Теоретичні аспекти оцінки капіталу підприємства та оптимізації його структури

РОЗДІЛ 1.ТЕОРИТИЧНІ АСПЕКТИ  ОЦІНКИ КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА ТА ОПТИМІЗАЦІЇ  ЙОГО СТРУКТУРИ

1. Економічна сутність капіталу підприємства

Провідна роль категорії  “капітал” підкреслюється самим змістовним значенням цього поняття, що походить від латинського слова “capitalis” [2, с.3] і означає головний, основний, ґрунтовний, дуже важливий.

Дослідженням сутності капіталу приділяли значну увагу теоретики в усі часи. В античний період під “капіталом” розуміли багатство. Першу спробу дати науковий аналіз капіталу зробив давньогрецький мислитель Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який розглядав капітал через призму багатства та, аналізуючи його сутнісні ознаки, зробив висновок, що дана категорія поділяється на два види. До першого він відніс дане природою багатство, яке пов’язане з постійним нагромадженням засобів, необхідних для життя і корисних для держави чи домашнього об’єднання, але яке “не безкінечне, а має свої межі”. До другого виду багатства Аристотель відніс процес накопичення грошей, що являє собою “…мистецтво наживати статок, з чим і пов’язане уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж”. Зазначені види багатства були названі Аристотелем “економіка” та “хремастика” [16, с. 224]. Як свідчить економічна історія, саме “хремастика”, тобто діяльність, спрямована на накопичення багатства та нагромадження грошових запасів, є першим відомим трактуванням капіталу як економічної категорії.

Водночас накопичення  багатства Аристотель вважав зайвою діяльністю. Процентні доходи він називав сумнівною та най не природнішою формою доходу, оскільки, на його думку, гроші призначені переважно для обміну і не можуть продовжувати нові гроші [1, с. 33]. Отже, Аристотель розглядав багатство з двох сторін – як природне багатство, яке має межу, та як процес накопичення грошей, що практично не має меж.

До ранніх витоків трактування  капіталу можна віднести також роздуми Ібн Сіна (Авіценни, 980-1037 рр.). Він сформулював дев’ять факторів життя, куди, зокрема, відніс людські здібності й капітальні блага: землю, розумову діяльність, повітря, вогонь тощо. Поступово теоретики минулої доби сформували науковий підхід до визначення поняття “капітал”. З якісним вдосконаленням економічного мислення, методів аналізу дійсності та отриманням нових висновків загальне та абстрактне поняття “капітал” поступово набирало конкретного змісту і почало віддзеркалювати результати суспільного розвитку та інтереси власників капіталу.

Представники практично  всіх економічних шкіл, зокрема таких, як меркантилізм, фізіократи, класична школа політичної економії, марксистська економічна школа, неокласична економічна школа та інші, зробили неоціненний вклад в економічну науку в цілому й безпосередньо в розуміння сутності категорії “капітал”.

Поступово, із розвитком  виробництва і товарно-грошових відносин, під

капіталом стали розуміти суму грошей, що надана в позичку й здатна приносити дохід його власникові у вигляді відсотка. Таке основне наукове трактуванню капіталу зберігалося майже до кінця ХІХ ст. [7, с. 15]. При цьому слово “капітал” у повсякденному житті вживалося як синонім грошам. Гроші як основне багатство (як процес породження грошей грошима, тобто “хремастика”) розглядалися й представниками першої економічної наукової школи у XVI – XVII ст. меркантилістами В. Стаффордом (1554-1612 рр.), А. Монкретьєном (1575-1621 рр.), Т. Маном (1547-1641 рр.), Г. Скаруффі (1519-1584 рр.) та ін. Під поняттям “капіталу” як основного багатства представники цієї школи (що отримала назву від італійського слова “mercante” – торговець, купець) розуміли процес нагромадження грошей, зокрема у золоті, сріблі та коштовностях. Для раннього періоду меркантилізму були характерні пріоритети, спрямовані на нагромадження грошей та заборону їх вивезення, обмеження імпорту товарів за рахунок встановлення високих мит, збільшення видобутку золота і срібла, зниження позичкового процента.

