Історія економіки та економічної думки

Першою з них, а водночас якісно новою формою приватнокапіталістичної  власності, стає акціонерна власність, яка тимчасово і частково розв’язала попередню суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами, чим сприяла розвиткові технологічного способу виробництва. Прогрес останнього спричинив, у свою чергу, дальшу еволюцію акціонерної капіталістичної власності. Вона на нижчому щаблі найвищої стадії капіталізму стала найбільш адекватною формою розвитку корпорацій. Так у всіх розвинутих країнах капіталу кожна велика монополія існує у формі акціонерної компанії.

У дальшому процесі свого розвитку продуктивні сили переростають монополістичну власність. Це визнають багато західних науковців. Так відомий американський економіст А. Берлі зазначав, що розвиток освіти, частина наукових досліджень не можуть бути здійснені у приватному секторі. Приватні підприємства, - зазначає професор економіки Кембріджського університету Дж. Робінсон,  - перестали бути найкращою формою організації для використання переваг сучасної технології. Це привело до виникнення нової форми капіталістичного усуспільнення засобів виробництва. Такою більш розвинутою формою приватнокапіталістичної власності, більш високою колективною формою капіталістичного привласнення є державна власність. Вона є найвищою формою капіталістичного усуспільнення у межах національних капіталістичних держав, значно розширила можливості розвитку продуктивних сил, тимчасово і частково розв’язала суперечності капіталістичної власності.

На певному етапі продуктивні  сили переростають і цю форму власності, що зумовлює виникнення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності - якісно нової суспільної форми їх (продуктивних сил) розвитку на інтернаціональній основі. Найбільш зрілих форм вона досягає у межах капіталістичної інтеграції країн Західної Європи.

Виникнення кожної наступної форми  приватнокапіталістичної власності супроводжується не повним, а діалектичним запереченням попередньої. Деякі з них зрощуються, що також приводить до виникнення нової якості у формах власності. Тому сучасна система відносин приватнокапіталістичної власності в взаємодією насамперед названих форм власності (крім них існують кооперативна, дрібнотоварна та ін.), які лише у такій єдності можуть забезпечити дальший розвиток продуктивних сил, тимчасово і частково розв’язати суперечності процесу суспільного відтворення.

Серед названих форм приватнокапіталістичної власності найбільше виконує інтегруючу роль, тобто функцію поєднання інших форм власності в одну систему, акціонерна власність. Про це свідчить, зокрема, той факт, що більшість форм приватнокапіталістичної власності (значна частина індивідуальної, корпоративна, великою мірою державна) розвивається у формі акціонерних компаній. Крім того, виникнення і розвиток акціонерного капіталу означає процес скасування капіталу як приватної власності у межах самого капіталістичного способу виробництва, необхідний перехідний пункт до зворотного перетворення капіталу у власність асоційованих виробників, у безпосередньо суспільну власність. Розкриваючи задум своєї основної праці, К. Маркс у листі Ф. Енгельсу писав, що він хотів включити до неї (тобто до  Капіталу) розділ “Акціонерний капітал як найбільш досконала форма, що підводить до комунізму, разом з усіма його суперечностями”.

Виходячи з цього, в акціонерній  власності слід з’ясовувати риси, які, з одного боку, посилюють процес монополізації незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва, багатства як знаряддя, що сприяє зростанню експлуатації і т. іи., а з іншого - виявляти у ній прогресивні риси, якості, властивості перехідної (між капіталізмом і соціалізмом) форми. До негативних (з погляду трудящих) належать насамперед централізація капіталу за рахунок дрібних заощаджень частини найманих робітників і службовців і використання цих засобів для посилення експлуатації значної частини населення. Широке впровадження акціонерної форми власності сприяє привласненню нетрудових доходів через виплату крупних дивідендів і характеризує посилення експлуатації у сфері розподілу. У сфері обліку ця форма використовується для фінансових спекуляцій, відволікання значної частини фінансових засобів від виробничого використання. Акціонерна власність також служить важливим засобом економічного, а тим самим і політичного панування купки експлуататорів над переважною більшістю економіки.

До прогресивних рис цієї форми  належать, по-перше, можливість значного розширення масштабів виробництва, появи крупних підприємств, які не здатний був побудувати окремий капіталіст, а в наш час - окрема корпорація або навіть держава; по-друге, завдяки відокремленню власності на капітал від його використання (капітал-функція) прискорюється процес концентрації та централізації капіталу, а тим самим і його переливання з однієї галузі в іншу, більш раціонально здійснюється процес управління капіталістичним виробництвом. Завдяки централізації дрібних заощаджень трудящих, капіталів дрібних і середніх капіталістів розширюються, по третє, масштаби капіталі будуть істотно змінені, якщо пе повністю замінені державною власністю та державним управлінням.

