Походження та суть держави

Узагальнюючи практичний досвід історії, Н.Макіавеллі зробив фундаментальне відкриття: життєдіяльність людей  ґрунтована на індивіду-альному матеріальному  інтересі. Людина, писав флорентійський філософ, радше забуде й пробачить вбивство батька, ніж вилучення майна! Ці слова стали крилатими, облетівши цілий світ, а у філософії Н.Макіавеллі були опорними. Розвиваючи вчення про природний егоїзм людини, зумовленість егоїзму матеріальним інтересом, а ширше – приватною власністю, Н.Макіавеллі завершив справу, розпочату античними мислителями, зокрема Демокрітом, Платоном та Арістотелем. Філософ чітко показав, що матеріальний інтерес, тобто приватна власність, є рушійною силою суспільного життя людей, що саме в приватній власності лежить ключ розгадки таємниці соціальної інтеграції (чи дезінтеграції), що саме приватна власність зумовлює спрямованість соціальних процесів, напруженість соціальних конфліктів, поведінку людей практично в усіх сферах їхнього суспільного життя.

А якщо це так, міркував Н.Макіавеллі, то виникає парадоксальна ситуація: матеріальні інтереси (потреби, запити) людей можуть не тільки не збігатися, а й суперечити один одному. Для  уникнення конфліктів, очевидно, потрібні якісь «надіндивідуальні» сила та воля, які б утримували людей від  конфронтації. Досвід показує, що релігія  та мораль такими силами бути не можуть. Саме тому, робить висновок Н.Макіавеллі, й потрібна держава як механізм регуляції  інтересів і майнових (приватновласницьких) суперечок. Порядок, вважав Макіавеллі, базується на принципі недоторканості приватної власності, який має забезпечити  держава. Служіння державі, зміцнення  її позицій – мета і сенс людського  життя. У цьому ж Н.Макіавеллі вбачав запоруку реалізації людського  щастя. Філософ відкидає релігійне  вчення про державу й обґрунтовує  розуміння державної влади як юридичної організації, яка ґрунтує  свою діяльність на певних законах.

Звільнення вчення про  державу від «теологічних нашарувань» (тобто від Бога) було другим фундаментальним  філософським відкриттям Н.Макіавеллі. Воно поклало початок розгляду держави, за словами Н.Макіавеллі, «людськими очима», аналізу природних законів  її (держави) розвитку, спираючись на досвід, розум, пізнання, а не на теологію.

Підкреслюючи роль Н.Макіавеллі як великого реформатора соціально-філософської теорії, хотілося б звернути увагу  ще на одне його відкриття, яке чомусь у літературі не популяризують. Йдеться  про розуміння філософом співвідношення двох реальностей: «суспільства» (соціуму) та «держави». Філософська традиція від античності до Відродження ці реальності ототожнювала. Н.Макіавеллі першим показав, що це – різні речі, що суспільне життя є реальністю більш широкого масштабу, ніж держава, що держава є однією із складових  суспільства, його організаційним стриж-нем, що вона виконує інші (притаманні лише їй) функції.

Зазначене відкриття дало поштовх для розвитку нової теоретичної  дисципліни – політології, виходу останньої  з предметного кола соціальної філософії. Н.Макіавеллі часто характеризують як політолога. Й це правильно, хоча, звичайно, він – постать більш  широкого філософського пошуку.

Ми називаємо Н.Макіавеллі соціальним філософом, залишаючи за ним право бути батьком-фундатором політології. Як соціальний філософ  він здійснив революцію в суспільствознавстві: розірвавши більш ніж 1500-річну традицію теологічних ілюзій, повернув пізнання до реальності. Як політолог Н.Макіавеллі був сином свого часу. Його політичні  настанови мають конкретно-історичний характер і саме в цьому контексті  підлягають теоретичному розглядові.