При дослідженні грошей як специфічної форми капіталу безпосередньо поняття “капітал” меркантилістами не застосовувалося. Проте вони розуміли, що для примноження багатства гроші мають бути задіяними в процесі виробництва, тобто набути виробничої форми, а потім перетворитися в товарну.

Меркантилісти відстоювали  думку, що лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується в грошах, являє собою багатство, тобто багатство – це процес нагромадження грошей. Крім того, меркантилісти вважали, що тільки процес виробництва створює необхідне підґрунтя для утворення багатства, тому потребує постійної підтримки та розвитку, а безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, де продукти перетворюються на гроші [12, с.43].

Учені іншої наукової школи, що виникла у XVIII ст, - фізіократи (отримала назву від грецького слова “physis” – природа, “kratos” – влада), представниками якої були В. Гурне (1712-1759 рр.), Ф. Кене (1694-1774 рр.), А. Тюрго (1727-1781 рр.), М. Рікеті (1715-1789 рр.), П.С. Дюпон де Немур (1739-1817 рр.) надавали капіталу значення надісторичної категорії, що природно властива всім епохам суспільства, народам та континентам. Водночас вони розглядали капітал в уречевленій формі і вважали, що гроші необхідні лише для придбання речей з метою отримання “чистого продукту”, який утворюється як надлишок над здійсненими витратами. Отримати такий надлишок, на переконання фізіократів, давала можливість праця тільки у сільському господарстві.

Заслугою представників  школи фізіократів (Ф. Кене, А. Тюрго) було те, що дослідження причин походження багатства ними було перенесено зі сфери обігу у сферу виробництва, де, на їх думку, і створюється багатство в результаті поєднання праці з природними ресурсами. При цьому фізіократи відстоювали думку, що гроші не є багатством, а лише засобом обігу. Чистий продукт, за їх висновками, створюється лише в землеробстві як надлишок над витратами виробництва, а продуктивним капіталом є той капітал, що вкладений у сільське господарство. Виробничою галуззю фізіократи вважали виключно землеробство, а продуктивною працею – працю на землі. Промисловість, транспорт і торгівлю вони називали безплідною сферою, а працю людей у цих сферах – не прибутковою для суспільства. Капітал, у визначенні А.Тюрго, – це рухоме майно, яке є результатом збереження та ощадливості.

Водночас необхідно відмітити, що важливою теоретичною заслугою фізіократів було здійснення ними науково аналізу сукупного суспільного продукту, руху його елементів як необхідної умови процесу виробництва і відтворення класів. Цей рух суспільного продукту через сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання було названо економічним кругообігом.

Ф. Кене вперше в історії економічної думки запровадив поняття “відтворення суспільного продукту”. Також він розмежував його вартісну й натуральну форми, відокремивши поняття “капіталу” і “доходу”. Про капітал Ф. Кене говорив, що це не гроші, а ті засоби виробництва, за допомогою яких створюється “чистий продукт” – “багатство, яке формує дохід націй і є продуктом, який залишається після сплати всіх видатків з доходу, що отримується з володінь” [13, с. 194, 223].

До заслуг Ф. Кене слід віднести також те, що у своїй праці “Економічна таблиця” (1758 р.) він зробив першу спробу моделювання економічного кругообігу і вперше започаткував науковий підхід до класифікації капіталу. Схема кругообігу Ф. Кене була побудована на основі принципів домінування землеробства над іншими сферами виробництва. Учений поділив усе суспільство на три класи: продуктивний (фермери й селяни), землевласники і непродуктивний, або безплідний (усі, хто не займається працею у сільському господарстві) [17].

