності поетичної думки...»[4;38].

Українська  поезія до Г. Сковороди дає відповіді  про час і простір як загальні проблеми буття, течію людського життя, хід історії. Про розвиненість просторово-часових уявлень свідчить вже те, що художній світ Г. Сковороди має свої координати. Це дає змогу порівнювати його поезію з творами попередників, тобто робити те, що І. Франко вважав обов'язковим для встановлення її справжньої ваги і цінності.

Попередників  Г. Сковороди найлегше шукати у перших десятиріччях XVII ст. Його творчість виповнює явище секуляризації, народження індивідуалізму, інтелектуальної емансипації, які тоді зародилися і які сучасна наука визнає складовими Ренесансу. Це підкреслює своєрідність української поезії, з одного боку, неповноту ренесансної картини світу, а з другого — тривалість ренесансних тенденцій, за якої ренесансний код активізується з кожним історичним шансом, переступаючи межі літературних періодів і підпорядковуючись завданням будівництва національної свідомості.

Барокова  виразність не раз заступає чистоту ренесансного мотиву. Проте його важко заперечити. У Г.Сковороди немає книжної одномірності. Тут накреслюється перехід до зовсім іншої, більш пізньої думки про те, що кожен по природі унікальний, відповідно і час використовувати повинен по-своєму. Зрештою, проблема книжності має нові аспекти. По-перше, інтелектуальна праця передбачає поєднання книжок і волі, як сказано у перекладі Г. Сковороди твору М. А. Муре «О сіеіасаіі Ьіапсіа езі. (До Петра Герардія)» [7; 178]. По-друге, вона вимагає почуття міри і смаку, що врешті є переходом від «ученості» до «мудрості», вільної думки здорового глузду, тобто певного заперечення книжності.