Історія економіки та економічної думки

Після вбивства Цезаря в 44 році до н. е., Цицерон повернувся до політики, вирішивши, що зі смертю диктатора республіка може бути відновлена. У боротьбі за владу між Марком Антонієм і молодим Октавіаном, наслідником Цезаря, він прийняв сторону останнього, вважаючи, що зможе маніпулювати юнаком і з його допомогою доможеться влади. З метою ослаблення позиції Антонія, він виголосив 14 спрямованих проти нього промов, які він назвав «філіппіками» за аналогією з промовами Демосфена, в яких він викривав Філіпа Македонського. Однак, коли Октавіан, завдяки підтримці, наданій йому Цицероном, прийшов до влади, він уклав союз з Антонієм і Лепідом, утворивши Другий тріумвірат. Антоній домігся того, щоб ім'я Цицерона увійшло в проскріпціонні списки “ворогів народу”, які тріумвіри оприлюднили негайно після утворення союзу.

Цицерон був убитий при спробі до втечі 7 грудня 43 року до н. е.. Коли Цицерон  помітив, що його наздоганяють вбивці, він наказав рабам, що носять його: “Поставте тут же паланкін”, а  потім, висунув голову із-за завіси, підставив шию під ніж вбивці. Його відрубана голова і права рука були доставлені Антонію і потім поміщені на ораторській трибуні форуму.

Марк Туллій Цицерон опублікував  більше сотні промов, політичних і  судових, з яких повністю або в  значних фрагментах збереглися 58. До нас дійшли також 19 трактатів по риториці, політиці та філософії, за якими навчалися ораторському мистецтву покоління юристів. Також збереглися більше 800 листів Цицерона, що містять безліч біографічних відомостей і безліч цінної інформації про римське суспільство кінця періоду республіки.

Його філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що викладають, докладно і без спотворень, вчення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.

Роботи Цицерона мали відчутний  вплив на релігійних мислителів, зокрема, Св. Августина, представників відродження та гуманізму (Петрарки, Еразма Роттердамского, Боккаччо), французьких просвітителів (Дідро, Вольтера, Руссо, Монтескє) та багатьох інших.

Розділ ІІ (ЗМ 2). Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.)

Тема 2.1. Феодальна система господарства в Західній Європі та Україні. Економічна думка середньовіччя

Перелік питань до самостійної  роботи студентів

 (самостійна робота у вигляді конспекта)

1. Податкова система середньовіччя (на прикладі Франції).

         2. Особливості  оподаткування в Україні в  добу середньовіччя.

Податкова система середньовіччя.

Важливе значення в економічному житті  середньовічної Європи мали податки  та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на “варварські” держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала централізований характер. Систематично провадилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою — відробітковою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об’їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули постійного характеру, розміри їх регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.

На першому етапі зрілого  феодалізму у європейських країнах державних податків не було або вони збирались феодалами. Там, де королі збирали з своїх васалів “допомоги”, їх платили селяни як сеньйоріальні платежі. Не всюди феодальний імунітет (податкові збори сеньйорів) був повним. У Англії віллани платили “щитові гроші” замість військової служби, “датські гроші” на охорону кордонів, поземельний (“погайдовий”) збір, з XIII ст. — податок на рухомість.

На другому етапі зрілого  феодалізму внаслідок державної  централізації податки стали  постійними, зросли їх розміри, їх платили переважно селяни та жителі міст. Феодали, духівництво повністю або частково звільнялися від сплати податків.

В Англії головною формою прямого  оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/15, для міщан — 1/10 його вартості. Наприкінці XV ст. розміри податків зрівнялися з сеньйоріальними поборами.  
У Франції Філіпп II (1285—1314 pp.) започаткував державну податкову систему. Доходи або майно населення обкладалися податками, що становили 1/25, 1/50, 1/100 їх частини. Зросли васальні платежі на користь короля. Жителі міст платили податок за військову службу. Вперше було введено посередній податок на сіль, пшеницю, вино. На початку XIV ст. з’явився подимний збір. За податковою реформою Карла VII (1422—1461 pp.) було введено щорічний поземельний податок — талію. Розміри його визначав король. Від сплати були звільнені духівництво і феодали. Податки постійно зростали, зокрема на сіль і торгові угоди.

У Німеччині, яка в XIII ст. розпалася  на територіальні князівства, селяни платили поземельний та імператорський поголовний податки. Стягування останнього присвоїли собі князі.

У країнах Центральної Європи державні податки і феодальна рента  зростали одночасно. Феодали переважно  звільнялися від сплати податків. В Угорщині з селян стягували щорічний подвірний податок. У Чехії в державний скарб поступала четверта частина або половина феодальної ренти. У Польській державі основним джерелом державних доходів були королівщини, соляні промисли, монетний двір, мито. Селяни до 70-х pp. XIV ст. платили 12 грошей з лану землі. За Кошицьким привілеєм 1374 p. ланове зменшилося до двох грошей з лану. На монастирських землях воно становило 4 гроші. З кінця XV ст. державний земельний податок знову зріс до 12 грошей з лану. У Московському князівстві поряд з даниною з кінця XV ст. почали стягувати “ямські гроші”. У 1550 p. введено регулярний податок на викуп полонених “полоняничні дєньгі”.

V—XV cm. — період становлення  і зрілості феодального господарства  в Європі. Його формування швидше  проходило у країнах, де колонат взаємодіяв з первісним способом виробництва. У народів, у яких господарство формувалося на основі розкладу родоплемінних відносин, цей процес розпочався пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції головна роль належала прекаріям і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили на залежних селян. Здійснювала цей процес ран ня феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське значення мала феодалізація громади-марки.  
У XI—XIII cm. завершилося становлення основних форм феодального землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські відносини. Усі форми життєдіяльності селянських господарств були під контролем феодалів. Переважали продуктова і продуктово-грошова ренти. Селяни не були прикріплені до землі, оскільки в умовах феодальної роздробленості сеньйорія не могла добитися повернення селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

У XIV—XV cm. у країнах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство. Склалися нові форми землекористування  та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм.