Увесь суспільний капітал (який він ототожнював виключно із сільським

господарством) він поділив  на дві частини: первісні аванси (витрати на інвентар, худобу – тобто фактично основний капітал) і щорічні аванси (витрати на насіння і робочу силу – тобто оборотний капітал). Первісні аванси використовувалися тривалий час – 10 років, а щорічні аванси – протягом року. При аналізі процесу відтворення Ф. Кене виходив із таких передумов: між собою обмінюються еквіваленти, тобто рівні вартості; ціни є постійними, не враховується зовнішня торгівля; за вихідний момент обирається кінець сільськогосподарського року, коли збирають урожай. Ф.Кене розглядав такі складові щорічних авансів, як насіння, основні сільськогосподарські роботи, робочу силу, а також витрати тривалого характеру, до яких він відносив сільськогосподарські знаряддя, будівлі, робочу худобу [6, с. 22-23]. Тобто у працях фізіократів капітал розглядався в матеріально-речовій формі.

Таким чином, Ф. Кене вперше в економічній науці розробив модель економічного кругообігу з урахуванням руху основного й оборотного капіталів та обґрунтував правило, за яким суспільний продукт на макроекономічному рівні може бути реалізований при дотриманні певних пропорцій між його речовими і вартісними елементами. Це було геніальне для того часу досягнення економічної думки, незважаючи на віднесення Ф. Кене промисловості, транспорту й торгівлі до безплідної сфери.

Новою віхою в розумінні  сутності капіталу стали дослідження  класиків

політичної економії А. Сміта (1723-1790 рр.), Д. Рікардо (1772-1823 рр.), Ж.-Б. Сея  (1767-1832 рр.), Дж. Мілля (1790-1864 рр.), Н. Сеніора (1806-1873 рр.) та інших.

Розглядаючи капітал як певний запас, що вкладається в процес виробництва, А.Сміт уперше зробив висновок про те, капітал є результатом минулої праці й деякий час може залишатися не задіяним у процесі виробництва. Тобто капітал як потенціальний ресурс накопичується і зберігається до часу його фактичного використання. Зокрема, у своїй праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776 р.) А.Сміт розглядав капітал як накопичений запас засобів виробництва (накопичене багатство), що використовується для господарських потреб і приносить дохід. Трактуючи категорію “капітал”, А. Сміт уперше відзначив існування систем виробничих відносин. Зокрема, він вважав, що капітал формується внаслідок присвоєння повними особами продуктів виробництва, створених працею інших людей [24].

Загалом система економічних  поглядів А. Сміт ґрунтувалася на визначенні капіталу як певного запасу, який використовується в процесі виробництва. Водночас він звертав увагу на те, що всі запаси можуть виступати у ролі капіталу. Якщо вони кількісно обмежені і спрямовуються тільки на споживання, то, за висновками А. Сміта, не можуть бути джерелом доходу. А. Сміт, як і фізіократи, виділяв у капіталі дві його форми функціонування – основний і оборотний. Однак, на відміну від фізіократів, він застосував ці форми до будь-якого продуктивного капіталу, а не лише до того, що використовувався у сільськогосподарській сфері, та стверджував, що весь капітал будь-якого підприємця поділяється на капітал основний і капітал оборотний. Водночас А. Сміт класифікував основний і оборотний капітал на якісно новій основі. До основного він відносив машини і знаряддя праці, споруди й будинки, землю, корисні здібності усіх членів суспільства. Тобто основний капітал в уяві А. Сміта – це капітал, що тривало використовується, не залучається до сфери кругообігу, довгий час не змінює власника. До оборотного капіталу він відносив продовольчі товари, матеріали і готові вироби, гроші, тобто такий вид капіталу, що знаходиться постійно в обігу і приносить прибуток при переході його з рук одного власника в руки іншого.

Теорія капіталу становила  значний науковий інтерес також  для відомого

представника класичної  політичної економії Д. Рікардо. У своїй праці “Основи політичної економії та оподаткування” (1817 р.) капіталом він називав ту частину багатства, що використовується у виробництві й складається з машин, механізмів, інструментів, товарі повсякденного вжитку та тривалого використання (їжі, одягу, побутових предметів), що є необхідними для приведення в дію праці. Тобто процес виробництва був визнаний як головний чинник розміщення капіталу. Крім того, при віднесенні капіталу до оборотного або основного Д. Рікардо вважав необхідним враховувати, за який термін зношується капітал і як часто він потребує ресурсів для відтворення. Зокрема, Д. Рікардо зазначав, що є велика різниця у часі, протягом якого різні капітали слугують суб’єктам. У залежності від того, як швидко зношується або споживається капітал, його можна віднести до оборотного або основного капіталу [23].

