Стан і тенденції розвитку садівництва в Україні

Висновки. Отже, галузь садівництва має значні резерви для нарощування обсягів виробництва продукції шляхом збільшення площі насаджень та застосування інтенсивних технологій, що дасть змогу поліпшити урожайність насаджень (див. додаток Д) та загалом підвищити економічну ефективність досліджуваної нами галузі.

 

 

2. ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ САДІВНИЦТВА В УКРАЇНІ

 

        Сад це одна з найхарактерніших рис українського двору XIX — початку XX ст. Двір переважно був розташований на присадибній ділянці поблизу житла чи навіть навколо самої хати. Тутешні селяни віддавна вміли прищеплювати дерева і вивели цим способом багато місцевих сортів яблунь, груш, слив, вишень, інших плодів із найкращими смаковими якостями, високою врожайністю тощо. Зокрема, на теренах Середнього Подніпров'я, Поділля, історико-етнографічної Волині, Полісся й інших регіонів України перевагу віддавали насамперед розведенню яблунь і груш. За свідченнями етнографів, наприкінці XIX ст. у Подільській губернії лише сортів яблук налічувалося кілька сотень. Деякі з них ("фунтівка", "книш") вражали вагою - до 600 г. Середнє Подніпров'я (Полтавщина) і Поділля споконвіків славилися також виведенням багатьох сортів груш ("бери", "бабки", "глека" та ін.).

На теренах Закарпаття, Півдня та центральних регіонів України широко культивували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце з-поміж них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики, шовковицю, волоський горіх вирощували переважно на Півдні України. Майже повсюдно на українській етнічній території, за винятком деяких регіонів лісової зони, у селянській садибі розводили різні кущі — малину, агрус, смородину тощо.

Розвиток садівництва  відбувався двома шляхами. Зокрема, у лісовій зоні (передовсім на території  Полісся та Східних Карпат) практикували перенесення у сад дичок лісових порід яблунь і груш, які потім нащеплювали бажаними сортами. У тих місцевостях, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь, груш, слив та інших плодових дерев із насіння, тобто створювали власні садові шкілки. Вирощені відповідним способом дички пересаджували у саду і нащеплювали. В українському садівництві застосовувалися три способи щеплення диких дерев: у розщепі, за кору й окуліровка. При цьому садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи переважно весною, спорадично - восени.

Через селянське малоземелля  сад часто був також городом, сінокосом, а якщо тут росла трава, то селяни інколи обкопували дерева по ширині їх крони; відстань між яблунями і грушами сягала 6 - 7 аршинів (1 аршин дорівнював 0,711 м), а між кущами ¾ 1,5 - 2,5 аршинів. Кущові породи вирощували із живців і розсаджували саджанцями окремими рядами між садовими деревами.

Впродовж довголітньої історії  існування українське традиційне садівництво  виробило чимало прийомів і способів підвищення врожайності фруктових  дерев, захисту їх від морозу, спеки  й інших негативних природних  явищ, а також сформувало способи захисту дерев і плодів від численних шкідників і хвороб. Для цього, наприклад, ягідні кущі завжди обкопували восени, водночас прорізуючи й очищаючи їх від сушняку.

Збирання врожаю в садах  залежало від породи і сортів дерев, а також від часу дозрівання плодів, який у різних місцевостях України був різним. Зокрема, яблука і груші зривали переважно руками, користуючись для цього драбинами, а з верхівок дерев доспілі фрукти діставали за допомогою довгої дерев'яної тички з розщепленням на її тоншому кінці ¾ "знімалом".

Зібрані плоди, передовсім яблука, взимку зберігали у погребах, у  клунях, розклавши їх на розстелену солому чи на висипаний шар піску, або зберігали їх у січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і сушарнях, використовуючи для цього спеціальну плоску посудину прямокутної форми з невисокими краями - "деко". Із домашніх фруктів та ягід українці традиційно готували також різні напої   - наливки і вина. У другій половині XX ст. набули поширення сучасні методи переробки та збереження садовини ¾ консервування, виготовлення із неї варення тощо.