Як відомо, Італія доби Н.Макіавеллі переживала період роз-дробленості, суперництва  окремих держав та провінцій, вторгнення французьких, іспанських, німецьких  завойовників, низки народних повстань, безсилля і злодіянь духівництва, розбещеності дворянства. Для виходу з соціальних катаклізмів, а головне—для збереження свого статусу як самостійної  держави вона потребувала інтеграції, об'єднання земель, мобілізації зусиль, нової внутрішньої та зовнішньої політики. Н.Макіавеллі добре розумів, що в цій ситуації є лише один засіб: зміцнення державності.

Понад те, опанувавши політичний досвід Франції та Іспанії, Н.Макіавеллі дійшов висновку, що ключовою проблемою  застосування цього засобу є проблема сильного володаря. Зміцненню державності  та посиленню ролі володаря Н.Макіавеллі й підпорядковує свою політичну  концепцію. Його політична наука, зазначав Н.Грамші, є своєрідною філософією часу, який прагне до створення абсолютних національних монархій – політичної форми, що допускає й полегшує подальший  розвиток буржуазних продуктивних сил.

Суспільно-громадське життя, стверджував Н.Макіавеллі, визначає «фортуна» – тобто об'єктивна  закономірність. Людина (як розумна істота) може пізнавати її, використовувати (закон) з метою осягнення «блага». Історія рухається «від несвободи до свободи», до більш глибокого блага людей. Водночас розвиток історії, на думку Н.Макіавеллі, йде суперечливо. Адже його «дійові особи» – люди – переслідують не тільки загальноісторичні, але й власні цілі. Для впорядкування різноспрямованих прагнень потрібна сильна держава, а для керівництва – досвідчений і твердий у своїх рішеннях політик.

За переконанням філософа, духівництво (папство) нездатне до керівництва  державою. Воно розбещене багатством, брехливістю, хабарництвом. Християнська ідея не чинення опору злу насильством  також не може відігравати роль інтегративної  духовної настанови. Зі злом треба боротися іншими засобами, особливо тоді, коли йдеться  про інтереси держави та народу. Н.Макіавеллі обстоював роль сильного володаря, який в ім'я великої  мети – національного об'єднання  Італії – стосовно ворога може вживати  всі засоби боротьби: вбивство, зраду, обман тощо. «Досвід нашого часу показує, – писав філософ, – що великі справи творили саме ті володарі, котрі мало зважали на обіцянки, вміли хитрістю крутити людям  голови і врешті-решт перемагали тих, хто покладався на чесність... Володарю необхідно володіти духом настільки  гнучким, щоб обирати напрямок, указаний віяннями та мінливістю фортуни, і, як я зазначив вище, не ухилятися від  шляху добра, якщо це можливо, але  вміти стати й на шлях зла, коли це необхідно» (Макиавелли Н. Государь. – М., 1990. – С.52).

Володар повинен уособлювати  якості людини та звіра, писав Н.Макіавеллі, а серед звірів слід уподібнитися до лева і лисиці. Це допоможе володареві «розігнати вовків», перемогти ворогів і убезпечитися від поразки.

Звичайно, такі настанови  Н.Макіавеллі, як «людей потрібно або  пестити, або знищувати», «горе тому, хто зміцнює чужу величність», «той, хто володіє державою, повинен  передбачати всі образи, щоб розквитатися за них одразу», «якщо вже потрібно вибирати, то треба вибирати страх», не можуть не викликати в сучасника  негативної моральної оцінки. Проте, справа полягає саме в тому, що Н.Макіавеллі «виводить» політику із сфери морального підпорядкування та оцінки. Він узагальнив політичну практику свого часу, сконструював своєрідну абетку політичної поведінки  володаря в обставинах цієї історичної реальності, й не більше.

