Походження та суть держави

Обрання марксизмом свого  власного шляху пошуків соціальної істини зовсім не означає, що це вчення сформувалося осторонь тих соціально-філософських надбань, які здобуло людство. Навпаки, фундатори марксизму уважно й  скрупульозно оволоділи цими надбаннями, переосмислили їх у річищі соціально-політичних та духовних орієнтацій своєї доби, зробили з них відповідні висновки.

Соціально-економічна й політична  ситуація середини XIX сторіччя була надзвичайно  складною. Суспільні протиріччя, що до цього часу нагадували про себе, так би мовити, імпульсивно, заполонили весь життєвий простір, охопили всі  верстви населення, втягнули у своє «енергетичне поле» практично всі  соціальні інституції. Провідні європейські  країни рухалися «капіталістичним шляхом»  семимильними кроками. Вони нарощували виробництво, технічний потенціал, продуктивність праці й водночас наближалися до глибокої кризи, що загрожувала  не тільки стабільності системи, а й  її життєвості взагалі. До середини XIX сторіччя у Франції закінчився промисловий  переворот, Англія перетворилася на могутню, економічно розвинену країну. Німеччина перебувала в зеніті промислових  зрушень, загальний економічний  та соціальний ефект яких наочно засвідчував  переваги нового способу виробництва, господарювання і соціальних відносин.

Загальною особливістю життєдіяльності  народів провідних країн Європи була тенденція зростання багатства  та поглиблення злиденності на різних полюсах соціальної структури суспільства. Багаті ставали дедалі багатшими, а  бідні —дедалі біднішими. Ця тенденція  посилювала соціальну напруженість, загрожувала соціальним вибухом  знедолених верств населення. Найбіднішою  й водночас найчисельнішою групою в  цей час був пролетаріат. Чартистський рух робітників в Англії, повстання  сілезьких ткачів у Німеччині  та ліонських ткачів у Франції  засвідчили наявність глибокої революціонізуючої  потенції цього суспільного класу, показали далекосяжність його економічних, соціальних та політичних замислів. Історична  роль пролетаріату, особливо за умов її практичної реалізації, потребувала  наукового осмислення. Офіційна ж  наука належної уваги цьому питанню  не приділяла. Можновладці ще не наситилися своїм панівним положенням, ще не завершили  поділ національних багатств, зон  впливу, торгівлі, сфер виробництва  тощо. Капіталістична конкуренція тільки-но розгортала свої всеохопні крила. «Капіталізація»  суспільного життя та пролетарська непокора рухалися немовби автономними  шляхами. Експлуатація та злидні підводили  їх до єдиного підґрунтя. Пролетарські спілки, об'єднання, партії, союзи розпочали  процес підготовки робітників до усвідомлення сутнісних протиріч, свого місця  і ролі в них, спрямованості історичного  поступу та характеру необхідних дій щодо його прискорення. Процес переходу пролетаріату з «класу в собі»  в «клас для себе» потребував відповідного ідеологічного забезпечення. На гребені зростаючої хвилі посилення  соціальної ролі пролетаріату в майбутніх  суспільних зрушеннях і розгортається  нова соціально-філософська доктрина – марксизм.

Становлення марксизму відбувалося  в принципово новому (порівняно з  періодом формування німецької класики) науковому полі. Успіхи хімічної науки, зокрема, відкинули теорію «флогістону». В астрономії домінував започаткований кантівсько-лапласівською космологічною  гіпотезою історичний погляд на походження Сонячної системи. Біологи обмірковували  еволюціоністські ідеї. Переосмислювали  й відкидали теорію «теплороду»  в механіці. 30-ті роки XIX сторіччя ознаменувалися завершенням побудови клітинної  теорії рослин і тварин. Загальна картина  світу формувалася під впливом  наукових досягнень таких видатних вчених, як М.Фарадей (довів наявність  єдності та взаємоперетворення «сил»  у природі), Д.Джоуль, Е.Ленц, Л.Кольдинг (встановили факт перетворення енергії), Ч.Дарвін (обгрунтував еволюційне вчення про походження видів шляхом природного добору), Р.Майєр (сформулював закон  збереження та перетворення енергії). Зазначені наукові досягнення, з  одного боку потребували загальнофілософського  узагальнення, а з іншого—зумовлювали необхідність переосмислення філософією своїх власних засад. «Науці»  в межах гегелівської «абсолютної  ідеї» та «антропології» Л.Фейєрбаха  вже стало просто тісно! Вона виходила за межі чинності зазначених парадигм і, як за доби французьких універсальних  мислителів XVIII сторіччя, тяжіла до матеріалізму. Марксистська філософія виникає  як матеріалістична лінія філософування. Матеріалізм же марксизм утілив і  в соціальну теорію – матеріалістична  філософія соціуму – історичний матеріалізм, який ознаменував утвердження  нової філософії, вірніше, ідеологію  суспільного порядку – “революційної  диктатури пролетаріату”.