Відомостей про розвиток садівництва в Україні за доісторичних часів ще не знайдено. Археологічні пам'ятки - земляні кургани, могили, вали скіфських городищ свідчать про те, що на території України в часи сивої давнини існували цивілізації, а, можливо, й перші державні утворення. Мешканці поселень займалися скотарством та землеробством, вирощували овочі, фрукти та інші корисні рослини не тільки за межами оборонних укріплень, але й біля своїх осель. Немає сумніву, що садово-паркове мистецтво мало у своїй основі утилітарне призначення. У процесі вдосконалення людини зростає роль природи у формуванні її світогляду, змінюється поведінка людини, її погляди на стихійні явища, які сприяли появі вірувань. "Світогляд наших предків через брак знань про природу й її явища був обмежений. Молодь отримувала знання лише на основі традицій, народної педагогіки і праці".

Майже нічого не відомо про  існування перших київських садів  і за часів заснування Києва. Але вже перші київські князі на околицях міста мали великі лісові угіддя. Одне з таких угідь ¾ територія сучасного Центрального ботанічного саду НАН України ім. М.Гришка в Печерському районі. "Подібні князівські угіддя були і в Голосіївському лісі. В околицях Китаївської пустощі ще в ХІІ ст. князем Андрієм Боголюбським засновано Китаївське городище, а на горі Пересечен знаходився знищений татарами заміський княжий терем з валами та ровами, залишки яких ще й досі помітні". Лісові угіддя використовувалися для княжих ловів та розваг, а пізніше на схилах гори було засновано кілька монастирів, що належали Печерській лаврі. Але ці ліси використовувалися людиною і раніше, про що свідчать печери, які слугували житлом первісній людині. Київські лісові угіддя були природного походження і не мали штучного догляду, не огороджувалися парканами, на їхній території не будували палаци. Поряд з ними виникали монастирі з садибами такі, як Голосіївська пустинь, і Преображенський скит, Покровський монастир. Коли почалося будівництво Видубицького монастиря, Китаєво втратило своє значення, хоча і залишилося годувальницею Лаври.

Монастирські сади Київської  Русі нагадували монастирські сади Західної Європи. Але між ними існувала суттєва різниця. Перш за все, у київських монастирях були високі стіни, які ніби огороджували рай і водночас слугували для оборони та захисту. У монастирях висаджували плодові дерева, квіти, декоративні рослини, називаючи свої сади, згідно Біблії, "раєм". Люди, які працювали в цих садах, немовби духовно долучалися до "Божої справи". Особливе значення в цих садах надавалося символіці квітів: білі лілії символізували цнотливість Діви Марії, а червоні троянди ¾ любов до Бога.

Про те, що в Середньовіччі  семантика квітів сприймалася досить серйозно, свідчить історія квітки іриса, яка ввійшла в герб королівської Франції і почала називатися королівською лілеєю. Західноєвропейські монастирські сади відрізнялися безліччю лабіринтів, чого не було в київських садах. Лабіринти символізували шлях Христа, але лабіринт міг символізувати і складне, заплутане життя людини: сім смертельних гріхів і сім чеснот, які зустрічають людину на її шляху. Спочатку лабіринти мали просвітницький характер, а пізніше ¾ розважальний.

У Київській Русі існували і штучно створені сади. Вони виникли з появою князівських та боярських садиб, заміських резиденцій. Не можна однозначно стверджувати, що поява садів на Русі пов'язана виключно з візантійськими монахами, бо дружини київських князів бували в походах у багатьох країнах, де бачили місцеві палаци та сади і звідки могли привозити насіння та саджанці цікавих рослин. Розвиток садівництва в Стародавній Русі поширювався не лише в Києві. Підвладні Києву, удільні князі також намагалися не відставати від великого князя і біля своїх резиденцій у Чернігові, Володимирі, Галичі та інших містах організовували мисливські угіддя, прикрашаючи свої садиби та резиденції плодовими деревами, кущами і квітами. "І це садівництво розвивалося навіть в період монголо-татарського гноблення. Про це свідчить запис в Іпатіївському літописі, де сказано, що в 1259 р. князь Данило Галицький біля Львова посадив сад-красень, такий сад або "рай" був і у князя Василька на горі у Володимира-Волинського".

