Історія економіки та економічної думки

З'явилися нові культури, збільшилися  врожаї. Зросло значення садівництва, городництва, виноградарства.

Відбувся перехід від пасовищного до стійлового тваринництва. Розвивалися багатогалузеві господарства та територіальна спеціалізація. Зріс виробничий досвід селян.

Урбанізація Західної Європи, що розпочалася  з XI cm., зумовила переростання міст на центри ремісничого виробництва і торгівлі. Внаслідок “комунальних” революцій значна частина міст домоглася сеньйоріальності. Вони сприяли визволенню селян від особистої залежності, становленню сільських комун. Міста Середземномор’я, Нідерландів стали центрами міжнародної, посередницької торгівлі, експортного ремесла. У Скандинавії міста, що були ремісничо-торговими центрами, залишилися у залежності від феодалів.

Основною організаційною формою ремесла  були цехи. В XIV—XV cm. розпочався розпад цехового ладу, що заважав технічному прогресу. 
Зросло значення торгівлі. Вона мала корпоративний характер. Купці об'єднувалися в торгові гільдії. Склалися внутрішні національні ринки. Головними напрямами міжнародної торгівлі були торгові відносини між європейськими країнами та Сходом (левантійська — від латинського слова левант — схід).

Отже, товаризація сільського господарства, розклад цехового ладу, розвиток науково-технічного прогресу, зростання внутрішньої  та зовнішньої торгівлі, утворення  загальнонаціональних ринків свідчили про те, що феодальне господарство вичерпало себе і людство вступило в індустріальну добу

Місце капіталізму в  світовій історії, його періодизація та основні риси.

Найважливішою рисою суспільної форми  капіталістичного способу виробництва  є монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва й їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення чужої праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності. З неї випливає така основна риса, як відсутність засобів виробництва у переважної більшості працюючих, внаслідок чого вони змушені продавати свою робочу силу, бути найманими робітниками, а отже, здійснювати найману працю, виробляти та збільшувати капітал. З погляду відносин власності у сфері безпосереднього виробництва третьою основною рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є праця робітника під контролем капіталіста і власність останнього на виготовлений продукт, відчуженість найманих робітників від процесу управління виробництвом. Четвертою основною рисою капіталістичних виробничих відносин є привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найманими робітниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного продукту. Ця ознака характеризує відносини приватнокапіталістичної власності переважно у сфері розподілу. З неї, а також з наведених рис випливає і така важлива риса капіталістичного способу виробництва, як обмеженість споживання переважної частини населення максимальними межами вартості робочої сили, необхідного продукту, а залежно від співвідношення попиту та пропозиції на товар робоча сила, рівня класової боротьби трудящих та інших факторів ця межа рідко досягає величини вартості робочої сили. Це зумовлює мету осіб найманої праці, а також ремісників, дрібних торговців, фермерів тощо - підтримання життя, існування, а для класу капіталістів такою метою є збільшення багатства. Ця мета є шостою економічною рисою капіталізму, його суспільної форми. Сьомою важливою рисою даного способу виробництва є те, що товарне виробництво досягає найвищого свого розвитку, стає загальним, що все (передусім робоча сила), створене природою (земля, вода, ліси, корисні копалини і т. ін., навіть повітря) і людиною (у тому числі продукти мистецтва, його шедеври), купується та продається. Ця риса характеризує капіталістичні виробничі відносини переважно у сфері обігу. Ще однією основною рисою суспільної форми капіталістичного способу виробництва є конкуренція. Вона охоплює як відносини між окремими групами, прошарками, верствами класу капіталістів у всіх сферах суспільного відтворення, так і відносини між найманими робітниками.

До важливих рис капіталізму  належить опосередковане втручання  держави у регулювання окремих  сторін виробничих відносин (наприклад, прийняття законів про тривалість робочого дня, розміри заробітної плати, збереження конкуренції тощо).