Таким чином, Д. Рікардо суттєво  удосконалив підходи до класифікації основного й оборотного капіталу в залежності від терміну його використання у виробництві та механізмів відтворення. До заслуг А. Сміта і Д. Рікардо слід віднести суттєве розширення розуміння сутності капіталу та його функціонування у виробництві [5, с. 11]. Під капіталом вони розуміли накопичені запаси засобів виробництва, що застосовуються з метою подальшого виробництва товарів й послуг.

Ґрунтуючись на висновках  А. Сміта, що капітал є результатом  попередньої праці, Ж.-Б. Сей у свою чергу визначав капітал як суму цінностей і бачив у ньому один з провідних чинників виробництва, що поряд з працею і землею приносить його власнику дохід [14, с. 248]. Заслугою Ж.-Б. Сея є також започаткування теорії факторів виробництва, у якій капіталу він відвів провідну роль. За висновками Ж.-Б. Сея, у процесі використання трьох факторів виробництва – праці, землі і капіталу – створюється товар як корисність. Виходячи із корисності товару, суспільство визначає його цінність. Цінністю товару є цінність продуктивних послуг, тобто праці, землі й капіталу, які є витратами виробництва. Водночас праця, земля і капітал, що беруть участь у процесі виробництва, слугують для створення не лише вартості, але й доходів. При цьому фактор «праця» породжує заробітну плату як дохід виробників, фактор “капітал” – відсоток як дохід капіталіста, а фактор “земля” – ренту як дохід землевласника [3, с. 54].

Ґрунтуючись на наукових розробках  А.Сміта, Ж.-Б. Сей визначив в економіці чотири основні сфери: виробництво, розподіл, обмін і споживання. Оскільки ці сфери між собою тісно пов’язані товарними та грошовими потоками і повинні балансуватися, Ж.-Б. Сей, узявши за основу економічну таблицю Ф. Кене, сформулював висновок про властивість економіки як потокової системи [3, с. 55], у якій рух різних форм капіталу відіграє провідну роль.

Значну увагу вивченню сутності капіталу і факторів виробництва приділяв Н. Сеніор. Природні ресурси та людську працю він відносив до первинних факторів виробництва, а до вторинних – утримання. Саме фактор утримання він вважав основою капіталу. За висловом Н. Сеніора, утримання має характерні відмінності від праці й природних ресурсів. Воно є необхідною умовою існування капіталу і спорідненою категорією до прибутку, як праця до заробітної плати [12, с. 110].

Досліджуючи різні підходи  до трактування сутності капіталу, необхідно

зупинитись також на науковому  доробку Дж. Мілля. Представник англійської школи політичної економії Дж. Мілль у своїй праці “Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848 р.), яка складається із “Попередніх зауважень” та п’яти книг: “Виробництво”, “Розподіл”, “Обмін”, “Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл”, “Вплив уряду”, глибоко проаналізував суспільні процеси та економічні тенденції. Методологія дослідження вченого ґрунтувалася на протиставленні законів виробництва і розподілу [21]. Так, закони виробництва, за Дж. Міллем, незмінні і не залежать від волі, а закони розподілу прямо залежать від інтересів керівної частини суспільства і розвитку форм власності. Значну увагу вчений зосередив на аналізі економічних пропорцій, а саме співвідношення факторів виробництва: праці, природних ресурсів, капіталу. Дж. Мілль дослідив також передумови й обмеження економічного зростання держави у розбудові ринкового середовища. Ним були детально дослідженні такі категорії, як заробітна плата, вартість, ціна, прибуток, гроші, кредит, міжнародна торгівля.