Г.Гегель назвав книгу Н.Макіавеллі «Князь» «знаменитою» й у моральному вимірі правомірною. «Цю книгу, –  писав він у «Філософії історії», – часто з огидою засуджували  як пронизану найжорстокішою тиранією; проте Н.Макіавеллі, керуючись високою  свідомістю формування держави, формулював ті правила, відповідно до яких мали формуватися  держави в обставинах того часу». Подібну ж оцінку Н.Макіавеллі давали й такі теоретики, як К.Маркс, М.Вебер, Р.Арон, В.Парето, О.Конт, Е-Дюркгейм.

Дослідники звертають  увагу на величезну популярність праць Н.Макіавеллі серед державних  діячів більш пізнього періоду. «Князя»  читали В.Черчілль та Ф.Рузвельт, часто  цитував Отто фон Бісмарк. Вона була «настільною» в Б.Муссоліні та А.Гітлера.

Дехто може зауважити, що Н.Макіавеллі є популярним серед політиків  тоталітарного типу, що низка положень його праць увійшли до системи  нацистської ідеології, що на сьогодні вони втратили свою актуальність і  що творчість Н.Макіавеллі не заслуговує на скрупульозне вивчення. Я б з такими зауваженнями не погодився. Н.Макіавеллі є популярним серед усіх. Тільки одні про це говорять відкрито, а інші вважають за краще помовчати. Справа полягає в тому, що політичне життя споконвіку дає такі повороти, в яких (без урахування порад великого флорентійця) можна одразу ж опинитися на узбіччі або й у кюветі.

З іншого боку, поради Н.Макіавеллі не слід сприймати як абсолют. Багато з них справді мали сенс лише для  історичних та національних умов його часу. Некоректним є й перекручення Н.Макіавеллі у світлі «макіавеллістів» XX сторіччя, які випинають на передній план (як нібито головні в Н.Макіавеллі!) насильницькі методи ведення політики. Н.Макіавеллі радив залучати ці методи лише у виняткових випадках, зважувати  всі обставини, прислуховуватися до голосу народу, жити з народом у  злагоді тощо.

Перу Макіавеллі належать і такі твори, як «Золотий осел», «Казка про архидиявола Бельфагору», «Мандрагора», «Про військове мистецтво», «Історія Флоренції».

Отже, Н.Макіавеллі треба  вивчати. Тим паче вивчати як соціального  філософа порядку, оскільки саме в цій  галузі пізнання він вивищує себе як мислитель, що започаткував нову традицію соціального філософування –  традицію розгляду суспільства як системи, інтегрованої (або дезінтегрованої) матеріальними інтересами людей, відносинами  власності, а не лише релігійною ідеєю, як вважали впродовж півторатисячолітнього  періоду.

Сила Н.Макіавеллі полягає  в тому, що він одним із перших, якщо взагалі не першим, перебрав на себе відповідальність за спростування теологічної моделі держави (й суспільства  взагалі) й водночас побудови її «світської»  моделі, ґрунтованої на матеріальному  інтересі людини. Це був видатний крок уперед у царині суспільної думки. Його можна назвати першою революцією в суспільствознавстві, революцією, яка започаткувала вивчення суспільства в контексті його власного розвитку, а не лише як прояву «єдиного» та «божественного».

Томас Мор

Вчення Т.Мора про ідеальну державу  виникло в епоху, коли протиріччя буржуазних суспільних відносин уже  починали проявлятися, незважаючи на збереження основ феодалізму, але питання  про правильний устрій суспільства  ще не міг бути тоді вирішений у  силу відсутності капіталістичного виробництва і породжуваного  ним промислового пролетаріату.

"Утопія"

Добре знаючи соціальне і моральне життя своєї батьківщини, англійський  гуманіст, Томас Мор, перейнявся співчуттям до нещасть її народних мас. Ці його настрої й одержали своє відображення в знаменитому здобутку з довгим заголовком у дусі того часу - "Дуже корисна, як і цікава, воістину золота книжка про найкращий пристрій держави  і про новий острів Утопія...". Вона була видана при безпосередній  участі Еразма Роттердамського, близького  друга, що присвятив йому свою "Похвалу  дурості", закінчену в будинку  Мора, у 1616 р. і відразу одержала велику популярність у гуманістичних колах.