Такі прогнози є безпідставними, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, у них не враховується дія закону заперечення заперечення. Зміст цього закону щодо характеру взаємодії існуючих форм власності та тенденції їх розвитку на майбутнє полягає насамперед у тому, що кожна наступна, більш розвинута форма власності не повністю, а діалектичне (з утриманням позитивних сторін) заперечує попередню. Прогнози названих авторів базуються майже па повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності. Слід враховувати і те, що державна власність є найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав. Але, оскільки сучасні продуктивні сили все більше - переростають межі окремих країн, особливо малих та середніх, посилюється процес інтернаціоналізації технологічного способу виробництва, то Їх суспільною формою розвитку стають більш розвинуті (порівняно з державною) форми власності. Це інтегрована власність окремих країн, декількох компаній' з різних країн, її об’єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука - у формі снільних патентів, ліцензій та ін.). При цьому, однак, домінуючою суспільною формою розвитку продуктивних сил залишається державна власність (на засоби виробництва, національний доход, інтелектуальну власність тощо).

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування двох або кількох форм власності й  утворення на цій основі змішаних форм власності.

З погляду характеру відносин власності у майбутньому найбільш інтенсивно будуть посилюватись асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності буде збільшуватися частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ економічної свободи людини і надалі залишиться приватна власність, то Її значення зростатиме. Водночас поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи дальшого прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть ще однією тенденцією дальшої еволюції відносин власності.

Названі тенденції розвитку технологічного способу та відносин власності зумовлюють відповідні зміни господарського механізму. Насамперед у найближчі десятиліття  відбуватиметься його подальше ускладнення. Поряд з механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі монополістичною та олігополістичною) планомірністю та державним регулюванням, програмуванням і прогнозуванням розвитку економіки посилюватиметься наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулювання матиме місце поєднання адміністративних та економічних важелів. Але домінуючою тенденцією стане переважання економічних форм і методів регулювання мікро- та макроекономічних процесів. Поступово посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку реалій економічної дійсності і відповідно послаблюватимуться елементи анархії, стихійності.

У структурі господарського механізму  переважна роль належатиме державному регулюванню, програмуванню та прогнозуванню економіки. Роль цього елемента господарського механізму може посилитися внаслідок загострення екологічної кризи. Залежно від ступеня ЇЇ поглиблення все більш актуальним буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї землі) макроскопомічного регулювання процесів відтворення.

Мануфактурний період української промисловості.

Важливе значення для розвитку ремесла  та в подальшому мануфактурного виробництва в Україні мав процес урбанізації. Міста були основними центрами товарного виробництва та обміну, носіями суспільно-економічного прогресу. У середині XVІІ ст. нараховувалося майже тисяча міст та містечок. Серед найбільших: Львів, Умань, Біла Церква, Кам’янець-Подільський, Острог, Кременець, Перемишль, Житомир, Самбір та ін.

Структура міського ремесла включала ковальську справу, виробництво зброї, пороху, цегли, деревообробку, ткацтво, кравецтво, шевство, кушнірство та інші. Кількість ремісників у співвідношенні до всього працюючого населення була невеликою, але мала тенденцію до зростання. Кількість ремісничих професій з 270 у XVІІ ст. зросла до 300 в кінці XVІІІ ст. Розвивалися спеціалізація, художні промисли. З розвитком товарно-грошових відносин міські ремісники все більше орієнтуються на ринок. Посилюються їхні зв’язки із скупниками. Частина з них перетворюється у надомників. Поступово на цій основі виникають передумови для формування розсіяної мануфактури.

У структурі міського ремесла існувало також і цехове виробництво. Українські цехи, на відміну від західноєвропейських, мали певну специфіку стосовно організації та соціальних умов виробництва. По суті, цехи виступали братствами. Відносини патріархальної сім’ї частково переносилися на організацію виробництва, дисципліну праці, внутрішні стосунки між виробниками. З фінансових причин братчики не мали власних цехових приміщень і працювали уособлено у домашніх умовах.

