Походження та суть держави

 

«Походження та суть держави»

 

План

 

1. Ідеальна держава «в історії філософії» думки Платона, Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Гоббс, Жан-Жак Руссо, К. Маркс, Ленін.

 

2. Походження та суть держави.

 

3. Майбутнє держави як політичної системи.

 

4. Література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Ідеальна держава «в історії філософії» думки Платона, Н.Макіавеллі, Т.Мор, Т.Гоббс, Жан-Жак Руссо, К. Маркс, Ленін.

 

Предметом особливих дискусій є питання про походження держави. Розглянемо деякі точки зору на цю проблему.

Платон (427-347 рр. до н. е.) ввійшов в історію як філософ-ідеаліст, який в основу всього сущого поклав “ідеї”, що не залежать від часу і простору, вічні, недоступні чуттєвому сприйняттю і осягаються лише розумом. Ідеї є суттю речей, тобто те, що кожну з них робить тим, чим є.

За допомогою діалектичної тріади «Єдність – Розум – Світова  душа» Платон формулює концепцію, що дозволяє утримати у взаємозв'язку множинний світ ідей, об'єднати і  структурувати їх навколо основних іпостасей буття. Основа всякого буття і всієї дійсності – єдине, що тісно зв'язане, переплітається, зливається з Благом. Єдине Благо трансцендентне, тобто знаходиться «по той бік» чуттєвого буття, що згодом дозволить неоплатонікам започаткувати теоретичні роздуми про трансцендентне єдине, про єдиного Бога. Єдине, як організуючий і структуруючий принцип буття, має межі, визначає невизначене, конфігурує і втілює єдність безлічі безформених елементів, надаючи їм форму: сутність, порядок, досконалість, вища цінність. Єдине, за Платоном, є: по-перше, принцип (сутність, субстанція) буття; по-друге, принцип істинності й пізнаванності, адже лише те, що визначене – усвідомлюване, пізнане; по-третє, принцип цінності, оскільки саме обмеження спричинює порядок і вдосконалення.

Друга основа буття –  Розум – є породженням Блага, однієї із здатностей Душі. Розум не зводиться Платоном тільки до дискурсивного  судження, а й має також інтуїтивне осягнення суті речей, але не їх становлення. Платон підкреслював чистоту Розуму, відмежовуючи його від усього матеріального, речового і того, що перебуває в  становленні. Одночасно Розум для  Платона не є якоюсь метафізичною абстракцією. З одного боку, Розум  втілений у Космосі, в правильному  й вічному рухові Неба, і це Небо бачимо своїми очима. З іншого –  Розум є живою істотою, максимально  узагальненою, гранично впорядкованою, досконалою та прекрасною. Розум і  життя взагалі не розмежовуються Платоном, оскільки Розум теж є  життя, але взяте в граничному узагальненні. Третьою іпостассю  буття, за Платоном, – Світова Душа, що виступає як начало, яке об'єднує  світ ідей із світом речей. Душа відрізняється  від Розуму і від тіл принципом  саморухання, своєю безтілесністю  і безсмертям, хоча й знаходить  своє кінцеве існування саме в  тілах. Світова Душа – суміш ідей і речей, форми й матерії.

Як же людина, за концепцією Платона, може залучитися до ідеального світу, сподіваючись досягнути бажаного Блага? Платон дуалістично розглядає  людину, протиставляючи в ній тіло й душу. Суть людини – розумна  душа, а тлінне тіло – «темниця для  душі». Завдяки розумній душі, перед  людиною відкривається можливість наблизитися до світу вічних, довершених, справжніх ідей. Душа, за Платоном, має  подібну до неї природу і тому може пізнати буття. Оскільки людські  душі породжені деміургом разом  із Світовою Душею, то мають початок, недоступний смерті, як недоступне їй все, що безпосередньо створено деміургом.

