Теоретичні засади продуктивності праці на підприємстві

 • забезпечувати  єдність методів вимірювання  продуктивності праці; 

 • показники  продуктивності праці мають бути  наскрізними, зведеними, порівняльними, мати високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

Розрізняють продуктивність у масштабі суспільства, регіону, галузі, підприємства, організації, цеху, виробничої дільниці, бригади й окремого працівника.

Продуктивність  праці вимірюється відношенням  обсягу виробленої продукції до затрат праці (середньооблікової чисельності персоналу). Залежно від прямого або оберненого відношення маємо два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника або робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво.

 

                                              

де В — виробіток;

    Т — затрати робочого часу;

    Q —  обсяг виробленої продукції.

     Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто величина обернена до виробітку):

                                   

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

Чим більший виробіток  продукції за одиницю часу, або  чим менші затрати часу на одиницю  продукції, тим вищий рівень продуктивності праці. Проте відсоток підвищення виробітку  не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. Співвідношення між ними виражається  так:

% зниження трудомісткості = % підвищення виробітку / (100 + %

підвищення виробітку)- 100;

% підвищення  виробітку = % зниження трудомісткості / (100 - %

зниження трудомісткості)- 100.

Виробіток є найпоширенішим і універсальним показником. У  масштабі економіки рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального  виробництва визначається відношенням  величини знову створеної вартості — національного доходу — за певний період до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду. У сфері послуг продуктивність праці (виробіток) визначається відношенням вартості послуг без вартості матеріальних витрат на їх надання за  певний період до середньооблікової чисельності персоналу сфери послуг за цей самий період.

Розрізняють показники  виробітку залежно від одиниці  виміру робочого часу:

• виробіток  на одну відпрацьовану людино-годину — годинний;

• виробіток  на один відпрацьований людино-день —  денний;

• виробіток  на одного середньооблікового працівника — річний (квартальний, місячний).

 Годинний виробіток характеризує продуктивність праці за фактично відпрацьований час.

Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та збитки часу.

Річний виробіток ураховує не тільки внутрішньозмінні, а й цілодобові простої.

Залежність між  цими показниками може бути виражена так:

1)Індекс денного  виробітку = Індекс годинного  виробітку - Індекс використання  робочого часу протягом зміни;

2)Індекс річного  виробітку = Індекс денного виробітку  - Індекс кількості явочних днів  протягом року [12; 131].

Методи вимірювання  продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів виробленої продукції. Залежно від способу визначення обсягів виробленої продукції розрізняють натуральний, трудовий і вартісний методи вимірювання виробітку (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Методи вимірювання виробітку

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг виробничої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних одиницях (штуках, тоннах, метрах тощо).

Цей метод має  широке застосування всередині підприємства: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості).

Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає продукцію, котра має одне й те саме призначення, проте відрізняється за якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати  за допомогою умовно-натуральних  одиниць. Натуральний метод має  обмежене застосування, оскільки підприємства і галузі випускають здебільшого  різнорідну продукцію. Окрім цього, за даного методу не можна усувати  змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях і в цехах, де обсяг робленої продукції або виконаних робіт визначається в нормо годинах. За науково обгрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці.

Трудовий метод  має обмежене застосування, оскільки він базується на використанні незмінних норм, що суперечить необхідності перегляду норм у міру здійснення організаційно-технічних заходів. Окрім того, досі на підприємствах розраховується здебільшого технологічна трудомісткість, яка виражає затрати часу лише основних робітників. І самі норми трудових затрат для них часто не порівняльні у зв'язку з різним ступенем їх обгрунтованості. Відсутні науково обгрунтовані нормативи праці на окремі види робіт або трудові функції.

У сучасних умовах найпоширенішим методом вимірювання  продуктивності праці є вартісний (грошовий), який грунтується на використанні вартісних показників обсягу продукції (валова, товарна продукція, валовий оборот, нормативна вартість обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід).

Перевага вартісного методу полягає в можливості порівняння різнорідної продукції з витратами  на її виготовлення як на окремому підприємстві або в галузі, так і економіки в цілому. У зв'язку з цим вартісний метод застосовується на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях [14; 57].

Показники продуктивності праці, розраховані за валовою і  товарною продукцією, мають схожі переваги і недоліки. Недоліки полягають передусім у тому, що рівень виробітку більшою мірою обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу кооперованих поставок, обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. Під час обчислення валової або товарної продукції часто має місце повторність розрахунку у зв'язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає цю продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.

 

 

3. Методи планування росту продуктивності праці

 

У ринковій економіці підвищення продуктивності праці — основний чинник вирішення економічних проблем підприємства.

