Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили в Україні

Така політика західного  світогляду на даний час знайшла  своє відображення і в законодавчому  масиві України.

Проблема державного правового  регулювання ринку зайнятості актуальна  не лише для України. В умовах подальшого розвитку науково-технічного прогресу, всеоб`ємлюючої автоматизації виробництва, її все більш корпоративного або  навпаки – локального характеру дістало місце підвищення професійних та особистих вимог до фахівців, тенденції надвиробництва, неможливість швидко знайти підходящу роботу. Всі зазначені явища та інші дедалі більше перетворюються на чинник деградації робочої сили. Але в нашій державі формування ринку праці, яке лише розпочалося, диктує необхідність розробки політики зайнятості, яка буде враховувати специфіку перехідної економіки, національні особливості та менталітет населення. Це не виключає застосування деяких принципів та методик, які є характерними для стратегій зайнятості в країнах з розвиненим ринковим господарством, але можливо лише при умові їх адаптації до  “українських реалій”. В Україні трудові відносини як контекст політики зайнятості мають специфіку, яка визначається низкою факторів:

• Ринкові відносини в сфері праці знаходяться в процесі становлення.
• Безпосереднім слідством зниження виробництва стає не зростання безробіття, як це відбувається в умовах розвиненого, ефективно функціонуючого ринку праці, а зростання  внутрішньовиробничої  незайнятості. Аналіз роботи підприємств останніх років показує, що приховане безробіття зростає значно більшими темпами ніж відкрите. Різке скорочення виробництва не супроводжується адекватним звільненням робочої сили.
• Інфляція і економічний хаос здійснюють двосторонній вплив на заробітну платню: відбувається подальше зменшення й без того низької реальної заробітної платні, особливо в державному секторі, та зростає відрив розміру винагороди за працю від її результатів, якості та складності. В результаті заробітна платня втрачає належну їй функцію розподілу праці між різними секторами економіки у відповідності з попитом. Це призводить до нарощення диспропорцій між структурами попиту на працю та її пропозиції в професійно-кваліфікаційному, галузевому, територіальному та інших аспектах. Консервації зазначеної диспропорції сприяє штучне підтримання підвищеного попиту на робочу силу.
• У порівнянні із засобами, які мають у своєму розпорядженні центральна та місцева влади у розвинених країнах світу, фінансові, матеріальні та кадрові ресурси, які мають у своєму розпорядженні відповідні державні органи України, щодо розробки і проведення політики зайнятості, вкрай обмежені. Тому якісно інше значення набуває правильний вибір пріоритетів.

З урахуванням вищезазначеного можна сформулювати деякі стратегічні принципи політики зайнятості.

 Цілі і задачі політики зайнятості.

Державна політика України  зайнятості населення  базується  на таких принципах:

1) Забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності,  статі,  віку,  політичних  переконань,  ставлення  до релігії,  в  реалізації  права  на  вільний  вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки  з  урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб.

2) Сприяння  забезпеченню  ефективної  зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць  та  умов  для  розвитку підприємництва.

3) Координації діяльності у сфері зайнятості з іншими  напрямами економічної  і  соціальної  політики  на основі державної та регіональних програм зайнятості.

4) Співробітництва  професійних  спілок, асоціацій  (спілок) підприємців,  власників  підприємств,  установ,  організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами  державного управління  в розробці,  реалізації  та  контролі  за  виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення.

5) Міжнародного співробітництва у вирішенні  проблем  зайнятості населення,  включаючи  працю  громадян  України за  кордоном та іноземних громадян в Україні.

Але політику зайнятості, якою вона повинна бути не можна  зводити лише до допомоги безробітним, що спостерігаються сьогодні в Україні. Теоретичною базою для такого явища напевно є дещо звужене трактування простору ринку праці як сфери, що охоплює виключно безробітних та вакансії, а не всю сукупність відносин в області зайнятості.

У світовій науці та праві  вже давно сформувалося та знайшло  практичне застосування розуміння  політики зайнятості як інструмента найбільш повної реалізації та розвитку трудового потенціалу населення. Засоби, які спрямовані на допомогу безробітним, складають органічну частину цього більш загального контексту. Так, документ, що його підготовлено Міжнародним центром економічного розвитку, розташовує в одній низці із скороченням безробіття наступні цілі державної політики зайнятості:

• Більш повне використання недовикористовуваної робочої сили;
• Створення можливостей продуктивної та добре оплачуваної зайнятості;
• Інвестиції до людського капіталу з метою збільшення індивідуальної продуктивності сполученої з адаптацією технологічних процесів до можливостей працівників;
• Стимулювання механізмів адаптації до вимог ринку (і в першу чергу сприяння розвитку виробничої та соціальної інфраструктури).