Соціально-філософська концепція  Платона розпочинається з пошуку оптимально прийнятної форми державного співжиття людей, «ідеальної держави», де найповніше реалізується його (життя) головний принцип – принцип справедливості. Справедливість філософ розглядає  в найрізноманітніших вимірах: як здатність  віддавати кожному належне; як мистецтво  приносити користь друзям та шкоду  ворогам; як уміння нікому ні в чому не шкодити; як те, що є корисним сильнішому, тощо. Через плетиво суперечливих визначень Платон поступово формулює висновок про те, що справедливість є такий стан суспільного життя, в якому кожен, займаючись своєю справою, отримує належне. Психологічні та моральні аргументи, на думку Платона, не розв'язують проблеми. Останнє є можливим лише через наближення до життя, що досягається розв'язанням таких питань, як поділ праці, розмежування людей на соціальні верстви, відносини власності, організація влади тощо.

Саме поділ праці, згідно з Платоном, є головною причиною розмежування людей у суспільстві  на соціальні верстви. Для кожної з них – ремісників, воїнів, правителів – поняття справедливості є різним. Водночас загальна справедливість пануватиме там, де кожен займатиметься своєю  справою: ремісник – працюватиме, воїн – захищатиме державу, правителі  – керуватимуть нею.

На думку філософа, кожна  людина народжується зі своєю душею. У однієї вона відлунює золотом, в  іншої – сріблом, у третьої  – мідним дзвоном. Останнє й визначає місце людини у соціальній структурі  суспільства. Перехід людини з однієї соціальної верстви до іншої є  справою небажаною, хоча й можливою. Безпідставний перехід, коли, скажімо, ремісник забажає володарювати, а  правитель – зробитися воїном, – це згубність для держави, вважав Платон і обґрунтовував систему  виховання, яка, по суті, підтримує й  обстоює той стан речей, що склався  в суспільстві.

Головну причину руйнації звичаїв Платон вбачав у «власницьких потягах людей». Філософ констатує  факт наявності багатих і бідних, прагне знайти засади більш-менш узгодженого  їх взаєможитгя та соціальної злагоди. Шлях до цього Платон вбачає в злагоді  панівних верств населення, особливо воїнів та правителів. Для забезпечення цього  мислитель пропонує зрівняти власність  вищих верств населення, «усуспільнити» (зробити «спільною») її для такої  категорії людей, як воїни. Злагода  вищих класів, на думку Платона, зробить  протиріччя між ними неістотними. Це ж саме, у свою чергу, стане застереженням  від непокори з боку нижчих класів, що й забезпечить жадану соціальну  гармонію.

Ідея «усуспільнення»  власності дає підстави для твердження, що теорія «ідеальної держави» Платона  в загальних рисах збігається з деякими рисами сучасного соціалізму та комунізму. Так, зокрема, вважає німецький  філософ Роберт фон Пельман. Проте, як переконливо довів В.Ф.Асмус, така точка зору є помилковою, оскільки теорія наукового соціалізму і комунізму  виводить необхідність соціалізму тільки з точно визначених історичних умов у розвитку способу виробництва  та зумовлених ним суспільних відносин. Нічого подібного немає (і, звичайно, не могло бути) в платонівській теорії «комунізму». Як підкреслює Г.Ф.Александров, положення Платона про те, щоб власність у межах однієї касти людей була спільною, поширюється тільки на вищі верстви суспільства, тобто на правителів та воїнів, і мало на меті припинити чвари серед землевласників, воїнів, правителів і згуртувати їх, знищити рабовласницьку демократію й тим самим зробити касту рабовласників-аристократів здатною до боротьби проти народу.

У кожній державі, на думку  Платона, є дві держави: держава  бідних та держава багатих. Між ними завжди виникають суперечки і  конфлікти. Запобігти цьому може лише держава з оптимально налагодженим механізмом управління. Саме тут філософ  і пропонує людству теорію «ідеальної держави», проект «найкращої» державної  системи, низка положень якого –  про поділ праці відповідно до потреб та природних задатків, розмір держави, роль законів і виховання, силу мудрості в державному управлінні тощо – не втратили свого значення і в наш час.

