Значення творчості Григорія Сковороди

Зміст

 

ВСТУП 

ст.З

 

 

 

РОЗДІЛ 1. Особливості бароко в українській  літературі

1. Зародження і становлення бароко в літературі
2. Бароко на національному ґрунті в середні віки

 

СТ.6

СТ.6

ст.17

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Григорій Сковорода і традиції бароко

1. Традиції бароко у творчості Г.Сковороди

2. Головні мотиви поетичної збірки 
   «Сад божественних пісень» 
   

ст.26

ст.26

ст.32

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Значення творчості Григорія Сковороди 

ст.41

 

 

 

ВИСНОВКИ 

ст.44

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

ст.46

 

Вступ

Актуальність дослідження

Григорій  Сковорода для кожного освіченого українця — це не просто одне з імен діячів української культури, це, можна сказати, своєрідна легенда чи, скоріше, міт, який твориться не лише за допомогою знання, а значною мірою й уявлення. Можна навіть без перебільшення сказати, що Сковороду більше знають, ніж читають, і це зовсім не парадокс, бо навколо цієї постаті та й імені створився своєрідний ореол — він ніби персонаж милої казки про мандрівника, котрий відрікся благ мирських, чинів, не мав власного даху над головою (а чи багато хто може так учинити і в наші часи?), а, награючи на сопілці чи флейті, блукав собі з торбою дорогами України і навчав людей вічних істин, бо він, як усі видатні діячі, конче мав бути близький до народу.

Григорія  Сковороду, незважаючи на те, ще він писав важким язиччям, досить часто друкують і у ґрунтовних наукових виданнях, і в популярних, і от що дивно — книги ці незмінно розкуповуються: тож інтерес до його творів не зникає, навіть існує повсякчасно, і це промовистий факт. Коли озирнутися на XIX століття, то до Сковороди ставилися досить стримано; про нього, правда, писали, часом видавали твори, але не раз наділяли досить гострими характеристиками (наприклад Т.Шевченко чи П. Куліш), але в кінці століття і на початку XX спостерігаємо злам. Твори мислителя видають солідними томами Д. Багалій та В. Бонч-Бруєвич, виходять монографії (В. Е р н а, наприклад) — Г.Сковороду пробують зрозуміти. Інтерес цей посилюється у передреволюційні часи, Сковородою зацікавлюються модерні поети (М. Філянський), а в «Українській хаті» - органі тодішньої літературної молоді — з'являється блискуча філософічно-публіцистична розправа про Г.Сковороду А. Товкачевського, де мислитель бачиться з позицій нового часу. В роки революції Г. Хоткевич пробує спопуляризувати Г.Сковороду,

з

 

переказавши частину його творів українською  мовою, — цю мету поставив перед собою і М. Філянський, але його робота не збереглася. На початку 20-х з'являється про Г. Сковороду найсолідніша монографія Д. Баталія, ним цікавляться П. Тичина, В. Поліщук, М. Івченко, але з настанням політичної реакції активне вивчення особи й творів мислителя перестає бути актуальним. Однак із новим відродженням у 60-х роках знову починають видавати його твори, виходять популярні книжки, наукові розвідки, монографії — і цей процес триває. Досить сказати, що видавництво «Веселка» з 1968 по 1983 р. чотири рази випустило популярне видання Г. Сковороди загальним тиражем 250 тисяч примірників — усе це щасливо розкупилося. Останнє академічне видання його вибраних літературних творів вийшло в 1973 р., в 1994 р. вийшов повний переклад творів у двох томах, а в 1996 — вибрані твори, також у перекладі на сучасну українську мову. Мислителем зацікавилися за рубежем, перекладають іншими мовами, в Переяславі кожні два роки довгий час проходили Сковородинівські читання, є в Україні музеї Григорія Савича, пам'ятники — він неоспірно й твердо вписаний у золотий фонд української літератури. Необхідно зазначити, що Сковорода у своїй творчості дотримувався традицій бароко.

Бароко  належить принципово місце в історії української культури - як і культури всієї Європи. Глибинна специфіка українського бароко полягає передусім у його прямій і неопосередкованій пов'язаності з середньовічною культурою, звичайно, в її східноєвропейському варіанті. Культурно-історичний вектор українського бароко в тому, що, відмовившись від протистояння «латинській культурі», воно переорієнтувалося на її поступове освоєння та синтезування на основі глибинної етнонаціональної культурної і літературної традиції. Все це актуалізує проблему генези українського бароко, його іманентності, зрештою, національної специфіки його дискурсу.

Таким чином, досі тривають дискусії щодо зародження і розвитку

 

бароко  в Україні.

Об'єктом дослідження є вплив барокових традицій на творчість Г.Сковороди.

Предметом дослідження є поезія Г.Сковороди.

Джерелом роботи є поетична збірка «Сад божественних пісень».