На сьогодні політика зайнятості в Україні спрямована на допомогу традиційним групам ризику та особам, які знаходяться під  загрозою звільнення з промислових підприємств. Питання ж найбільш цінної з людської точки зору довгочасної економічної віддачі частини трудового потенціалу залишається невирішеним. Враховуючи вищезазначене, наведу аналіз діючого законодавства України про зайнятість населення та його відповідність сучасним вимогам та природному стану речей.

Джерела правових норм про  працю та зайнятість населення в Україні.

Згідно Конституції  України засади регулювання праці і зайнятості населення визначаються виключно законами України. Такими законами є:

• Кодекс законів про працю України.
• Закон України “Про зайнятість населення”.
• Закон України “Про охорону праці”.
• Закон України “Про колективні договори і угоди”.
• Закон України “Про оплату праці”.
• Інші законодавчі акти та міжнародні угоди.

Законодавство  про  зайнятість  поширюється  на  постійно проживаючих в  Україні  іноземних  громадян і осіб без громадянства, якщо інше не передбачено законодавством  України.

При цьому, згідно статті 8(1) Кодексу законів про працю  України встановлено пріоритет  міжнародної угоди над національним законодавством: “Якщо міжнародним договором або  міжнародною  угодою,  в яких бере  участь  Україна,  встановлено  інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного  договору  або міжнародної угоди”.

Виконання державної  політики зайнятості згідно Конституції  України покладено на вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України, який розробляє та втілює в життя конкретні програми регулювання цієї сфери відповідно до законів, що їх приймає Верховна Рада України. З метою сприяння зайнятості населення, задоволення  потреб громадян у праці Кабінетом Міністрів  України і виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів розробляються річні  та довгострокові державні і територіальні програми зайнятості населення.

Згідно  статті 43 Конституції України кожен  має право на працю,  що  включає  можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або  на  яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення  громадянами права на працю, гарантує рівні можливості  у  виборі  професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою  працею  військова  або  альтернативна (невійськова) служба, а також  робота  чи  служба,  яка  виконується  особою  за вироком чи іншим рішенням  суду  або  відповідно  до  законів  про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові  умови  праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист  від  незаконного  звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Більш конкретизоване вираження зазначених прав та обов`язків громадян а також  державне регулювання трудових відносин знаходимо у Кодексі законів  про працю України. Глава ІІІ-А, що має назву “Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників” має посилання на безпосереднє регулювання зайнятості відповідно до Закону України “Про зайнятість населення”.

Закон України "Про  зайнятість населення" є комплексним  законодавчим актом, що містить норми  адміністративного права, права  соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт – сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет.

На цьому прикладі наочно видно яка не проста проблема співвідношення системи трудового  права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науковий обіг два поняття – трудове законодавство і законодавство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, закони про відпустки, про оплату праці, про колективні договори і угоди), у другому - акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права.

Якщо трудове законодавство  містить систему правових норм, проникнутих  єдиними принципами, методами, засобами, притаманними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, пронизаних різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування – соціальну сферу.

Державні гарантії зайнятості населення закріплені в статтях 4 і 5 Закону України "Про зайнятість населення". Безкоштовне сприяння в підборі відповідної роботи і працевлаштуванні є однією з основних (але не єдиною) державних гарантій права на вибір виду діяльності.

Законом України "Про  зайнятість населення" встановлено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці.

З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисельності робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Згідно із п. 1 Положення  про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих  місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 p. №578 (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. - 1998. - №7), броня – це кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць – це закріплена норма робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту.

У Положенні вказується, що до громадян, які потребують соціального захисту і надання першого робочого місця (підп. "в" і "д" ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення"), належать:

• молодь до 18 років;

• громадяни старші 18 років, які закінчили або припинили навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних навчальних закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня закінчення навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;

• діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти, які не досягли 18 років; вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання), але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом календарного року з дня закінчення навчання;
• громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування, які вважаються такими, що потребують соціального захисту, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття покарання або примусового лікування.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності  інвалідів в Україні" місцеві  ради спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами й організаціями, громадськими організаціями інвалідів, з участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Севастополі, на основі пропозицій органів Міністерства праці та соціальної політики України щорічно визначають нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, для всіх підприємств (об'єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності й господарювання) в розмірі не менше 4% від загальної чисельності працюючих; а якщо працює від 15 до 25 осіб - встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.

У забезпеченні зайнятості населення беруть участь державні органи двох видів: загальні й спеціальні. Загальне керівництво працевлаштуванням  і його організація покладені  на Міністерство праці та соціальної політики України і його органи на місцях.

Спеціальним органом  працевлаштування виступає державна служба зайнятості, яка складається з  Державного центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських, районних, міжрайонних, міських і районних у містах центрів зайнятості, центрів організації професійного навчання незайнятого населення і центрів професійної орієнтації населення, інспекцій контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення.