Походження та суть держави

Конституційна монархія —  форма правління, за якої влада монарха  обмежена конституцією, законодавчі  функції передані парламенту, виконавчі  — уряду. Тут монарх є верховним  носієм виконавчої влади, головою судової  системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент  тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження  влади монарха конституційні  монархії поділяють на дуалістичні  і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через  призначеного прем'єр-міністра. Ця форма  правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У  даний час вона не існує. Парламентська  монархія виникла в Англії, де законодавча  влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною  фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма  держави, в якій політична і духовна  влада зосереджена в руках  церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно  з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду  — перед президентом або парламентом  — розрізняють три форми республіканського  правління:

- президентську,

- парламентську,

- напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду  є президент, який обирається всенародним  голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє  усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” —  не погодитися з ухваленим парламентом  певного закону. повноваження президент  Проте в разі порушення конституції  країни, він може бути притягнутий  до кримінальної відповідальності, але  за дотримання особливої процедури  — імпічменту (процедура обвинувачення  вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої  та координуючої влади. Нині президентська  форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії  та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є  президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фактично перша  особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент  здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем'єр-міністром чи одним із відповідних  міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або  особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає  уряд не на свій розсуд, а з представників  партій чи коаліції партій, що мають  більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду  спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент  — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру  прем'єр-міністра, які підлягають обов'язковому затвердженню парламентом. Формально  уряд очолює прем'єр-міністр, однак  президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед  парламентом, проте можливості парламентського  контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право  розпуску парламенту. Така система  діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності  держави, особливості відносин між  її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів  влади і управління, діє єдина  конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують  автономії, які відрізняються від  звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загально-державними законами з окремих питань діють  регіональні закони, конституції  тощо, якщо вони не суперечать законам  держави загалом. В автономіях незалежно  від центральних органів діють  автономний парламент, уряд (однак автономія  не є державним утворенням). Більшість  західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія  та ін.). Унітарною є і держава  Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб'єкти федерації.

Суб'єкти федерації мають  суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина  територія і збройні сили, спільні  митниця, грошова і податкова  системи, загальна конституція за наявності  конституцій суб'єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство  і громадянство (подвійне — для  суб'єктів федерації). Проте суб'єкти федерації правомочні приймати законодавчі  акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб'єкти федерації  не можуть бути повністю незалежними  у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним  органам федерації частину своїх  повноважень. У разі порушення федеральної  конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб'єкти федерації не володіють  правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у  Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio —  спілка, об'єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх  дій.

За конфедерації існує  центральний керівний орган, якому  надані чітко визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять  до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території  і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний  договір, тоді як для федерації —  конституція. Кошти конфедерації складаються  із внесків її суб'єктів. Це нетривка форма державного об'єднання. Вона передує  виникненню федерації або розпаду  на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним  був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в  назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

Демократична, соціальна, правова держава

Сучасна держава в процесі  своєї еволюції набула три важливі  характеристики: демократизму, соціального  захисту і правової сутності, які  знайшли своє відображення в Конституції  України 1996 року.

Демократична  держава — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, яка забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

У демократичній державі  існують реальна рівність перед  законом громадян та органів управління (верховенство закону), громадянське суспільство, розподіл владних повноважень між  одними її гілками, ефективні механізми  стримувань і противаг.

Свідченням демократизму держави в сучасних умовах є:

— забезпечення ефективності в її функціонуванні;

— наявність конкуренції  у сфері державотворчої діяльності;

— встановлення рівноваги  в суспільстві та гармонійних  відносин між державою і громадянами;

— високий ступінь довір'я  населення до інститутів держави.

Особливого значення в  сучасних умовах набуває так звана  соціальна держава.

Соціальна держава — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Термін “соціальна держава” було запроваджено ще в 1850 p. німецьким  вченим-юристом Лоренцом фон Штайном. Однак його активна теоретична розробка і практичне втілення розпочалося  в Німеччині у другій половині XX ст. Теоретичні засади соціальної держави  висвітлені в працях Г. Ріхтера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Боретті (Франція).

Досвід розвинених кран переконливо  свідчить, що зародження і формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої  державної політики. Перехід до держави  зазначеного типу можливий лише за умови здійснення системної стратегії  реформ, яка зв'язує в цілісний комплекс рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямованим формуванням  інститутів соціальної держави. Зміст  соціальної держави виявляється  у сприянні становленню таких  елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна  етика.

До найважливіших принципів  підтримання гармонійних відносин між громадянами і державою, які  сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності і субсидарності.

Солідарність передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання  різних груп і верств суспільства  навколо основних визначених державою цілей і цінностей, як поточних, так  і на довгострокову перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі сильніших слабким, на взаємній підтримці  та обов'язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидарності отримав  розгорнуте обґрунтування у соціальному  вченні католицької церкви і набув  соціально-державного змісту в практиці державного будівництва ФРН та ін. розвинених країн Заходу. Згідно з  цим принципом вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, які  виявляються не під силу нижчим за рангом органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності  та власної відповідальності. Ініційована  державою субсидарність сприяє подоланню  споживацької психології у громадян та їхніх об'єднань, функціонального  перевантаження держави, неконтрольованого  розростання бюрократії, а також  стимулює групову та особисту ініціативу населення.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки  національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов та традицій співіснування  в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється  модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

Теорія правової держави  бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива тільки там, де панують справедливі закони, “де  закон — володар над правителями, а вони його раби”. Починаючи з  Нового часу, теорія правової держави  була доповнена завдяки безпосередньому  зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі епохи становлення  капіталізму в XVII-XVIII ст. сформулювали принцип поділу влади, покладений в  основу теорії правової держави. Так, німецький  філософ І. Кант, з іменем якого  пов'язують створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує торжество  права й підпорядковується його вимогам. Ще один німецький філософ  М. Вебер сформулював принципи правової держави.

Правова держава — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Правову державу  характеризують:

- верховенство закону  і його панування в суспільстві;  рівність перед законом самої  держави, всіх її органів, громадських  організацій, службових осіб і  громадян;

- вищість представницьких  органів влади, їх відкритість  і публічність, відсутність будь-якої  диктатури;

- поділ влади на законодавчу,  виконавчу та судову, що створює  систему взаємостримування і  взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод  особи в межах законності, взаємна  відповідальність держави, об'єднань  громадян та індивідів;