Теоретичні аспекти оцінки капіталу підприємства та оптимізації його структури

Говорячи про сутність капіталу, Дж. Мілль відзначав, що “…крім початкових і загальних умов виробництва – праці й природних сил – існує ще одна умова, без якої неможливо здійснювати виробничу діяльність… Ідеться про попередньо нагромаджений запас продуктів минулої праці. Цей нагромаджений запас продуктів праці називається капіталом” [13, с. 260].

Дж. Мілль сформулював  дуже важливі теоретичні позиції, що характеризують роль капіталу в суспільному відтворені, а саме:

– пряму залежність економічного розвитку від наявності капіталу. Незадіяний капітал стримує розвиток, а інвестований у виробництво додатковий капітал дає можливість створити нові робочі місця;

– капітал формується завдяки  заощадженням, які можуть перетворитися на капітал у процесі виробничого використання;

– майбутнє споживання за рахунок  утримання від теперішнього може забезпечуватися лише продуктивним виробничим споживанням на розширеній основі;

– капітал – це засоби, спрямовані на організацію й забезпечення продуктивної праці. У свою чергу попит на товари показує, “…в якій конкретній галузі виробництва буде задіяно працю та капітал…” [12, с. 116]. Тобто Дж. Мілль визначав капітал як основний фактор започаткування виробництва, який залежить від рівня заощаджень та утримання від поточного споживання.

Таким чином, видатні теоретики  минулого, насамперед Ф. Кене, Ж.-Б. Сей, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, зробили вагомий внесок у теорію капіталу, пов’язавши його з результатами минулої праці, процесами виробництва й обігу, заощадженням, утриманням від поточного споживання, а також визначили головні фактори виробництва, де капіталу належить провідна роль, заклали наукове підґрунтя для класифікації капіталу та дотримання певних економічних пропорцій між факторами виробництва: працею, природними ресурсами, капіталом. Але конкретні процеси кругообігу капіталу та зміни його форм цими вченими досліджені не були. Такий науковий аналіз було здійснено К. Марксом (1818-1883 рр.) у його видатних працях.

К. Маркс у своїй фундаментальній  праці “Капітал” глибоко проаналізував роль капіталу в розширеному відтворенні [19]. За висновками видатного теоретика, капітал може існувати за певних соціально-економічних умов, зокрема при високорозвиненому товарному виробництві й обігу, наявності такої мотивації діяльності підприємця, як особисте збагачення, зосередженні у частини господарських агентів значної частки засобів виробництва (тобто має бути певний ступінь концентрації капіталу), відсутності власних засобів виробництва в частини господарських агентів, що змушує їх найматися [18, с. 292]. Вивчаючи природу товарного виробництва й обігу, К. Маркс зробив висновок, що обіг породжує потребу в грошах як їхньому специфічному інструменті, завдяки якому можливе нормальне обслуговування відтворювального процесу. Водночас товарне виробництво й обіг виступають вихідним пунктом утворення й використання капіталу. Кінцевою стадією товарного обігу, торгівлі завжди виступають гроші, і цей останній продукт товарного обігу є першою формою прояву капіталу. Тобто у результаті своїх досліджень К. Маркс довів, що процес утворення, накопичення, використання капіталу завжди був пов’язаний із рухом грошей, без яких неможливо організувати виробництво, розподіл, перерозподіл, споживання матеріальних благ. Водночас К. Маркс не ототожнював гроші та капітал, а зробив висновок, що лише за певних умов гроші перетворюються на капітал. Такі умови створює товарний обіг, коли гроші перетворюються на товар, потім знову перевтілюється у гроші, але з певним приростом.

Наріжним каменем економічної  теорії стало дослідження К. Марксом особливостей кругообігу капіталу, у процесі якого капітал змінює свою форму і проходить три послідовні стадії: грошову, виробничу й товарну. Грошовому капіталу була відведена функція основи для утворення доданої вартості, виробничому – безпосереднього продуктивного процесу утворення доданої вартості, товарному – функція реалізація вартості й доданої вартості та перетворення знову на грошовий капітал. При цьому К. Маркс чітко вказував на циклічність кругообігу грошей як капіталу: “… закінчуючи рух, гроші утворюють його новий початок” [20, с. 162-163].

“Найбільш повно сутність капіталу як руху, що набуває різних форм, у тому числі форми суспільних відносин, ми знаходимо тільки в тлумаченні К. Маркса. На сьогоднішній день воно є найоб’ємнішим за своїм змістом і найбільш повним” [18, с. 288]. Наукове тлумачення К.Марксом стадій кругообігу капіталу, у результаті якого змінюються його форми, і до теперішнього часу залишається фундаментальною основою сучасних теорій капіталу та особливостей його руху. К. Маркс довів, що в процесі зміни форм капіталу первісна авансова вартість не тільки зберігається, а й змінює свою величину завдяки прирощеній вартості (доданій вартості), що й перетворює її у капітал. Йому належить одне з найпоширеніших визначень капіталу як вартості, що спроможна до самозростання.

