Значення творчості Григорія Сковороди

10

 

насамперед  Київської колегії-академії, але  в деяких із них («Владимир» Ф. Прокоповича, анонімна «Милость божія», «Воскресеніе мертвьіх» Г.Кониського) розроблялися актуальні питання, оспівувалася народно-визвольна боротьба українського народу, розкривалися соціальні антагонізми давньої України. Проте в цілому суспільне значення шкільних драм — невелике. Хоч вони й були улюбленим видовищем, але за межі школи не вийшли і майже не дали пагонів у дальшому розвиткові української драми. Лише різдвяна драма дожила мало не до наших днів у вертепному дійстві. Але в історико-літературному процесі велике значення мають зв'язані із шкільною драмою інтермедії, що теж у цю епоху переживають свій розквіт. Інтермедії були породженням суто українського життя. Різноманітні тематично, вони розробляли народні анекдоти і розвивали сценки напівскоморошого характеру, зображували картини народного побуту, торкалися таких соціальних питань, як кріпосницький гніт, поневолення трудового народу, шляхетська сваволя, релігійні утиски, визвольна боротьба козацтва і гайдамаччина; в інтермедіях виявлялися численні риси народного світогляду, ідей, настроїв. Від інтермедій розпочинається історія нової української комедії.

Засилля духівництва  в культурно-освітньому житті України, зосередження в його руках друкарської справи привело до того, що майже вся друкована продукція цього часу, за невеликими винятками, має церковно-релігійний характер, і найкращі, найцінніші пам'ятки світського українського письменства — козацькі літописи, історична і лірична поезія, творчість мандрованих дяків, інтермедії і навіть майже всі шкільні драми так надрукованими й не були. Пізніше у зв'язку із забороною українського друкарства становище іще погіршилося. Українська література змушена була повертатися до рукописного стану, популярними стають різні рукописні збірки, пісенники тощо.

Своєрідність  історичних умов цього періоду позначилася  і на територіальному розміщенні осередків літературного життя. Під ударами

11

 

католицизму, в результаті страшенної руїни послаблюється літературне життя Правобережної України. Пробуджується Лівобережжя (Чернігів, Переяслав, Харків), що досі не брало майже ніякої участі в розвитку української літератури; час від часу заявляє про себе літературне Закарпаття.

Культурними центрами були звичайно великі міста і визначні монастирі; головна роль належала Києву. Мандровані дяки розносили і пропагували надбання української літератури по всіх усюдах.

Під кінець періоду у зв'язку з корінними  змінами в державному, ідеологічному, культурно-освітньому житті України давня література, що базувалася на феодально-релігійній ідеологічній основі, себе вичерпує. З середини XVIII ст. розпочинається доба переходу до нової української літератури. У такий складний і суперечливий час розвиваються традиції бароко.

Доба  бароко небезпідставно вважається добою  переломною в історії українсько-європейських культурних взаємозв'язків. Як зазначалося, в цей період активізувалися процеси зближення української культури з культурою «латинської Європи», її входження в культурний контекст, що перетворювався на загальноєвропейський. Зокрема бароко стало першим спільним «великим стилем» усього континенту, яким не були ні готика, ні ренесанс. Ренесанс розквітнув у «латинській», тобто католицькій Європі, і лише спорадично проявився в православно-слов'янському регіоні, основним чином в Україні. Тут немає необхідності входити в компаративний аспект цих взаємозв'язків, натомість важливо наголосити, що вони глибоко позначалися на самій культурі українського бароко, на її характері й структурі.

Загалом у добу бароко різко розширюється діапазон міжнаціональних взаємозв'язків української культури і водночас змінюється їхня орієнтованість і їхній зміст та інтенційність. Як і раніше, українська   духовна   культура   належить    до    православно-слов'янської

12

 

спільності, але для її розвитку дедалі більшого значення набувають відносини з польською і з західноєвропейськими культурами. Незаперечним є також те, що саме з цими зносинами був тісно пов'язаний її поступальний рух, завдяки їм в Україну приходили нові європейські духовні та художні течії. Однак від цього вона не стає «латинською» чи навіть «двополюсною» культурою, як схильні вважати деякі сучасні дослідники. Культурно-історичний вектор українського бароко в іншому, а саме в тому, що, відмовившись від протистояння «латинській культурі», воно переорієнтувалося на її поступове освоєння та синтезування на основі глибинної етнонаціональної культурної і літературної традиції.