Метою планування зростання продуктивності є:

• розрахунок основних техніко-економічних показників виробничо-господарської діяльності підприємства на стадії підготовки і порівняння варіантів проекту плану;

• найповніший  облік ефективності впровадження заходів  плану технічного й організаційного  розвитку виробництва;

• визначення ролі й завдань окремих служб, відділів та інших виробничих підрозділів у підвищенні продуктивності праці;

• аналіз динаміки зростання продуктивності праці.

Найбільш поширеним показником у плануванні продуктивності праці  є середньорічний виробіток продукції  на одного працюючого. Його величина залежить від виробітку робітників, їх питомої ваги в загальній чисельності працюючих, а також від кількості відпрацьованих ними днів і тривалості робочого дня. У процесі передпланового аналізу необхідно виявити вплив цих чинників на зміну рівня середньорічного виробітку промислово-виробничого персоналу (ПВП).

Вплив на середньорічний виробіток  працівника ПВП зміни частки робітників у чисельності ПВП (дВдр) розраховується за формулою:

                                                                        

де  — відхилення фактичної частки робітників в загальній чисельності ПВП від запланованої, %; В_ррп —середньорічний виробіток одного робітника у плановому періоді, грн.

Вплив на середньорічний виробіток  зміни кількості відпрацьованих днів одним робітником ( ) можна визначити за формулою:

                                                                                               

де Д_Вф — фактична питома вага робітників у загальній чисельності ПВП, %;    П_рд — відхилення фактичновідпрацьованої одним робітником кількості робочих днів від запланованої; в_дп — плановий середньоденний виробіток робітника, грн.

Для визначення впливу на середньорічний виробіток зміни тривалості робочого дня (ДВ ) використовується формула:

                 ,                           

де П_рдф — фактично відпрацьована одним робітником кількість робочих днів у середньому за аналізований період;

ДТ_рд — відхилення середньої фактичної тривалості робочого дня від запланованої, год; В_гп, — запланований середньогодинний виробіток робітника, грн.

Вплив на середньорічний виробіток  зміни середньогодинного виробітку  робітника (ДВ ) розраховується так:

                                      ,

де  — середня фактична тривалість робочого дня, год; ДВ_г — відхилення фактичного середньогодинного виробітку робітника від планового, грн.

Аналогічно аналізується зміна середньорічного виробітку  робітника. В основі аналізу лежить середньогодинний виробіток одного робітника, який залежить від низки  чинників.

Відносний показник продуктивності праці, що визначає динаміку її зростання  у відсотках порівняно з попередніми  періодами (дп), розраховується за формулою:

,

Де В_п, В₆ -виробіток на одного працюючого (робітника, виробничого робітника) у плановому і базисному (звітному) періодах [14; 67].

У практиці внутрішньофірмового  планування застосовуються такі методи планування продуктивності праці:

• корегування базисної продуктивності праці з урахуванням її зміни у планованому році через техніко-економічні чинники;
• прямого рахунку на основі трудомісткості виробничої програми;
• укрупнені методи.

Метод планування продуктивності праці за техніко-економічними чинниками може бути реалізований у двох варіантах. Перший передбачає розрахунок планованого скорочення (збільшення) чисельності за кожним техніко-економічним чинником та загальної зміни чисельності в цілому по підприємству, на основі чого встановлюється планований приріст продуктивності праці. Другий варіант, навпаки, базується на розрахунку можливої зміни продуктивності праці у відсотках за кожним техніко-економічним чинником та загальної її зміни в цілому по підприємству з дальшим визначенням планованої економії (перевитрати) чисельності персоналу. Принципова відмінність між наведеними варіантами полягає в різній послідовності та техніці розрахунку.

Відповідно  до першого варіанта методу планування продуктивності праці, що базується на пофакторному розрахунку чисельності, планове зростання продуктивності праці під впливом різних інноваційних заходів обчислюється в такій послідовності:

1. Визначається вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу підприємства у плановому періоді, тобто умовна чисельність, яка була б потрібна для випуску планового обсягу продукції за збереження базисного рівня випуску продукції на одного працюючого:

                                                 

                                              

де Ч_вих —вихідна чисельність, осіб; Ч₆ —чисельність працюючих у базисному періоді, осіб; К₀ —темп зростання обсягу виробництва продукції у плановому періоді, %.

2. Розраховується зміна чисельності працюючих під впливом різних чинників зростання продуктивності праці і визначається загальне зменшення (збільшення) чисельності підсумовуванням одержаних величин за всіма чинниками:                                      

                                                     ,                                                   

де Е — загальне зменшенні (збільшення) чисельності під впливом чинників зростання продуктивності праці, осіб; Е, — зміна чисельності під впливом /-го чинника, осіб; п — кількість чинників, що впливають на зміну продуктивності праці у плановому періоді.