Ці найбільш важливі економічні риси капіталістичного способу виробництва  можуть бути доповнені низкою другорядних  рис, ознак, властивостей його суспільної форми (наприклад, відмінність між містом і селом, між фізичною та розумовою працею, праця капіталістів або її відсутність і т. ін.).

Основні економічні риси капіталістичного способу виробництва мають різні  форми вияву: соціальні, юридичні, політичні, культурні, ідеологічні тощо. Наприклад, у сфері політичних відносин капіталізму властива відчуженість переважної більшості населення від участі в управлінні державою, тобто від політичної влади.

Приватнокапіталістична  власність та тенденції її розвитку за сучасних умов.

Оскільки ця форма власності за умов домонополістичного капіталізму охоплювала майже всю сукупність виробничих відносин (майже, оскільки крім неї у незначних масштабах існувала індивідуальна власність, основана на власній праці), то зміни, які відбуваються в її межах, у найбільш загальному плані відбиваються насамперед в об'єктах і суб'єктах власності.

З боку об’єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої  сили, використовуваних людьми сил  природи), до сучасної системи відносин власності належать форми і методи організації праці (особливо з моменту впровадження у виробництво системи Тейлора і наступної їх заміни більш прогресивними), наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбільшою мірою стали власниками цих об’єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих рис названих об’єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність більш широкої персоніфікації таких об’єктів, що призводить до значного розширення і суб'єктів їх привласнення. Так, за умов розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а ЇЇ учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього стають носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати від найманих робітників і службовців, як засоби виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Внаслідок цього вони певною мірою стають співвласниками даного об’єкта привласнення, що є одним з найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, і розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці у даному випадку розрізняють нині три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії; 2} суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства І не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що а просочується а і представляє інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді.

Така еволюція об’єктів власності  зумовлює принципові зміни й у  товарі робоча сила. Оскільки носієм останньої  все частіше стають найбільш кваліфіковані  робітники та службовці, тобто робоча сила стає інтелектуально-інформаційно насиченою, то її відчуження від власника відбувається у якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження значною мірою заперечуються. Водночас на цій основі не можна робити висновок про те, що знання, а не праця виступають джерелом вартості. Цей висновок відомого американського науковця Д. Белла можна назвати метафізичним (а не діалектичним), оскільки в ньому ізольовано й у статиці розглядаються знання і праця. Насправді джерелом вартості у даному випадку стає науково та інформаційно насичена праця.

Еволюція об’єктів власності призводить також до глибоких змін у суб’єктах власності. Проблема полягає насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за найманням у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займаються підприємницькою діяльністю, організовують свою ризиковану, або венчуру справу. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах, або суміщати роботу за найманням (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за найманням, може одночасно стати суб’єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб’єктність частково поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Якщо дати загальну оцінку тих змін, що відбуваються у відносинах власності з погляду їх об’єктів, і з’ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об’єктів на таких трьох основних рівнях: 1) окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3} на міжнаціональному рівні. З погляду формантного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об’єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що на домінуючу роль серед об'єктів власності висуваються ті, які повинні бути або у власності окремих трудових колективів, або у державній.

Істотні зміни відбуваються у межах  інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності відбувається зростаюча дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження та користування власністю. Це означає, що у минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна приватна капіталістична власність) ці права в основному належали одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник нерідко надавав землю в оренду орендарю. За сучасних умов власники підприємств у різних галузях промисловості віддають їх у володіння, або розпорядження, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передачу в інші руки управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.

На цій основі виникає і розвивається значний прошарок керуючих, або менеджерів. Дж. Гелбрейт називає Їх техноструктурою  та стверджує, що до неї перейшла влада  у сучасних гігантських корпораціях  США та Інших країн Заходу. Оскільки у США налічується близько 12 млн. менеджерів, то саме в їхніх руках, на думку американського економіста, зосередилася влада на сучасному крупному підприємстві.

У даному випадку слід уникати двох крайнощів, розглядаючи проблеми власності  та влади у межах гігантських  корпорацій: 1) заперечувати сам процес значного відокремлення влади від власності (як це було у XVI - XIX ст.); 2) стверджувати, що сучасний власник повністю позбавлений влади, що власність і влада стали абсолютно відокремленими.