Міське ремесло співіснувало із сільським. Сільське ремесло було в  більшості спеціалізованим. Окремими видами робіт займалися професіонали. Вони працювали на замовлення і на ринок, обслуговуючи потреби селян. Зокрема: ковалі, стельмахи (вози, колеса, сани), теслярі, бондарі, столяри, гончарі, ткачі. Найбільш розповсюдженою галуззю сільського ремесла було ткацтво. Виготовляли тканини майже в кожному селянському господарстві. Починаючи з насіння, предмет праці проходив через жіночі руки.

У XVІІІ ст. в Україні  співіснували сільське і міське ремесло, цехова форма організації виробництва та мануфактура. Мануфактура як форма організації праці найбільше відповідала ринковим потребам. В Україні та Росії це виробництво мало свої особливості. Воно формувалося в умовах кріпосного права, яке стримувало розвиток товарно-грошових відносин, зростання попиту та розширення ринку. У цих специфічних умовах в Україні формуються три види мануфактур:

– капіталістична, заснована на використанні вільнонайманої робочої сили;

– кріпосна, або вотчинна, заснована на використанні праці кріпаків;

– посесійна, створена державою та передана приватним особам у спадкове користування. Тут використовувалася праця як підневільної, так і найманої робочої сили.

Технічною передумовою зародження мануфактур в Україні стало широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. У кінці XVІІІ ст. на території Лівобережжя налічувалося 3 362 водяних та 12 732 вітряних млинів, на Слобожанщині – близько 645, у Східній Галичині – 5 117. Значна частина з них була великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним, сукноваляльним та лісопильним. Коштував такий млин 3 тис. золотих.

В окремих галузях промисловості XVІІІ ст. довгий час існували початкові  форми мануфактурного виробництва, зокрема у видобутку, плавці руди та виготовленні залізних виробів. Так звані рудні являли собою комплекс, що включав водяний двигун, плавильний та кричний горни, кузню з механічним молотом вагою 5–8 пудів, міхи для подачі повітря в горни. Середня продуктивність підприємства становили 4–7 пудів заліза на день. Обслуговували його від 7 до 24 найманих або кріпосних робітників, які виконували спеціалізовані роботи. Одна десята виробленого заліза, також кулі, дріб, картеч, направлялася на потреби війська. Попит на продукцію рудень був нестійким і залежав від загального стану кріпацьких господарств. Здебільшого вони так і не змогли перерости у великі централізовані мануфактури. У кінці XVІІІ ст. на новій технологічній основі будуються доменні печі та перші металургійні заводи. З 1750 року почав працювати Терсинський металургійний завод на Донбасі, з 1799 року – Луганський металургійний завод, що працював на кам’яному вугіллі.

Державні військові потреби  зумовили активний розвиток виробництва  селітри. Згідно з Берг-привілеєм 1719 року промисловці цієї галузі звільнялися від усіх форм оподаткування та несення військової служби. Основні підприємства розташовувалися в гетьманських полках, Київській губернії та Слобідській Україні. Усього у 1765 році налічувалося 55 казенних та старшинських заводів. У цілому, непослідовність царизму в розвитку цієї галузі призвела до її уповільненого розвитку. Подібна ситуація склалася і в поташному та дігтярному промислах у лісових районах Стародубського, Охтирського та Чернігівського полків.

У XVІІІ ст. на Лівобережжі та Слобожанщині існувало 36 гут, що виробляли листове  скло, скляний посуд, пляшки, лампи, кришталь. Виробництво захищалося від  зовнішньої конкуренції високим  митом. Розміри підприємств та їхня продуктивність поступово зростали. На більшості скляних заводів працювало до 20 робітників. На початку XІX ст. значна частина гут трансформується у фабричне виробництво.

Особливо швидкими темпами розвивалося  вапняно-цегельне виробництво. Спочатку існувала початкова мануфактура. У 80-х роках XVІІІ ст. на Лівобережній Україні було 65 цегелень, у Полтавській губернії – 21 завод, в Слобідській Україні – 48 заводів. Пізніше з’явилися великі підприємства у Батурині та Глухові.

Довго відбувалося співіснування  дрібного та великого виробництва у  винокурінні. У кінці XVІІІ ст. винокуріння  стає монополією дворянства, але зберігається і народний промисел.

У шкіровиробництві провідними стають Чугуївський та Сумський шкіряні заводи. У солеварінні ця роль довго зберігалася за Бахмутським та Торським соляними заводами. Виробництвом озброєння займалися Шосткінський пороховий завод, Київський ”Арсенал“, завод з ремонту зброї у Кременчуці.