Варто також відзначити внесок К. Маркса у теоретичні основи категорії

“капітал” за ознакою його участі в процесі створення доданої вартості, а саме виокремлення постійного та змінного капіталу. Тобто до нових теоретичних позицій можна віднести визначення органічної будови капіталу як відношення між постійним і змінним капіталом та норми доданої вартості як відношення між доданою вартістю і змінним капіталом. До постійного капіталу була віднесена вартість засобів виробництва, що могла бути перенесена на готовий продукт тільки працею робітника, завдяки якій він здатен створити нову вартість, що є більшою за вартість його робочої сили. Цей приріст, за К. Марксом, і становить додану вартість, але її створює не весь капітал, а лише та його змінна частина (яка й дістала назву змінного капіталу), що авансується у робочу силу. З цих позицій К. Маркс зробив висновок, що капітал – це економічні відносини. При цьому він визнавав капітал сукупністю виробничих відносин, що реалізуються через експлуатацію найманої праці власниками засобів виробництва.

Значний внесок у розвиток теоретичних підходів до сутності та структурних характеристик капіталу зробили представники неокласичної економічної школи. Неокласична економічна теорія почала розвиватися наприкінці ХІХ ст. і отримала своє продовження в новому напрямі економічної думки – маржиналізмі, що представлений англо-американською, яка поділяється на кембриджську та американську, лозаннською (математичною), австрійською школами.

Кембриджська економічна школа сформувалася в Англії на основі економічних учень А. Маршалла (1842-1924 рр.). В основі теорії Маршалла лежав синтез маржинальної теорії вартості, факторів і витрат виробництва, попиту й пропозиції. Зазначені підходи прийшли на зміну класичній політичній економії, яка ґрунтувалася на трудовій теорії вартості.

Якщо класична школа вважала  первинною в економіці сферу виробництва, джерелом формування вартості витрати виробництва, а суб’єктивна маржиналістська школа вважала первинною сферу споживання і обумовленість цін корисністю товарів і послуг, то неокласики об’єднали сферу виробництва та розподілу й обміну як дві рівноправні сфери в об’єкт цілісного системного аналізу на основі граничних економічних величин. У результаті були природно поєднані обидві теорії вартості (витрат і корисності) в одну, що ґрунтувалася на одночасному вимірі і граничних витрат, і граничної корисності. Поняття граничного використання будь-якого фактора виробництво пов’язано із законом спадної віддачі від збільшення його використання як на окремих підприємствах, так і в цілих галузях [3, с. 113, 127].

У своїй роботі “Принципи  економічної науки” (1890 р.) А. Маршалл глибоко проаналізував сутність різноманітних економічних категорій, приділяючи виключну увагу функціонуванню капіталу [20]. Автор дослідив підходи до розуміння категорії “капітал” такими вченими, як А. Сміт, Дж. Мілль, Н. Сеніор та інших. До заслуг А. Маршалла слід віднести проведення ними функціонального аналізу дії законів, закономірностей, принципів взаємодії економічних явищ на макрорівні, що багато в чому залежить від ефективності роботи різних форм капіталу. За А. Маршаллом, капітал складається з тих речей, без яких виробництво не могло б здійснюватися з рівною ефективністю, але які не є безкоштовними дарунками природи [20, с. 307]. Він зробив висновок, що капітал є сховищем певних речей, результатом людських зусиль і відповідних жертв. Такі умови створюють можливість забезпечити прибутки скоріш у майбутньому, ніж у сьогоденні. Але капітал відрізняється від інших форм багатства тим, що може забезпечити зайнятість робітників. Капіталом А. Маршалл вважав ту частину багатства, яка виділяється на одержання доходу у формі грошей або придбання певних речей у сфері обігу. Капітал він поділяв на основний і оборотний. До капіталу учений відносив також знання, організаційні здібності та відповідні виробничі та державні утворення.

Слід звернути увагу також  на важливі думки А. Маршалла щодо особливостей розміщення капіталу на ринку та отримання за це певної винагороди. Ним було зроблено такі важливі висновки [3, с. 130]:

– застосування капіталу служить  джерелом прибутку, а надання його у позичку вимагає певної винагороди позикодавцю. Ціною, яка сплачується на ринку за його використання, є відсоток на капітал;

– значне розширення попиту на капітал буде мати своїм результатом  спочатку підвищення ставки відсотка, а потім залежно від масштабу ринку – збільшення пропозиції капіталу. Але підвищення ставки відсотка впливатиме на відтік капіталу з тих галузей, де гранична корисність його найнижча;

– підвищення ставки відсотка, або цін попиту на збереження, призводить до збільшення обсягу нагромадження. Однак на збереження впливає й багато інших причин, окрім відсоткової ставки.

Водночас учений звертав  увагу на те, що на заощадження багатьох людей відсоткова ставка справляє дуже незначний вплив. Адже зазвичай люди віддають перевагу сьогоднішнім, а не відкладеним на майбутнє задоволенням і не бажають “очікувати”.

