Шпаргалка по "Философии"

26. Структура  світогляду.

Світогляд – сукупність уявлень людини про себе, про світ, про свої взаємини зі світом, про своє місце в світі та життєве призначення.Світогляд є формою загального людського самовизначення. Предмет світогляду – відносини людини зі світом.

Структура світогляду

1. Світовідчуття;
2. Світосприйняття;
3. Світорозуміння;

Світовідчуття – спосіб ствердження світогляду, в якому світ і ставлення людини до нього відтворюються у чуттєво-емоційній формі. Переживання та оцінки звернені не до окремих явищ, а до світу в цілому і до загальної позиції людини в ньому. Це є духовний стан людини, який визначає прийняття чи неприйняття людиною світу, її довіру або недовіру у ставленні до людей тощо.

Світосприйняття – на цьому рівні світогляду світ дається людині як цілком предметна реальність, яка певним чином організована та впорядкована. На цьому етапі переважають різного типу знання, просторово-часові уявлення про світ, які об’єднуючись утворюють цілісний образ світу.

Світорозуміння – рівень світогляду, на якому відбувається подальша конкретизація світосприйняття, що перетворює його в вищий рівень організації світогляду, що дозволяє надати людині мотиви та орієнтири вибору у кожній життєвій ситуації. Тобто світ набуває цілісності. Світорозуміння – абстрактне мислення + теоретичне пізнання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

27. Історичні типи світогляду.

Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним і практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду.   Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія.     Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував осягнути світ "зсередини" відповідно до його власних законів розвитку. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з'явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.Леві-Стросса, а у вітчизняній традиції — О.Ф.Лосєва та інших.

  Міфологічній  формі світогляду притаманні  антропоморфізм, тобто ототожнення  природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились над­звичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.  По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

  І подібно  до того, як доросла людина  тужить за дитинством, розуміючи, що дещо втрачено разом із  ним назавжди, людство, пройшовши  цю стадію, сприймає міфопоетичний  світогляд як неповторне чудо, що породило духовні цінності  недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті.   Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах "язицьких релігіях" і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).   У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії.

•   Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв'язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Якщо для міфа головним є обгрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Окрім міфологічного та релігійного світогляду розрізняють ще магічний, філософський, науковий, художній, синтетичний типи світогляду. Магічний акцентує увагу на пошуках гармонійного співіснування людини та природи шляхом освоєння сил останньої. Філософський узагальнює досвід, знання, цінності людства в його ставленні до світу як цілого з метою «проникнення» в сутність буття Всесвіту та буття людини. Науковий уможливлює виявлення істинних (експериментальних та теоретичних) знань про світ загалом, як єдності природної та історичної дійсності. Художній є способом самоствердження та самоусвідомлення людини у світі через реалізацію особистого творчого потенціалу у формі різноманітних творів мистецтва. Синтетичний – характеризує персоніфіковано-індивідуальні переконання.

  

 

 

 28 Класична онтологія та її фундаментальні проблеми

Онтологія— вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія введений Гоклініусом. По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо. По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо). По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана «трансцендентальна онтологія» Гуссерля, «Критична онтологія» Гартмана, «фундаментальна онтологія» Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.Основне питання онтології: що існує?Основні поняття онтології: буття, структура, властивості, форми буття (матеріальне, ідеальне, екзистенціальне), простір, час, рух.

Онтологія, таким чином, являє собою спробу найбільш загального опису універсуму існуючого, який не обмежувався б даними окремих наук і, можливо, не зводився б до них.

Найважливіший внесок у розробку онтологічної проблематики внесли Платон і Аристотель. В середньовічної філософії центральне місце займала онтологічна проблема існування абстрактних об'єктів ( універсалій).Основоположні онтології Платона: буттям в справжньому сенсі слова можна назвати лише абсолютні сутності, що зберігають своє буття безвідносно простору і часу. Такі абсолютні сутності називаються в творах Платона ідеями, або ейдосам.  Аристотель визначив, що, з одного боку, існує єдине тілесне начало, з якого складається природа тіл, що підлягають кругообертанню, а з іншого боку – чотири тіла, зумовлених чотирма стихіями: вогонь, повітря, вода і земля. Аристотель стверджував, що ці начала взаємоперетворювані і потенційно кожен елемент міститься в кожнім з них, тому що вони мають єдиний і тотожний субстрат, до стану якого вони зрештою розпорошуються.

