Шпаргалка по "Философии"

4.Посткласична  антична філософія у Стародавньому  Римі

•Римський епікуреїзм

II ст. до н.е.  Тит Лукрецій  Кар  До нас дійшла повністю його поема "Про природу речей", у якій він детально розробляє атомістична концепцію. Лукрецій, як і Епікур, вважає, що людське щастя має двох головних ворогів: страх перед загробною відплатою і перед Богом. Перший випливає з віри у безсмерття душі. Причина його полягає у незнанні. Тому філософія повинна звільнити людину духовно, через просвітництво. З другим страхом складніше. Лукрецій не заперечує існування богів, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обґрунтовував він цей погляд атомістичною теорією побудови світу. Ця теорія пояснювала всі явища природи, зокрема і богів, які складаються з особливих найтонших атомів і знаходяться між світами як сили їх відродження, створення

•Римський стоїцизм

Сенека: Етика Сенеки - етика пасивного героїзму. "Кожен нещасний настільки, наскільки вважає себе нещасним". Краще всього приймати все, як воно є. У цьому і полягає пасивна героїка стоїцизму. Фаталізм Сенеки : людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: "Не доля!", посміхнеться і знову візьметься за справу. Сенека при всьому його фаталізмі і проповіді покірності долі вихваляє здоровий розум, мужній і енергійний дух, благородство, витривалість і готовність до всякого повороту долі

Макр Аврелій: Щастя поміщене в чесноті – філософській згоді із загальним розумом. Потрібно звернутися до самого себе, зрозуміти свій розумний початок (яке єдине в "нашій владі") з природою цілого і так знайти безпристрасність. Мудрець приймає долю як належне і любить свою долю.

Цицерон: Етика Цицерона примикає до стоїцизму. "Вище благо полягає в тому, щоб жити згідно з природою ,тобто задовольнятися малим і чеснотою; або слідувати природі і жити за її законами, тобто не відмовляти в тому, чого вона вимагає, наскільки, проте, це допускає чесноту, яка перш за все повинна служити законом".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

13.Специфіка  філософської думки в період  Середньовіччя.

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.).

 Особливості  філософії Середньовіччя. На відміну  від грецької філософії, яка була  пов’язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка  середніх віків ґрунтується на  вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов’язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова «creatio», що означає творити.Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.  Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.Першою спробою філософського обгрунтування християнства була патристика (II – VII ст.) . Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Александрійський, Василь Великий, Григорій Назіанзін,Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.Одним із найбільш яскравих представників патристики був Августин Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію та ідеологію. Наступний період ( VIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Це – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.Видатний представник середньовічної схоластики – Фома Аквінський. Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. Фома проводить розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводить можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Він розрізняє істини розуму і одкровення. Відповідно, філософія і теологія не заперечують одна одну.Фома з повагою ставиться до людини. Особистість для нього – "саме благородне у всій розумній природі". Інтелект – це завжди особистий інтелект, частина цілого. Фома дає декілька доказів існування Бога, в яких Бог – це першорушій, першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований у святі.

14. Особливості  філософії епохи Відродження.

Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм,пантеїзм. Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.

Гуманістичний напрям(XIV — XV століття). Аліг'єрі , Петрарка, Валла.У центрі стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. було орієнтоване на античне розуміння людини. мета — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей. Рівень освіченості був показником морального самовдосконалення.

Неоплатонівський (середина XV — кінець XVI століття). Засновник Нікола Кузанський.який вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнанною. Наше знання є кінечним, а Бог — безкінечним. Пізнання без Божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Бог є найвищою істотою, максимумом Всесвіту.

Натурфілософський (XVI-XVII століття)Л. да Вінчі. Одним з головних  завдань вважав створення нового методу пізнання, в основі якого  досвід і практика. Він критично ставився до релігійного фанатизму, магії та містики, які заперечували закони природи. Але попри все Бог для да Вінчі був «великим художником», творцем Створена Богом людина має душу, яка прагне через красу й гармонію поєднатися з Богом.

Реформаційний (XVI-XVII століття) Лютер,Кальвін.антикатолицький та політичний рух, який охопив майже всі країни Європи. Реф. віддзеркалила глибоку кризу католицизму й стала показником того, що феодальне суспільство не досягло соціальної мети — подолати надмірну гріховність людей і підготувати їх до приходу Царства Небесного. напрям мав на меті здійснити якісні перетворення в консервативній католицькій ідеології згідно з потребами капіталізації.