Заслугою А. Маршалла є  також його висновки про функціональну роль відсотка: “…коли говорять про відсоток на капітал, то, звичайно, мають на увазі, що він становить просто дохід на капітал, або просто винагороду за очікування. Однак це можна назвати “нетто”- відсотком. Визначення “відсоток” включає в себе, окрім “нетто”- відсотка, ще й інші елементи, і його можна назвати “валовим” відсотком. До інших елементів відноситься страхування проти ризику, управлінський дохід як відшкодування зусиль, які затрачає позикодавець для зведення цього ризику до мінімуму. Для валового відсотка не характерна тенденція до вирівнювання, тоді як для “нетто”- відсотка така тенденція властива…” [3, с. 131].

Науковий інтерес при  дослідженні капіталу викликає також неокласичне вчення Дж. Кларка (1847-1938 рр.) [3, с. 140, 142-144, 149, 153]. Необхідність у визначенні граничної корисності факторів виробництва призвела до модифікації теорії граничної корисності в теорію граничної продуктивності, автором якої є засновник американської школи Дж. Кларк. Його теоретичні підходи є особливо важливим, оскільки він звернув увагу на необхідність руху та якісних змін факторів економічного розвитку. За Дж. Кларком, на структуру суспільства, його виробничий організм та динаміку впливають п’ять факторів: зростання населення, зростання капіталу, покращення методів виробництва, зміна форм промислових підприємств: від ліквідації дрібних малопродуктивних до виживання більш продуктивних. Кожна з цих змін діє на суспільство, змінюючи співвідношення різних індустріальних груп. Також важливим є визнання ученим того, що продуктивність суспільної праці залежить від кількісного відношення її до капіталу. Згідно концепції розподілу доходів на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва, яку в економічній літературі називають “законом граничної продуктивності” Дж. Кларка, фактори виробництва – праця чи капітал – можуть нарощуватися до тих під, поки вартість продукту, вироблена фактором, не зрівняється з його ціною. Цією обставиною і обумовлюється межа використання певного фактора на виробництві. Тим часом перманентний капітал може перетворюватися в кращі форми – залишати форми нижчі та втілюватися в кращі, якщо його розміри зростають, і перетворюватися в гірші, коли залишається у незмінних розмірах.

Практично важливим є висновки Дж. Кларка стосовно пропорцій дохідності на капітал та відсотків по позичковому капіталу. Якщо підприємство обладнане так, що на ньому забезпечується 5% чистого доходу на капітал, і якщо такий й же рівень відсотка по позиках, то таке підприємство певний період спроможне витримати конкуренцію.

Кембриджська економічна школа отримала своє продовження в австрійській школі маржиналізму. К. Менгер (1840-1921 рр.), Ф. Візер (1851-1926 рр.), Е. Бем-Баверк (1851-1919 рр.) у своїх дослідженнях також приділяли велику увагу сутнісним та функціональним ознакам капіталу. Зокрема, Е. Бем-Баверк зробив висновок, що капітал є результатом заощадження та виробництва, і виділив дві форми його функціонування: приватний капітал як сукупність засобів, що призначені для придбання різних благ, та суспільний (виробничий) капітал у формі виробничих споруд, сировини, обігових ресурсів, транспортних засобів тощо [4].

При дослідженні капіталу широко застосовуються і математичні підходи. Теоретичні позиції шкіл маржиналізму отримали своє втілення в математичних залежностях у роботах представників лозаннської (математичної) школи: Л.Вальраса (1834-1910 рр.), В. Парето (1848-1923 рр.) та інших.

Свій влад у розуміння  та трактування капіталу внесли й  українські вчені. Видатний учений М. Туган-Барановський (1865-1919 рр.) висловив думку, що капітал – це ті чи інші речі, котрі через певні суспільні умови набувають здатність зростати в своїй вартості і, таким чином, давати постійний дохід тому, кому вони належать [26, с. 89]. У відомій праці “Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894 р.) учений показав, що згідно з теорією періодичності промислових криз, вичерпання інвестиційних можливостей створюється умовами застосування позичкового капіталу, обмеженістю банківських ресурсів, а найголовніше – непропорційністю в розміщенні вільних грошових капіталів між різними сферами їх застосування. За висновками М.Туган-Барановського, диспропорційність у розміщенні капіталу є однією з головних причин економічних криз.

Таким чином, економічна теорія дуже широко трактує поняття “капітал”. Зазвичай у різних енциклопедичних виданнях його характеризують як “загальновідоме, але вкрай важке для визначення поняття”. Ще в ХІХ ст. професор Оксфордського університету Н. Сеніор писав, що капітал дістав такі різноманітні визначення, що можна запитати себе: чи має це слово значення, яке було прийняте всіма? [28]. Водночас усі наведені вище визначення та трактування доповнюють одне одного і надають можливість найбільш повно уявити сутність та функціональні характеристики категорії “капітал”.