Мета курсової роботи — прослідити барокові традиції в поезії Григорія Сковороди.

Завдання курсової роботи:

• виявити особливості доби бароко, з'ясувати її головні риси;
• визначити особливості і традиції бароко в поетичній творчості 
  Г.Сковороди;
• висвітлити  значення  творчості  Г.Сковороди  для  української 
  літератури.

Структура курсової роботи

Робота  складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку літератури.

 

Розділ 1.

Особливості бароко в українській літературі

Бароко (з іт. дивний, химерний) — історико стилістична доба в мистецтві XVI - XVIII ст., поширювалась у Європі, в тому числі й в Україні, де здобула свою модифікацію, яка позначається терміном «українське бароко». Фактично спричинилося контрреформацією другої половини XVIст., що зумовило значні зміни в суспільно-естетичному баченні й розумінні світу, тобто культура бароко характеризується низкою світоглядних ознак та рис чисто формальних. Бароко було, з одного боку, запереченням антропоцентричного світу ренесансного гуманізму, заснованого на принципах розумності та гармонії, а з іншого — стало його продовженням у часі (т.зв. бароковий класицизм).

1.1 Зародження  і становлення бароко в літературі

Літературний  процес другої половини XVII — першої половини XVIII ст. безпосередньо продовжує і розвиває надбання та традиції попереднього періоду. Проте в цілому цей процес має свої виразні особливості, які полягають в ідейній переорієнтації літератури згідно з новими історичними умовами, в розширенні літературних взаємин України з Росією, у внутрішньому розвоєві і модифікації жанрів, у розвиткові нових стилістичних та інших тенденцій літературно-художнього порядку.

В народній словесності цього часу надзвичайно важливим явищем є виникнення цілком нового і оригінального циклу народних дум та історичних пісень, що були породжені подіями народно-визвольної війни. Ці пам'ятки героїчного епосу створено в короткий, але винятково напружений  історичний  період,  і  в  центрі їх  стоять уже  не  подвиги

 

козацтва  проти нападів татар і турків, а народна війна проти польської шляхти і магнатів, славні перемоги повсталого народу, класова боротьба нижчого козацтва і знедоленого селянства проти козацької старшини, проти шинкарів-орендарів.

Інтенсивно  в цей час розвивається також  громадська і особиста лірика, що піднімає численні і важливі теми суспільного життя і взаємин, все більше заглиблюється в духовний світ людини, утверджує її гідність і цінність. Далі побутують, відповідно модифікуючись залежно від історичних умов, інші фольклорні жанри попередніх періодів. Народна словесність і надалі залишається основною сферою вияву творчої духовної сили народу, його ідей, поглядів, настроїв, естетичних уподобань і дає немеркнучі в століттях ідейно-художні шедеври.

Через деякий час після народно-визвольної війни, коли виявилось, що не всі конфесійні антагонізми розв'язано, коли католицизм, а разом із ним уже й магометанство продовжували свій наступ на православ'я, знову відновлюється полемічна боротьба. Але ця боротьба уже відрізняється від змагань попереднього періоду, особливо першої його половини. Ведуть її представники найвищої церковної ієрархії, православні духовні магнати, переслідуючи передусім класові інтереси, прагнучи ідейно утвердити ті політичні та матеріальні переваги, які вони здобули, використавши у своїх цілях результати народно-визвольної боротьби. Полеміка носить майже виключно схоластичний, догматичний характер і переживає вже творчо-ідеологічну кризу — навіть у схоластичних питаннях вона обертається в колі безліч разів повторених аргументів і контраргументів. Лише іноді в цій полемічній літературі можна знайти відгомони української історичної реальності. Більше того, на основі всієї друкованої продукції цього періоду, підкреслював Іван Франко, важко скласти уявлення про тогочасну дійсність. Полемічна література уже не звертається до широких українських народних мас. Провідні автори - Галятовський, Баранович, Гізель та деякі інші - пишуть і друкують свої полемічні твори виключно

 

польською мовою - для духовенства і світського панства, що в основному виховувалося на польській культурі, та для католицько-єзуїтського супротивника.

Дещо інакшим  було становище ораторсько-проповідницької  прози. Українське казання в цей леріод досягає найвищого розвитку. Воно відзначається різноманітністю стилів, значним посиленням суто літературного, художнього струменя у пропаганді християнської догматики і моралі, широким використанням легендарного, апокрифічного, «прикладного» матеріалу, вдаючись при цьому до багатої символіки, алегоричності, емблематики тощо.

Як і раніш, агіографічна література живилася в  основному надбанням ще Київської Русі — насамперед опрацьовуючи матеріали «Києво-Печерського патерика» і додаючи нові «чуда» богородиці. У дещо новому дусі, як ідейно (з позицій тогочасної шляхти), так і стилістично, наголошуючи світські моменти, переробляються деякі староруські княжі житія. Найвизначнішим досягненням української літератури в житійному жанрі були чотиритомні «Четьї-мінеї» Дмитра Туптала, які, будучи компілятивними за змістом, займають гідне місце поряд із аналогічними російськими «Четьями-мінеями» митрополита Макарія, польськими «2у\¥оіаті зшіеіусЬ» Петра Скарги та латинськими житійними збірниками.