Політичний(XV-XVI століття)Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає (конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Утопічно-соціалістичний(XV-XVII століття)Мор,Кампанелла. Мета життя утопійців — створити в суспільстві рівні умови для всіх людей в отриманні задоволення від життя. В Утопії дозволені будь-які релігії, але забороняється атеїзм, який призводить до занепаду моралі. Головна модель способу життя утопійців — це повна уніфікація поведінки, цінностей, одягу тощо.

 

 

15. Філософія Нового часу.

Новим часом називають епоху (17 -18 ст.), яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються 2 протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм.

   Емпіризм  проголошує, що основний зміст  наукове пізнання отримує з  чуттєвого досвіду, розум не приносить  ніякого нового знання, а лише  систематизує дані чуттєвого  досвіду.

   Раціоналізм  наголошує, що основний зміст  наукового знання досягається  через діяльність розуму, розсудку  та інтелектуальної інтуїції. Засновник  емпіризму англійський філософ  Френсіс Бекон (1561- 1626). Він стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. Йому належить відомий вислів: «Знання – це сила». Бекон запропонував метод індукції (хід думки від одиничного до загального), але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами.

   Основоположник  раціоналістичного напрямку у  філософії – французький філософ  і математик Рене Декарт ( 1596 – 1650). Декарт підкреслює практичне  значення науки як знаряддя  прогресу. Свою методологію він  будує на принципах раціоналістичної  дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.

СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

16.  Класична  німецька філософія.

Класична німецька філософія – значний і вагомий етап у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант, Йоган Готліб Фіхте, Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель , Людвіг Файербах. Кант: Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоре-тичної філософії. Її предметом має бути дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів ді-яльності людського розуму. Філософія має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум має практичне і теоретичне застосуваня, то і філософія поділяється ним на практичну і теоретичну. Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.   Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне)». Апріорні знання — це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалеж-ні від нього. два світи: перший — світ явищ(речі для нас), який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий — світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ. Існує, вважає Кант, два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості.Категори́чний імперати́в — фундаментальний моральний принцип Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Цей принцип є імперативом (командою), і він є категоричним (застосовується без винятків, у всіх випадках, місцях і обставинах).

Особливе місце у філософії Канта займає вчення про людину. Людина є жителем двох світів: світу природи і світу свободи. Свобода - це незалежність від визначальних причин природного світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Останній керує вчинками людини. Рушійною силою практичного розуму є не мислення, а воля (готовність до певних дій). Відсутність у людини можливостей теоретичних доказів буття Бога та безсмертя душі заповнюється вірою та надією, що дозволяє спасти свободу особистості. Моральність і свобода є основою людської особистості

                   Фіхте:  називає свою філософію  вченням про науку Свідомість  у Фіхте не дана, а задана, породжує сама себе. Очевидність її засновується не на спогляданні, а на дії, не вбачається інтелектом, а стверджується волею. Фіхте у своїй теорії пізнання відходить від головного положення кантівської філософії про "річ у собі" і протиставляє йому мисляче "Я". Це "Я" він трактує двояко: по-перше, як "Я", яке кожна людина відкриває у акті самосвідомості, тобто "індивідуальне або емпіричне Я"; по-друге, "Я" як деяка первинна всеохоплююча визначальна ре-альність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її само-розвитку народжується весь універсум, це "абсолютне Я"."). Рух від тези до антитези та синтезу складає основу діалектичного методу Фіхте, який сприймається ним як метод пізнання і метод істинного філософствування. Через призму цих основоположень він трактує і три закони логіки: закон тотожності, закон суперечності, закон виключеного третього.

                   Гегель: Вихідний пункт– тотожність  буття і мислення. Мислення розглядається  як процес безперервного розвитку  пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого; першооснова свього сущого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як си-стема логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям " абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї — це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї). Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу. Логіка є найважливішою частиною гегелівської системи, оскільки тотожність буття та мислення означає, що закони мислення, які й досліджує логіка, є дійсними законами буття.

 Гегель виділяє  три сходинки діалектичного методу:розсудок-негативний розум-спекулятивний розум.Гегель сформулював основні принципи діалектики:принцип переходу ккількісних змін у якісні і навпаки•принцип тотожності протилежностей•принцип заперечення заперечення.Гегелем створена нова наука – діалектична логіка. Її предмет – мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об’єктивні визначення світу. Історія розглядається як об'єктивна закономірність, що прокладає собі дорогу незалежно від бажання окремих осіб. Історію Гегель розумів як саморозкриття «світового духу», як прогресивний рух людства до усвідомлення свободи. Світовий дух – це єдність суб'єктивного й об'єктивного духу, він стає абсолютним духом. Існують три форми об’єктивного духу: мистецтво, релігія і філософія., схоплена в думці».