К.Маркс  і Ф.Енгельса розпочали з  «повстання проти Г.Гегеля», на противагу якому вони переконливо показали, що прусські порядки розумними та необхідними не є, що держава аж ніяк не може бути полем самореалізації сім'ї і що, нарешті, громадянське суспільство (сукупність матеріальних, у кінцевому підсумку економічних, життєвих відносин) визначає державу, а не навпаки.

Другим «антигегелівським  актом» постало заперечення К.Марксом  славнозвісної «абсолютної ідеї»  як деміурга, творця світу в його становленні та діяльному саморозвитку. «Абсолютну ідею» він відкидав й  поступово доходив висновку про  людину та її виробничу діяльність як реальну рушійну силу історичного  процесу. Конкретизуючи цей висновок, К.Маркс підходить до думки про  наявність своєрідних груп людей  – класів, які силою обставин суспільно-економічного розвитку змушені  перебрати на себе відповідальність за майбутній суспільний розвиток. Його організацію і порядок.  Таким класом громадянського суспільства, який стає «результатом розкладу всіх класів», на думку К.Маркса, є пролетаріат. У боротьбі за своє визволення він репрезентує інтереси всіх пригноблених. Людська емансипація збігається з визволенням пролетаріату, а це, у свою чергу, досягається здійсненням пролетарської революції. Ця революція знищує приватну власність, а водночас – підґрунтя існування класу, відчуженого від засобів виробництва. Так, на думку К.Маркса, має здійснюватися суспільний розвиток – дійсна емансипація людини. Голова цієї емансипації, підкреслював він, – філософія, а її серце – пролетаріат. К.Маркс обґрунтовував одне з найголовніших положень нової соціальної концепції – положення про всесвітньо-історичну місію пролетаріату як могильника капіталізму й творця безкласового суспільства.

Для обгрунтування механізму  реалізації цієї місії К.Маркс залучив  найвеличніше надбання німецької класичної  філософії – гегелівську діалектику, але в переосмисленому, трансформованому вигляді. Як відомо, у Г.Гегеля діалектика постає як саморозвиток поняття, з яким має узгоджуватися дійсність. У  К.Маркса ж навпаки: діалектика мислення є ніщо інше, як відображення того дійсного розвитку, який відбувається об'єктивно. «Мій діалектичний метод засадово є  не тільки відмінний від гегелівського, – писав К.Маркс, – а й є  його прямою протилежністю. Для Г.Гегеля процес мислення, що його він під  назвою ідеї перетворює навіть на самостійного суб'єкта, є деміург (творець) дійсного, яке становить лише його зовнішній  прояв. Для мене, навпаки, ідеальне є  ніщо інше, як матеріальне, пересаджене  в людську голову й відповідним  чином перетворене в ній» (Маркс К. Капитал. Предисловие ко второму изданию. – Маркс К., Энгельс Ф. Соч.—Т.23.—М., 1960.—С.21).

У самій дійсності існують  об'єктивні закономірності, які незалежно  від свідомості людини зумовлюють розвиток у певному напрямку. У суспільстві, підкреслював К.Маркс, ці закономірності реалізуються засобами людської діяльності. Оскільки людина є її суб'єктом, а  серед людських спільнот майбутність  належить пролетаріату, то саме йому, згідно з висновками К.Маркса, й належить виконати місію реалізації об'єктивної закономірності, що торує собі шлях через безліч випадковостей.

Отже, справа не в тому, в  чому на сьогодні бачить свої цілі кожний окремий пролетар, підбиває підсумок К.Маркс. Йдеться про те, що він  буде змушений робити згідно із своїм  становищем у системі суспільного  виробництва. Переосмислення К.Марксом  гегелівського діалектичного методу в контексті підпорядкування  останнього обгрунтуванню історичної місії пролетаріату виявилося найістотнішою  трансформацією гегелівської моделі соціального  в марксизмі. Вона змінювала уявлення про джерело, підґрунтя, суб'єкта, рушійну  силу та механізм розвитку тогочасного  суспільства, а відповідно до цього  – уявлення про майбутнє та шляхи  його наближення.

Розглянуті концептуальні  відмінності зумовили різноспрямованість підходів Г.Гегеля та К.Маркса до розв'язання головної проблеми тогочасної історії  – проблеми відчуження.

Реальне відчуження Г.Гегель витлумачував як відчуження духу, а  його подолання —як теоретичне усвідомлення неістинності предмета. К.Маркс же тлумачив цю проблему насамперед як «відчуження  праці», зумовлене історично необхідним поділом праці та інституцією  приватної власності. На його думку, подолання відчуження безпосередньо  пов'язане з ліквідацією приватної  власності, тобто із зміною того економічного підґрунтя, на якому до цього часу грунтувалася історія. Останнє здійснюється шляхом комуністичної революції  як реалізації всесвітньо-історичної місії пролетаріату. Подолання відчуження, вважав К.Маркс, є процесом складним, суперечливим та довготривалим. Цей  процес він пов'язував із знищенням  експлуатації та соціального поділу праці, що зумовлює закріплення за людиною  часткової суспільної функції, з  відмиранням держави і становленням комуністичних відносин. Г.Гегель, отже, поставав як захисник-консерватор тогочасного  суспільства, а К.Маркс – як його противник, революціонер, що рихтує теоретичні підвалини якісно нової соціальності.