Субстанцію Аристотель розуміє як буття цілком самобутнє, існуюче в самому собі, а тому буття одиничне. Субстанція – це буття, що виступає як предмет пізнання, що відбувається у поняттях. Субстанція, як буття, існує незалежно від свідомості людини, тому вона завжди об’єктивна.

Сутність – це ключ до всього сущого: «Сутність у самому висхідному і безумовному значенні – це те, про що не говорять як про підлягаюче, і що не знаходиться ні в якому підлягаючому». Важливі в онтології Аристотеля поняття матерія і форма. У плані буття форма є сутністю речі. У плані пізнання форма є поняттям про речі, визначенням речі. У формі Аристотель поєднує вічність і спільність. “Форма” – це загальне, а в реальності форма виступає як одинична річ. Істотною властивістю матерії є “позбавленість форми”, буття “у можливості”. Оскільки матерія позбавлена форми, вона може бути оформлена як завгодно. Отже, матерія (субстрат) заключає у собі два визначення: 1) відсутність “форми”, що у ній виникає згодом; 2) можливість цієї “форми” як уже здійсненого буття.

Аристотель увів поняття першої й останньої матерії. ^ Остання матерія є можливість певної “форми” і особлива дійсність. Останню матерію можна визначити як мідь, вогонь, воду, тощо. Перша матерія може стать якою завгодно дійсністю, але сама по собі вона не є дійсність, вона ніде і ніколи не може сприйматися за допомогою почуттів.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід У філософських бесідах Парменід обгрунтував наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила, за Парменідом, - необхідність, що, насамперед, асоціювалася з поряд-ком. Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово не погасне, люди не загинуть водночас. Парменід визнавав наяв-ність за речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування. Незримий світ - гарант видимого світу - найдосконаліший, найпрекрасніший і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав буття.Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вель-ми перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття фі-лософи розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант ство-рює гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя, буття - це життя. Буття у філософській ан-тропології розглядається як здатність людини виходити за сферу суб'єктивності і обґрунтовувати усе суще. У контексті марксистсь-кої філософії буття ототожнюється з природою, буття взагалі є від-крите питання, починаючи з тієї межі, де припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не науко-ве, тому що філософський аналіз не поширюється на об'єктивну ре-альність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам Мартін Хайдеггер вирішує проблему бут-тя? У праці «Буття і час» ставить вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд, європейською філософією в її ви-тлумаченнях сущого на другий план - у сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною справою думки. Пи-тання про буття найбільш важливе для людської істоти, Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут - буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурю-ватися, завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому сущому, що називають існуванням. Буття - своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, роз-криття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування - у виявленні буття як просіки всього сущого. Мартін Хайдеггер питає: як же бути, якщо відсутність належності буття до людської суті і неуважне ставлення до такої суті дедалі більше визначає сучасний світ? Як же бути, якщо знехтувавши буття, людина дедалі більше переносить на суще, що майже відмовляється від думки приналеж-ності буття до її суті і на саму занедбаність намагається відразу ж накинути флер? Що робити, коли все виявляє ознаки того, що в майбутньому ще рішучіше утверджуватиметься ця залишеність з усім неуважним до неї ставленням?

 

29. Основні рівні буття.

1. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Таке тлумачення  необхідне, адже немає тіла — немає і людини, хоча ми і "їмо для того, щоб жити, а не живемо для того, щоб їсти". Якщо  не задоволені елементарні потреби, то не може існувати і зростати духовність.

Друга форма буття людини — практика соціального творення.

Людина — істота суспільна. Неможливо стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

Третя форма буття людини — її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення гідного себе середовища, в якому вона хотіла б жити.

Подібне "аналітичне" роз'єднання форм буття не означає їх реальної ізоляції. Навпаки, вони здатні існувати лише спільно. Буття людини приречене стати небуттям, якщо хоча б одна з цих форм буде ліквідована. В житті будь-якої людини обов'язково наявні всі форми буття, хоча розвинутість тієї чи іншої у різних людей суттєво відрізняється.

2. Буття речей, процесів

Це буття ділиться на:

А) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

Б) другу природу — буття речей та процесів, створених людиною.

Взагалі передбачається існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, однак, є частиною цього світу. Людина суттєво змінює навколишню дійсність, створює "штучну природу", сприятливу для задоволення потреб свого життя.

Але "штучна природа", задовольняючи потреби людини, одночасно призводить до загрозливого стану щодо збереження "першої природи".

3.  Буття духовного ідеального

Це буття ділиться на :