Насправді, внаслідок зростаючих масштабів виробництва капіталіст-підприємець ще в минулому столітті почав залучати до управління найманих менеджерів. У наш час серед 12 млн. керуючих у США слід виділяти такі три основні групи. Перша: найменш чисельна - вищих менеджерів. Їх налічується близько 10 тис., і вони займають ключові посади у гігантських корпораціях (президентів, віце-президентів), їм передаються важливі важелі на підприємстві. Внаслідок цього до них разом з владою переходить значна частина власності корпорацій. Це відбувається шляхом придбання значної кількості акцій (вартістю від 1 до 2 млн. дол. у кожного), казкових сум платні. Так наприкінці 80-х - на початку 90-х років такі виплати перевищували 1 млн. дол. на рік, а у деяких з них - навіть більше 3 мдн. дол. В американській економічній літературі з цього приводу навіть виник спеціальний термін “епоха золотих зірок”. Ним позначають факти отримання вищими менеджерами платні на суму вартісної оцінки золота, що дорівнює живій вазі таких керуючих. Третім важливим каналом, за яким частина власності гігантських корпорацій переходить до рук вищих менеджерів, є надання їм у персональне користування дорогих автомобілів, яхт, коштовних килимів і навіть невеликих картинних галерей. За рівнем доходів, способу життя, наявністю реальних прав такі менеджери вливаються до складу крупної буржуазії. Звичайно, вони не позбавлені власнЬсті, як про це твердять Дж. Гелбрейт та інші прихильники теорії “революції керуючих”.

Таких менеджерів не слід ототожнювати з керуючими середньої ланки (наприклад, начальниками цехів), які мають у своєму розпорядженні зачно менше влади на підприємстві і за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Тим більше неправомірно ставити знак рівності між вищими менеджерами і найбільш чисельною групою керуючих нижчої ланки (майстрами, бригадирами тощо), життєвий рівень яких наближається до становища найманих робітників і службовців середньої кваліфікації. В Їхніх руках зосереджується мінімальна влада і незначна власність.

Відокремлення власності від влади  і становище менеджерів різняться у різних країнах Заходу. Так, в Японії вищі менеджери дуже слабо пов'язані з правами власності у компанії. До них у значно менших масштабах переходить власність. У всіх крупних корпораціях вищі менеджери у цій країні отримують майже у 100 разів менші суми платні, ніж їхні колеги у США. У 44 % японських корпорацій вони володіють не більше як 0,1 % акціонерного капіталу, у 43 % корпорацій - від 0,1 до 1 % акціонерного капіталу.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у розвинутих країнах Заходу є з одного боку, процес певної де персоніфікації щодо крупних капіталістів-власників і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в два з половиною рази менша.

З іншого боку, відбувається, процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайщиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол.

Водночас, в управлінні фондами існує висока концентрація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право приймати рішення про інвестиції має вузька група осіб у кількасот чоловік.

На нижчій стадії розвитку капіталізму  панівною формою приватнокапіталістичної власності була індивідуальна власність. Вона забезпечувала більший простір для розвитку продуктивних сил, ніж феодальна та дрібнотоварна форми приватної власності. Проте розвиток капіталізму, дія законів технологічного способу виробництва поступово перетворювали індивідуальну власність з форми розвитку продуктивних сил у Їх кайдани, у гальмо. Це відобразилося у нездатності дрібних капіталістичних підприємств будувати залізниці, великі промислові підприємства, розвивати наукові дослідження тощо, тобто у процесі переростання системою продуктивних сил зокрема такими найбільш динамічними Її елементами, як засоби праці, робоча сила вузьких рамок індивідуальної капіталістичної власності. Це зумовило посилення антагонізму між двома сторонами суспільного способу виробництва. Внаслідок цього на зміну індивідуальній формі капіталістичного привласнення приходять колективні форми капіталістичного привласнення.