Під час монголо-татарської навали та протягом наступного періоду садівництво на території України існувало на досить низькому рівні, переважно в монастирях, у тому числі і в Печерському. Після окупації України Литвою, під час подальшого панування Польщі будувалися досить багаті маєтки, в якихпочало відроджуватися і художнє садівництво. Особливо значного розвитку воно набуло на землях, які до 1792 р. входили до складу Речі Посполитої.

1887 у 9 українських губерніях  було 209 000, 1913 — 293 000 га, садів (у тому ч. 60% сел.), тобто 44,5% у всій Рос. Імперії; їхня продукція — 577 000 т, 24,8 центнерів з 1 га; на душу населення припадало 16 кг овочів й ягід. Розміри сел. садів були невеликі, асортимент овочевих дерев випадковий і дуже різноманітний, їх вирощування здебідьша — примітивне. Гол. овочевими деревами були: яблуні, вишні, сливи й груші, поширені в усій Україні; далі черешні, а в південній частині абрикоси (морелі), горіхи. Пром. значення С. мало в Подільсько-Басарабському районі (вивіз яблук і чорносливу) і в Криму (високого ґатунку яблука, груші, сливи, морелі, броскви, абрикоси, які вивозилися на ринки головних міст Росії). Вивіз і довіз садовини в Україні рівноважився.

Після занепаду садівництва  у 1918 - 22 і вдруге у першій половині 1930-их pp. (колективізація) площа садів в УРСР збільшилася до 612000 га (34,2% заг. їх площі в СРСР), у тому ч. у родючому віці лише 57% (1913 - 46%), вона зменшилася у 1941-45 і досягла довоєнного ріння щойно 1954. Відтоді площа садівництва постійно зростала і дійшла максимуму в 1965 (1 299 000 га), пізніше незначно зменшилася; 1972 сади і ягідники становили 1 210 000 га (34% садів у всьому СРСР) і 2,9% с.-г. угідь в УЗСР. У родючому віці - 873 400 га (69%), заг. річний збір овочів і ягід у середньому за 1968 - 72 - 2 414 000 т (40% від всього СРСР), урожайність - 28,7 центнерів з 1 га, на душу населення 51 кг. З усієї площі садів і ягідників 1970 було у колгоспах 453 300 га (37%), у радгоспах й ін. держ. господарствах 248 000 га (20,2%), у садибах колгоспників, робітників, службовців - 523 900 (42,8%). На зерняткові (яблуні, груші) 1970 припадало - 847 800 га (69,2%), кісточкові (вишні, сливи тощо) - 320 400 га (26,1%), горіхоплідні - 36 200 га (3%), ягідники - 21 200 га (1,7%). У присадибному секторі вирощено аж 47,4% всіх овочів і ягід (кісточкових, горіхів і ягід - 61%).

Як і раніше, на першому  місці серед овочевих дерев стоїть яблуня (1970 - 46,5% заг. кількости облікованих дерев), поширена в усій Україні з деяким зменшенням у півд. напрямі; далі вишня (20,4%), слива (15,3%) і груша (8,2%) - розповсюджені в усій Україні, з деяким збільшенням у півд. напрямі; менші площі припадають на абрикосу (3,7%), черешню (2,7%); горіх (2,1%) - у Лісостепу і Степу; на ін. овочеві дерева припадає 0,9% (бросква, мигдаль, фундук і субтропічні - оливка культура, цитрусові тощо) — всі на Півд. Україні, гол. в Криму.