Нелегко зрозуміти, чому Платон разом із критикою таких форм державного устрою, як монархія та аристократія, різко  засуджує демократію. Особливо якщо згадати, що в Греції вже існувала могутня  традиція демократичних переконань: філософ Емпедокл, софіст Горгій, драматург  Евріпід, філософ Демокріт, історик  Геродот! Не зважати на цю традицію «Платон-філософ» не міг навіть за наявності  «Платона-аристократа» царського походження. Отже, були інші причини, які, на жаль, залишилися поза увагою маститих знавців та інтерпретаторів  Платона.

Залишаючи аналіз цих причин для спеціального розгляду, все ж  висловимо думку щодо головної з  них: у «демократії» – того типу, в якому вона стверджувалась у  наявній історичній реальності –  Платон геніально розгледів загрозу  «тоталітаризму». Він розгадав таємницю переходу від «добра» до «зла»  в державних справах, таємницю того, як «всевладдя натовпу» (особливо беззаконне та насильницьке) поступово, але неухильно  вичерпує свій початковий демократичний  потенціал і рихтує суспільну  потребу твердої влади, «сильної руки», диктаторського режиму. Понад  те, Платон перебрав на себе відповідальність обгрунтувати шляхи уникнення цього. Загрозі переростання лжедемократії  на тоталітаризм Платон протиставляв людський розум, аристократизм духу, морально-естетичне виховання.

Як слушно зазначає О.Ф.Лосєв, незважаючи на те, що Платон обґрунтовував  суспільну нерівність, його концепція  все ж таки мала надзвичайно мало спільного з рабовласницькою  аристократією. Землероби та ремісники  в нього не раби, а вільні, філософи і воїни – не аристократи, а  носії та провідники в життя загального ідеалу вічної мудрості'.

«Утопія» Платона продиктована, з одного боку, органічним неприйняттям усіх відомих йому форм організації  державного життя як «ілюзійно-суспільних», а з іншого – внутрішнім прагненням пошуку таких форм «організованого  суспільства», які звеличують людину та людяність і в яких кожен  як громадянин зможе займатися своєю  справою з надією на «справедливість» під захистам «законів» (Див.: Лосев А.Ф. Платон // Философская знциклопедия: В 5-ти т. – М., 1967. – Т.4. – С.266).

Платона багато хто вважає якимось грецьким романтиком, що зітхає про невідомий та туманний, дивний та прекрасний край, що прагне «в далечінь від людей та землі, – писав  відомий російський мислитель М.Г.Чернишевський. – Платон був зовсім не таким... Він не був марним мрійником, думав не про зоряні світи, а про землю, не про примари, а про людину. І насамперед Платон думав про те, що людина повинна бути громадянином держави» (Чернышевский Н.Г. Избранные философские сочинения: В 2-х т. – М., 1992.–Т.1.– С.307).

Звичайно, пошуки Платоном ідеалу «організованого суспільства» носили конкретно-історичний характер. Людство  ще не мало досвіду функціювання класичного «римського права», універсальних соціальних зв'язків «капіталістичного» типу, тріумфу і трагедії «соціалістичних  революцій» та переходу «пролетарських демократій» у тоталітаризм і  деспотію тощо. Саме тому не варто говорити про обмеженість чи наївність  філософа. З появою соціальної концепції  Платона інтелектуальна скарбниця  людства стала багатшою на «цілого  Платона», якого треба сприймати  та вивчати таким, яким він був  у контексті свого історично  суперечливого часу, а не лише з  позицій соціального досвіду XX сторіччя.

 

 

“Порядок” як реалізація жорстокості 

(Никколо Макіавеллі)

Н.Макіавеллі (1469 – 1527) пройшов цікавий і драматичний життєвий шлях. Він народився й виховувався в збіднілій дворянській родині, де панували порядок і повага до знань, моральних традицій та закону. Отримавши ґрунтовну освіту, майбутній філософ зайнявся практичною політичною діяльністю. Близько 14 років він обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки, виконував відповідальні зовнішньополітичні доручення.