Гуманістичний світогляд автора "Утопії" привів його до витоків великої соціальної гостроти і значимості, особливо в  першій частині цього твору. Проникливість  автора аж ніяк не обмежувалася констатацією жахливої картини соціальних нещасть, підкресливши в самому кінці свого  твору, що при уважному спостереженні  життя не тільки Англії, але і "усіх держав", вони не являють собою "нічого, крім деякої змови багатих, під приводом і під ім'ям держави думаючих про  свої вигоди".

Уже ці глибокі констатації підказали  Мору основний напрямок проектів у  другій частині "Утопії". Численні дослідники цього твору констатували не тільки прямі, але і непрямі  посилання на тексти й ідеї Біблії (насамперед євангельські), особливо ж  античних і ранньохристиянських  авторів. З усіх творів, що зробили  на Мора найбільший вплив, виділяється  платонівська "Держава". Багато гуманістів, починаючи з Еразма, бачили в "Утопії" довгоочікувану суперницю цього  найбільшого творення політичної думки.

Якщо чи не саму характерну, визначальну  рису соціально-філософської доктрини, що лежить в основі "Утопії", складає  трактування громадського життя, мислиме  в ідеальній державі. Послідовний  же антиіндивідуалізм із необхідністю вимагає скасування приватної власності. Максимальна рівність у розмірах власності і супутнього їм рівності в споживанні - часта вимога народно-опозиційних  рухів в епоху середньовіччя, що одержували звичайно релігійне обгрунтування. Елементи його є й у Мора як активного  прихильника "християнського гуманізму", що звертався до первісного християнства з його ідеалами вселюдської рівності. Європейському суспільству XVI сторіччя, заснованому на соціальній нерівності, Т. Мор протиставляв свій ідеал - глибоко  продуману схему суспільного  ладу, при якому немає приватної  власності. Усі матеріальні блага  належать тут більшості. Загальними в Утопії є не тільки природні багатства - земля і її надра, але і вся  продукція суспільного виробництва, що також надходить у розпорядження  всіх громадян. Держава в особі  сенату робить облік і розподіл продуктів  споживання в інтересах усього суспільства. На відміну від деяких древніх  утопій, наприклад держави Платона, де головна увага приділялась  суспільному споживанню і спільності споживання, Т. Мор основне значення додавав пошуку справедливої системи  організації виробництва. В Утопії достаток усіх матеріальних благ. Які  його джерела? Насамперед, в Утопії немає приватної власності, а  продуктивна праця обов'язкова для  усіх. Тут немає вільних: крім землеробства, яким зайняті всі, кожний вивчає яке-небудь ремесло як спеціальне, а іноді  навіть і кілька ремесел. Таким чином, в Утопії зовсім немає людей, які  б вели паразитичний спосіб життя.

Оскільки в Утопії все населення  зайняте суспільно корисною працею, там достаток продуктів, необхідних "для життя і її зручностей", і діє справедливий принцип розподілу  всіх матеріальних благ - по потребах.

Велика увага Мор приділена  організації праці в досконалому  суспільстві, спеціально розглядаючи  проблему тривалості робочого дня. Останнє  завжди мало велике значення для дрібного селянського господарства. Особливу вагу здобуває проблема робочого часу в період появи капіталістичної  мануфактури і фермерства. У XVI ст. це не менш важлива проблема і для  цехової промисловості. Майстри  прагнули, якнайбільше збільшити  робітник день, примушуючи підмайстрів  і учнів працювати від зорі до зорі. Підприємці-мануфактуристи (наприклад, у сукняній промисловості) доводили тривалість робочого часу до 12-15 годин  на добу.