Висновки. Отже, в Україні були всі передумови для створення та розвитку садівництва. Впродовж довголітньої історії існування українське традиційне садівництво виробило чимало прийомів і способів підвищення врожайності фруктових дерев, захисту їх від морозу, спеки й інших негативних природних явищ, а також сформувало способи захисту дерев і плодів від численних шкідників і хвороб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. НАУКОВІ ПІДХОДИ ДО РОЗМІЩЕННЯ І РОЗВИТКУ САДІВНИЦТВА

Україна є одним з основних районів товарного садівництва  в світі. Природні умови більшості областей сприятливі для вирощування основних плодових культур. На розвиток і розміщення садівництва крім грунтово-кліматичних умов впливають розміщення промисловості, місцезнаходження й відстань до великих міст і промислових центрів, щільність населення, наявність переробної промисловості, розвиненість шляхової мережі та ринкової інфраструктури. Протягом тривалого часу товарне виробництво плодів в Україні концентрувалось у зонах і регіонах з найсприятливішими природно-економічними умовами.

Теоретичні основи розміщення виробництва були започатковані  у XIX ст. на засадах географічного  детермінізму та енвайроменталізму. Вже  тоді ця проблема розглядалося з огляду на ринкові умови господарювання, де визначним є одержання прибутку.

Серед прибічників теорії розміщення виробництва були І. Фон Тюнен, А. Вебер, А. Льош, В. Кристалер, В. Ізард.

Засновником теорії розміщення виробництва вважається І.Г. Фон Тюнен („Ізольований стан Фон Тюнена”). До основних чинників, що впливають на розміщення виробництва, він відносив обсяг транспортних витрат. Згідно з цією схемою розміщення сільськогосподарського виробництва можливо здійснювати за допомогою кола та концентричних кілець, де місто й ринок збуту розташовані у центрі території, тобто у центрі кола.

А. Вебер („Теорія розташування промисловості Альфреда Вебера”) як засновник теорії „промислового штондорта” вперше здійснив аналіз розташування промисловості, суть якого полягає в тому, що джерела сировини та споживачі продукції розташовані у різних місцях виробництв. За допомогою трикутника він визначив оптимальну точку розташування місця виробництва, в якій транспортні витрати будуть мінімальними, за умови однакових виробничих витрат. Вершинами цього трикутника, на думку А.Вебера, є пункти сировини та споживання.

Основним недоліком теорії А. Вебера, на нашу думку є те, що він розглядав модель ізольованого господарства в умовах досконалої конкуренції, тобто виключив можливість впливу розміщення  виробництва на попит продукції. А.Льош вказував, що „міркування А.Вебера мало припустимі там, де сільськогосподарський сектор невеликий, наприклад  багатих  країнах чи країнах, які імпортують продовольство. Його тлумачення засноване тільки на одному факторі: впливу розміщення виробництва на споживання” .

Вперше вплив попиту продукції  на розміщення виробництва проаналізував  саме А. Льош („Економічна теорія розташування”, „Географічне розміщення господарства”). Він підкреслював, що необхідно “розглядати ринкові зони, які виникають не в результаті яких би ні було різниць у природному середовищі державного устрою, а у підсумку взаємодії чисто економічних сил, одна частина яких направлена на концентрацію, а друга – на розосереджування. До першої групи повинні бути віднесені усі переваги, які обумовлені спеціалізацією та масовим виробництвом, до другої – економія на транспортуванні, пов‘язані із багатогалузевим виробництвом” . В. Кристалер, на відміну від А. Льоша, стверджував, що методологічно підходи до розташування міст відрізняють від підходів до розміщення галузей. Йому належить теорія „центрального населеного пункту”, який забезпечує навколишнє середовище послугами та товарами.   В. Кристалер („Розташування міст у Південний Німеччині”) запропонував ієрархічну модель залежності населених пунктів від центрального міста за умов його функціонального значення і ступеня впливу на простір.