Це був час республіканця-реформатора  Савонароли, злодія й розпусника папи Олександра VI Борджіа й тирана Медичі. Перший спирався на поради Н.Макіавеллі в здійсненні соціальних реформ, другий засуджував його теоретичні пошуки як ворожі християнським догматам, третій відсторонив Н.Макіавеллі від усіх посад і (після тортур і допитів  як підозрюваного в змові) відправив  у вигнання.

Жорстокість долі не зламала  патріотичний і реформаторсько-пошуковий  дух філософа. Н.Макіавеллі написав  низку філософсько-політичних трактатів, найвідомішими серед яких є «Нотатки про перші десять книг Тита Лівія» та «Князь». Патріотичний пафос та обґрунтованість  політичних порад Н.Макіавеллі не могли  залишитися непоміченими. Медичі знову  запросили філософа до державної  служби. Час, здоров'я і теоретичний  запал, на жаль, було втрачено. Н.Макіавеллі помер, не досягши «класично філософського» шестидесятирічного віку, залишивши  наступним генераціям право на оцінку (та переоцінку) свого соціально-політич-ного вчення та державобудівничої концепції.

Як виявилося, оцінка спадщини Н.Макіавеллі була надзвичайно суперечливою. Деякі теоретики вбачали в  ньому апологета насильства й  жорстокості в державних справах. Ж.-Ж.Руссо називав Н.Макіавеллі «актором політики». Марксистська «Історія філософії» (1957 рік) вбачала в його працях (особливо в «Князі») «цинічну апологію насильства, віроломства та дворушництва в політиці». Я дотримуємуюсь дещо іншої оцінки. І в теорії, і в політичній практиці Н.Макіавеллі був реалістом. Він  прямо й чесно писав про  те, до чого підводив теорію історичний досвід соціальних та політичних відносин і що, на його думку, могло послужити  інтеграції, зміцненню його вітчизни. Н.Макіавеллі щиро сказав про те, про  що політики та філософи вважали за краще помовчувати, допускаючи його реалізацію на практиці. Саме тому, правильно  відзначає А.Грамші, «великі політики розпочинають з проклять Н.Макіавеллі, з оголошення себе антимакіавеллістами  для того, щоб мати можливість свято  слідувати його правилам, упроваджувати  їх у життя» (Грамши А. Искусство й политика: В 2-х т. – М.,1991. – Т. 1. – С.276. 153).

Додамо до цих слів лише те, що таку позицію займають і деякі  «теоретики філософського фронту». Сталіністи, наприклад, аж ніяк не погоджувалися  зі своєю близькістю до «макіавеллістів». Вони шельмували філософа, хоча, мабуть, добре розуміли, що Н.Макіавеллі та «макіавеллізм» – це зовсім різні  речі.

Долаючи тоталітаризм у теорії, ми повинні ще раз уважно про-читати Н.Макіавеллі, зважити на історичний характер його політичних настанов, піднестися над тогочасними (й сьогоденними) соціальними обставинами й осягнути зміст тих положень, що революціонізували  соціальну теорію, зумовили її поворот  у нове світоглядове річище. Зупинимося на цьому детальніше.

Як освічена людина Н.Макіавеллі добре знав праці своїх попередників-гуманістів, розумів конструктивний зміст обґрунтованої  ними ідеї людини як самоцінної й такої, що самозабезпечує себе, істоти, центру великого Космосу та соціально-суспільного  життя. Проте як політик і практик він розумів і інше: «почуття» та «краса», звеличенню яких у людині гуманісти присвятили десятки й сотні фундаментальних праць, проблеми людини в соціальному контексті не розв'яжуть. У способі життя людей, у соціальних відносинах є щось таке, що виходить за межі «гуманістичних вимірів» приблизно так, як виходило воно за межі «релігійної ідеї».