Неминущим досягненням літератури цього періоду, особливо його другої половини, була історично-мемуарна проза, що дала такі твори, як «Синопсис», і особливо знамениті козацькі літописи — Самовидця, Грабянки, Величка. Вони продовжують староруську літописну традицію; матеріалами староруських літописів вони й починають переважно свою розповідь. Важливими ідеями їх, насамперед «Синопсиса», була ідея безперервності історичної традиції і єднання трьох братніх народів — російського, українського, білоруського; реакційний характер мали їх монархістські тенденції. Козацькі літописи ставили своїм завданням осмислити і закріпити історичний досвід українського народу, з'ясувати

8

 

розвиток  його національної самосвідомості, його визвольної боротьби. Історичні за змістом, ці літописи, як і інші численні прозові пам'ятки давнього часу, мали синкретичний характер, і літературний матеріал тут посідає визначне місце. Це образна мова, більш-менш розгорнуті батальні картини, яскраві характеристики персонажів, використання багатого фольклорного матеріалу, насамперед легенд, приказок, прислів'їв, яскравих фразеологізмів, введення віршованих творів, використання художньої літератури інших народів.

Значно  сильнішим стає й паломницьке  письменство. Воно збільшується насамперед кількісно; паломники, як правило, обмежували свої подорожі «святими місцями» і при опису їх так чи інакше орієнтувалися на Данила Паломника. Але в цей же час виникли фундаментальні і принципово нові подорожні записки Василя Григоровича-Барського: в них іде мова про багато країн і міст, де побував автор, матеріал їх цікавий і розмаїтий — географічного, історичного, етнографічного, мистецького та іншого характеру.

Величезного розмаху набрала в цей період віршова література. Дуже розширюється коло її авторів (нижче духівництво, мандровані дяки, канцеляристи), але до друку потрапляли лише витвори церковної верхівки (духовно-моралістичні вірші) та окремих світських панегіристів. Версифікаційна техніка і загалом засоби віршування стають дуже різноманітними. Автори часто вдаються до символіки, алегоризму, гри слів, підкреслюють натуралістичні деталі, ускладнюють і напружують образ тощо. Себто частина віршової літератури виразно виявляє ті якості, що їх нерідко характеризують як стиль бароко. Елементи цього стилю виявлялися в окремих творах іще з кінця попереднього періоду, в другій половині XVII ст. вони поширилися, але загалом проникли лише в частину віршової літератури (духовно-моралістичної, панегіричної, а то й просто курйозної, що не претендувала на певний зміст), та в деякі пам'ятки ораторсько-проповідницької прози.

 

Яскраво і широко віршова література виявляє  себе в таких суто світських піджанрах, як історичні вірші, що мали різне ідейне спрямування і безпосередньо відгукувалися на події найважливішого значення, зокрема народно-визвольної війни. Великим стає тематичний діапазон епіграматичної поезії; у творчості Климентія Зіновієва з'вляється незнана доти в українській поезії тема праці і людини і праці; деякі поети підносяться до сатиричного викриття і осуду суспільних порядків Речі Посполитої (Данило Братковський). На першому місці за кількістю стає духовно-моралістичне віршування, яке без кінця варіювало в заримованому вигляді теми, ідеї, образи «Біблії», але нерідко давало також твори великої емоційної сили і художньої значимості. Дуже цінним надбанням віршової літератури цього періоду є гумористична творчість мандрованих дяків, що найяскравіше виявилася у так званих віршах-ораціях. Це була поезія суто демократичного характеру, що являла собою своєрідну ідейно-художню реакцію на офіційно-панегіричне, частково духовне віршування, ораторсько-проповідницьку літературу, і була написана майже виключно народною українською мовою з незначними елементами книжної. Це був саме той струмінь української давньої поезії, що, злившись із поезією ліричною, історичною, із струменем народної словесності, перетворився в потік нової літератури.

Якщо  в попередній період давня драма  на Україні робила лише перші кроки, то в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. вона розвинулась, розквітла і завершила, будучи залежною від історичних умов, насамперед від схоластичної шкільної освіти, всю свою історію. Українська шкільна драма мала багато спільного із західноєвропейським середньовічним театром і була представлена всіма найголовнішими його видами — драмами різдвяного і великоднього циклу, що розробляли євангельські матеріали, міраклями, мораліте і, нарешті, драмами на історичні сюжети, зокрема вітчизняні. Загальний характер шкільних драм і їх зміст схоластичний, їх писали з обов'язку професори учбових закладів,