Особливості оподаткування  в Україні в добу середньовіччя.

Із розвитком та зміцненням елементів  держави в українських землях у VIII–XII ст. формуються елементи податкової системи. Найдавнішою формою прямого оподаткування, спрямованого на забезпечення княжого двору й дружини, була данина. Збирали данину безпосередньо, виїжджаючи на так зване полюддя або повозом, коли данину привозили до Києва. Податок сплачувався продуктами сільського господарства та промислів. Серед прямих податків потрібно виділити дари (добровільне підношення) та оброк (плата за оренду знарядь праці та земельних ділянок). На практиці неврегульованість термінів, розмірів, кількості податків, випадковість, свавілля щодо збору та особиста нажива збирачів призводила до масових заворушень.

З 947 року княгиня Ольга здійснила  першу реформу податкової системи, спрямовану на її стабілізацію. Було запроваджено адміністративно-фінансові пункти (становища або погости) для збирання данини. Розміри та зміст зборів визначали уроки (перелік повинностей, розміри та терміни сплати данини) та устави (визначення порядку стягнення податку).

“Руська правда” Ярослава Мудрого  вперше детально почала регламентувати систему оподаткування. Одиницею оподаткування був дим або подвір’я, що мало певний земельний наділ приблизно до 15 га. 20–30 димів становили дворище – об’єднання родичів, які спільно несли податкові зобов’язання. Дворища, у свою чергу, об’єднувалися у громади – верві, на чолі яких стояли старости. Та частина населення, яка змушена була сплачувати всі податки та виконувати повинності на користь держави, називалася черню. Встановлювалися, як і в Європі, так звані календи – періоди стягнення податків. Основою грошових надходжень були мита та штрафи. Більшість становили торговельні мита: ваги і міри – за зважування та вимір, мита – за провезення товарів через міські застави, перевіз – за перевезення товарів через річку, гостинне і торгове – за право мати склади і проводити торжища.

З 1349 до 1370 років Волинь, Поділля, Київщина та Полісся увійшли до складу Великого князівства Литовського. Для забезпечення потреб великокнязівського двору, армії, адміністрації та дипломатії було впроваджено велику кількість податків (подимщина, грошова дань, посощина, серебщина, поголовщина, поволовщина, чинш тощо). Основною одиницею оподаткування виступає селянське господарство під різними назвами – дворище, дим, лан (16,8–25 га), плуг. Основним чинником у визначенні об’єкта оподаткування була кількість (площа) землі. Князь Вітовт (1350–1430 рр.), зміцнивши централізовану владу, реформував і податкову систему. Повітами та волостями управляли намісники, судді, переписувачі населення, ревізори, ключники, збирачі податків. Уся зібрана ними натуральна данина, зібрані грошові платежі звозилися до великих міст України для зберігання та перерозподілу.

У XV–XVI ст. порядок стягнення  грошових податків був детально відпрацьований. Грошові платежі доводилися до всієї  сільської общини, яка на своїх  зборах розподіляла всю суму між господарствами, ураховуючи при цьому розмір наділу, наявність худоби, реманенту, кількість членів сім’ї. Община повністю відповідала перед урядом за своєчасну сплату всіх податків та платежів.

З метою впорядкування податкової системи періодично проводилися переписи населення. У 1447 р. було урівняно у правах литовських, українських, білоруських феодалів та сформовано єдиний стан – шляхту, яка звільнялася від сплати податків за несення військової служби. Від сплати державних податків звільнялися також кріпосні селяни, які виконували лише окремі військові повинності. Таким чином, основними платниками податків були вільні селяни, зокрема – заможні (данники і тяглі сплачували 20–90 грошів на рік, 2–5 відер меду, 12–14 пудів вівса, 1–2 куниці), збіднілі (городники, сусіди, підсусідки сплачували 2–20 грошів із сім’ї, 1–2 відра меду, одну куницю, відробляли тяглові повинності), проте селяни загородники звільнялися від оподаткування терміном на перші п’ять років. Державні лісничі, об’їждчики, бортники, мисливці не сплачували податків, крім того, їм дозволялося мати по одному лану землі. За рибну ловлю селяни сплачували десяту частину виловленої риби.

Люблінська унія 1569 року зумовила входження українських земель до складу Речі Посполитої. У зв’язку  із упровадженням в Україні польської юридичної системи була впроваджена і польська податкова система, за якою шляхта та католицьке духовенство були звільнені від оподаткування. Коронний скарб поповнювався прибутками з повинностей сільського й міського населення, королівських земель та міст з магдебурзьким правом. Згідно з ”Уставами на волоки” 1557 року вільні селяни одержували по одній волоці (лану), кріпосні – по третині волоки. Одночасно шляхта створювала великі фільварки (до 20 волок, або до 500 га землі). Разом з тим основними платниками податків залишалися селяни – одиницею земельного податку став лан або волока, з якого сплачували по 10–30 грошів. Слід зазначити, що у цей період на ланове припадало понад 90 % прямих податків. У кінці XVI ст., як і у всій Західній Європі, уряд Речі Посполитої починає практикувати передачу справляння окремих податків в оренду шляхтичам, що призвело до застосування безлічі нових поборів та здирств.

Розділ ІІІ  (ЗМ 3). Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІІ ст.)

Тема 3.1. Генеза капіталізму  та перехід до індустріального суспільства

Перелік питань до самостійної  роботи студентів