Все це актуалізує проблему генези українського бароко, його іманентності, зрештою, національної специфіки його дискурсу. Варто зазначити, що тривалий час в Україні ця проблема розв'язувалася однобічно, давалася взнаки тенденція «підтягування» бароко до європейських моделей і взірців. Щодо його генези, то засадничою лишалася теза, висунута, зокрема, В.Перетцом ще в першій половині XX ст., за якою бароковий стиль було запозичено з польської літератури і перенесено в готовому вигляді на український фунт; наприкінці XVI — поч. XVII ст. його взяли на озброєння контрреформаційні католики, зокрема єзуїти, Речі Посполитої для посилення своєї експансії на православно-слов'янському сході. У свою чергу українські та білоруські полемісти, які вели невтомну боротьбу з унією, запозичували у противників полемічні засоби й стильові прийоми, що и привело до появи барокового стилю в українській та білоруській літературах. Згодом він поширився на інші літературні жанри та інші мистецтва, а в середині XVII ст. став уже домінуючим в українській і білоруській художній культурі.

Те, що названі чинники стали поштовхом до появи й розвитку українського бароко, не викликає жодних сумнівів. Але проблема його генези і формування його дискурсу до них, звичайно, не зводиться. Дослідники не раз вказували на спорідненість стилю українського бароко з

13

 

давньоруським риторичним стилем, на його давньоруські й фольклорні витоки. Але ж давньоруський риторичний стиль генетично пов'язаний із візантійською літературою, а через неї — з патристикою та пізньоантичною традицією, в якій сучасні дослідники, починаючи з Е.Курціуса і А.Гаузера, знаходять спільну вихідну базу європейських маньєристично-барокових стилів XVI—XVII ст.

У цьому плані промовистим  є наведений М.Павичем епізод контактів Дубровника й Афона — полярних духовних центрів тогочасних Балкан. Городяни Дубровника, де на той час значного поширення набуло бароко, звернулися до книжників Афона з посланням, витриманим у стилі маринізму. Прагнучи відповісти в подібному стильовому ключі, автори відповіді звернулися до названої патристично-візантійської традиції і досягли в своєму посланні разючої стильової відповідності. Цей факт проливає світло на проблему генези барокового стилю в літературах православно-слов'янської культурної спільності, зокрема підтверджує важливу роль у його формуванні давньої літературно-риторичної традиції, спільної для всього континенту.

У цьому зв'язку слід нагадати, що на Афоні протікала  літературна діяльність Івана Вишенського, і названа традиція, в її патристичній трансформації, мала, безперечно, значний вплив на його творчість. Це багато що може прояснити в генезі й своєрідності «барокового стилю» видатного письменника-полеміста. Як писав І.Голенищев-Кутузов, «саме з патристики беруть початок викриття Вишенського, Златоуст був його провідником; у Златоуста він навчився викривати гордих царедворців, чванливу знать, придворних дженджиків і навіть самого світського владику» [4;3 4]. Тут варто зазначити, що творчість Іоанна Златоуста, ранньовізантійського письменника й проповідника, була явищем унікальним за своїм високим викривальним пафосом і безкомпромісністю в осудові «неправедного життя» й суспільної несправедливості. За характеристикою С.Аверинцева, «до ідеї священної держави як образу царства божого на

14

 

землі Іоанн  ставився холодно; не посягаючи на самий  принцип існування суспільного ладу, він без прикрас говорив про розбещеність багатих і про безправність бідних, про неправду судів, про свавілля збирачів податків» [4;34]. Златоуст був близький Івану Вишенському і з огляду на прохолодне ставлення до теологічної догматики та загострений інтерес до конкретики суспільного життя та його насущних проблем.

Потребує  істотних коректив і дискурс українського бароко як синтезу Відродження та Середньовіччя. Базується він на західноєвропейському бароко й артикулює процеси та інтерференції, що в ньому відбувалися. Але в західноєвропейському бароко Середньовіччя й Відродження виступали як розвинені культурні системи, що вступили в складну взаємодію, але з перевагою ренесансних елементів. Це унеможливлювало реставрацію Середньовіччя й забезпечувало загальний поступальний характер барокової культури. Щодо українського бароко, то в ньому спостерігаємо передусім відсутність потужного ренесансного інгредієнта. Воно в основному належало до континууму середньовічної культури, яка не зазнала радикального ренесансного розриву й «мирно» перетікала в барокову. Слід визнати, що Ренесанс не був для українського бароко одним із вихідних базових субстратів, прикметною його особливістю є й те, що ренесансні елементи і тенденції входили в нього переважно в процесі його розвитку, синхронно з самим процесом. Ця особливість розкривається передусім на семантико-змістовому рівні українського бароко, в домінуванні духовної (релігійно-церковної) тематики. Та й його творцями були в основному духовні особи. На цьому рівні воно вписується в контекст християнсько-середньовічної культури, хоч і зазнає дедалі значніших впливів новочасної культури, започаткованої Ренесансом, яка ідентифікувалася з антично-класичною.