Від Г.Гегеля К.Маркс узяв передусім діалектику. Вивільнивши  її з обіймів «абсолютної ідеї», він застосував цей метод до пояснення  розгалуженої архітектоніки суспільного  життя. Діалектика в К.Маркса стала  матеріалістичною. Відповідно історичний матеріалізм (матеріалістичне розуміння  історії) К.Маркс вибудовував на діалектичних засадах. Ця спроба була кроком уперед порівняно з французькими матеріалістами XVIII сторіччя та Л.Фейєрбахом, що, як відомо, були метафізиками й не могли відтворити взаємозв'язок усіх елементів соціального як єдиного  цілого, до того ж – в його динаміці, в розвитку.

Порівняно з Г.Гегелем  соціальна доктрина К.Маркса була радше  за все «кроком убік»: крім заміни «абсолютної ідеї» ідеєю «історичної  місії пролетаріату», К.Маркс у  гегелівську універсальну модель соціального  нічого нового додатково не вніс. Хіба що проблему самостійності людини як особистості. Та й то – на ранніх етапах своєї творчості, причому  запозичивши її в Л.Фейєрбаха. Згодом «самостійність людської особистості» в марксизмі перетворилася на популярне гасло. Місце особистості  в теорії заміщувалося «класом». Із соціально-філософської теорії марксизм поступово перетворювався на ідеологію. Одну форму ідеології – «німецько-класичну»  – К.Маркс замінив на іншу –  «пролетарську». В.Ленін, Й.Сталін, а  пізніше – “колективний розум КПРС” завершили справу, започатковану великими засновниками марксизму: вони утвердили доктрину досягнення порядку й суспільної організації на засадах революційної ліквідації приватної власності, встановлення “диктатури пролетаріату”, побудови соціалістичної держави, а згодом – безкласового (й бездержавного) суспільства – комунізму. Результатом цієї доктрини стало радянське тоталітарне суспільство з усіма його атрибутами і наслідками. На вівтар історії було покладено мільйони жертв; порядку, між тим, – людського і людяного – досягти так і не вдалося.

Долаючи облуду “комунізму”  й тоталітарні форми суспільності, крайніми виявими яких стали сталінізм  і фашизм, західні мислителі продовжували пошуки оптимальної моделі соціальної організації та самоорганізаці. На горизонті суспільної думки ХХ століття з’явилися доктрини демократичної  соціальної організації Алексиса Токвіля, конструктивно-морального й релігійного (протестантського) “духу капіталізму” Макса Вебера, “відкритого суспільства” Карла Поппера, “благоговіння перед  життям” Альберта Швейцара, “кінця історії” Френсиса Фукуями, концепція  “людських відносин” Мейо і т.ін.

2. Походження та суть держави.

Держава є одним із найважливіших  інститутів суспільства, центральним  елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань  політології є аналіз розвитку сутнісних  рис, соціальної ролі здійснюваних нею  функцій, форм державного правління  й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є  держава.

Термін “держава”  трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься  на окремій території, об’єднує  усіх членів суспільства. В  такому розумінні цей термін  використовується як синонім  понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

2) як відносини політичної  влади – сукупність зв’язків  між громадянами і органами  держави;

3) як адміністративні  органи влади та правові норми,  що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних  і політологічних теоріях це поняття  має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

- Суверенітет. Він має  внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава володіє  найвищою і необмеженою владою  над внутрішніми суб’єктами у  межах кордонів тієї чи іншої  країни (внутрішній вимір), а інші  держави повинні визнавати цей  принцип (зовнішній вимір);

- Всезагальність. Держава  охоплює своїм впливом усіх  людей, що мешкають на її  території, в тому числі громадян  інших держав;

- Примус. Монопольне право  на примусовий вплив щодо населення  і наявність особливої системи  органів, установ і знарядь  примусу (армія, поліція, суд,  тюрми), які виконують функції  державної влади;

- Право на застосування  сили. Держава володіє первинним,  вищим, порівняно з іншими організаціями,  правом застосувати силу в  межах, встановлених законом;

- Право. Держава функціонує  в рамках встановленого права.  Структура і функції державних  органів визначаються правом. Внутрішня  і зовнішня політика проводиться  виключно в правовому полі  від імені всього суспільства;

- Суверенна законотворчість.  Право видавати закони і правила,  обов'язкові для всього населення;

- Апарат держави. Наявність  публічної влади, здійснюваної  особами, зайнятими винятково  управлінням суспільством та  охороною встановлених у ньому  порядків (державні чиновники), сукупність  управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення  центральних і місцевих органів  влади;