Набагато  виразніше й повніше гомогенність українського та європейського бароко виявляється на формальному рівні барокової літератури   й  мистецтва.   Ще  одна  його  специфічна риса  в  тому,   що

15

 

переважно традиційний духовний зміст знаходив вираження в новій художній мові. При цьому важливо враховувати, що давній літературі, якою ще була українська барокова література, властива специфічна синкретичність, вона виступала речником усього комплексу духовно-практичної діяльності епохи.

16

 

1.2 Бароко на національному ґрунті  в середні віки

Бароко  належить принципово місце в історії української культури — як і культури всієї Європи. Воднораз це доба розгортання інтеграційних процесів континентального масштабу, що охопили різні сфери духовної діяльності.

Після того, як у  радянській науці десь із 60-х рр. почалася поступова реабілітація бароко, відхід від спрощеного соціологізованого трактування його як «мистецтва контрреформації й феодальної реакції», в УРСР починається вивчення фактично табуйованого українського бароко. Проте воно в основному замкнулося на дослідженні бароко в літературі й мистецтві, а ще точніше — на вивченні барокового стилю, що було дещо несподіваним, якщо пригадати ту постійну боротьбу з формалізмом, яка велася в радянському літературознавстві й мистецтвознавстві. Та в цьому помітно й певну стратегію: можна було визнати наявність барокового стилю чи стильових тенденцій у тогочасній українській літературі й мистецтві, але не існування розвиненої й багатогранної української барокової культури з її особливим місцем і значенням в системі європейської культури XVII— XVIII ст.

Бароко - це художній стиль, але не в сенсі  «художньої реалізації методу», а в сенсі універсальної категорії художньої творчості, що обіймає всі її рівні: світосприйняття, ідеї, семантику, поетику. Бароко — один із великих художніх стилів, корелятивних стилю світосприйняття й мислення епохи, зрештою, стилю її життя. Воно проявилося не лише в літературі та мистецтві, а й інших сферах духовної культури: в філософії, науці, історіографії, педагогіці тощо, що дає змогу кваліфікувати його і як епоху культури. Не є тут винятком і українське бароко — одна з найзначніших епох нашої національної культури.

Справжнім зачинателем вивчення українського бароко є Д.Чижевський, який з 30-х рр. публікує в зарубіжних виданнях низку досліджень на цю тему українською та іншими мовами — німецькою,

17

 

англійською, чеською тощо; серед них слід виокремити працю «Український літературний барок. Нариси» {Прага, 1941 — 1944 рр.) — перше фундаментальне дослідження з цього предмета в українській науці. Водночас Д.Чижевський запропонував нові підходи до вивчення феномена бароко, сформулював концепти, що належать до фундаментальних у сфері барокових студій. Своїми працями про українське бароко він відкрив цей феномен у православно-слов'янському світі, тим самим розширивши його культурно-історичний простір, що мало принципове значення і для його загального теоретичного дискурсу. Крім того, Д.Чижевський висунув і послідовно розвивав концепцію бароко як синтезу Ренесансу та Середньовіччя, класичного й християнсько-середньовічного первнів європейської культури, що спостерігався в обох її основних регіонах.

Наприкінці  минулого століття, особливо після  здобуття Україною незалежності, коли відкрилися можливості справді наукового трактування культури бароко, вільного від партійного диктату й контролю, ці дослідження активізувалися. Працям науковців, що були опубліковані в 90-х роках, притаманні вже нові якості та інтенції, під новим кутом зору висвітлюється багато явищ і процесів української барокової культури, водночас розширюється їхній діапазон, охоплюючи аспекти й проблеми, які раніше, здебільшого примусово, полишалися в тіні або й зовсім замовчувалися. Принципово новим є те, що об'єктом студій виступають не лише література й певні види мистецтва, а й культура українського бароко як єдність різних видів духовно-творчої діяльності етносу. Почалося вивчення української барокової філософії та ментальності, барокової культурної антропології, історіографії та міфології, церковного життя і теології, інших сфер духовної культури.

Як феномен  духовної культури, бароко вирізняється великою складністю, з чим пов'язана та обставина, що до створення його загальної парадигми наука звернулася лише на рубежі XX ст. Тривалий час вважалося, що  між  добою   Відродження  та  добою   Просвітництва   в   духовному   й