Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили в Україні

Додаткова зайнятість –  це зайнятість понад нормативний  робочий час.

Останнім часом все більшого розповсюдження набувають гнучкі і нестандартні форми зайнятості, і гнучкі графіки робочого часу. Використовуються три форми гнучкості – гнучкість робочого часу, гнучкість зайнятості і гнучкість винагороди. До осіб, що використовують гнучку форму зайнятості відносять: надомників, працівників за викликом, тимчасових робітників (контрактників) тощо.

У спеціальній економічній  літературі нерідко може використовуватися  велика кількість визначень зайнятості: продуктивна; раціональна, оптимальна, збалансована, ефективна. Всі вони лише уточнюють основний зміст зайнятості, який полягає в необхідності підтримки такого співвідношення між зайнятою робочою силою і її резервом, яке сприяло б досягненню максимальної ефективності функціонування виробництва і росту доходів населення.

Ефективною може вважатися  зайнятість населення, яка забезпечує достойний прибуток, здоров'я, підвищення освітнього і професійного рівня  для кожного члена суспільства  на основі зростання суспільної продуктивності праці.

Прагнення до найбільш повної і при цьому ефективної зайнятості всього економічно активного населення країни – мета розвитку будь-якої економічної системи.

 Головнi принципи зайнятостi населення в ринковiй економiцi соцiального спрямування наступні:

1) виключне право громадян розпоряджатись своїми здiбностями до працi. Не дозволяється примусовiсть працi, окpiм випадкiв, визначених законом. Такий принцип передбачає те, що особа обирає сама, де i скiльки працювати, за яких умов i вiдповiдає за наслiдки cвoєї дiяльностi. Але це не означає, що суспільство зобов’язане задовольнити потреби кожного в тому або іншому видi зайнятості чи професії;

2) вiдповiдальнiсть держави  за створення умов для реалізації  права громадян на працю. Цей  принцип покладено в основу  діяльності Мінicтepствa працi та соцiальної полiтики України через органи Державної служби зайнятості. В основі політики зайнятості лежить відмова вiд жорсткої регламентацiї форм i режимiв зайнятостi, вимушеної обов’язковостi праці; в суспільній сфері та сприяння розкриттю інтересів і потреб людини через вільний вибір будь-якої сфери суспільно корисної діяльності.

Отже, економічна сутність зайнятості полягає в тому, що це є діяльнiсть зі створення суспiльного продукту (нацiонального доходу). Практичний висновок з цього простий: чим бiльше зайнятi трудовi ресурси — тим краще використовується трудовий потенцiал країни, а також окремих peгioнів, галузей, пiдприємств, тим бiльше виробляється суспiльного продукту. Це є перша основа, на якiй має базуватись Державна програма зайнятостi населення.

Соцiальна cутність зайнятостi поляає в тому, що вона вiдображає не тiльки потребу людей у прибутках, але й необхідність особи в самовираженнi через суспiльно корисну працю, а також вiдображає ступiнь задоволення своїx потреб при певному piвні соцiально-економiчного розвитку суспiльства. Практичний висновок, отже, такий, що суспiльство, якщо воно націлене на подальший соцiальний i економiчний розвиток, не може байдуже ставиться до кiлькостi громадян, якi не зайнятi суспiльно корисною працею. Тобто, безробiття, понад природну його норму, має знижуватись конкретними державними заходами впливу на спiввiдношення попиту i пропозицiї робочої сили. I це має бути другою основою, на якiй будується Державна програма зайнятостi населення i державна полiтика в цiй галузi взагалі. 
3айнятiсть наочно визначає, як працездатне населення забезпечено робочими мiсцями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ. МІСЦЕ ДЕРЖАВИ У ВІДТВОРЕННІ РОБОЧОЇ СИЛИ.

Якісне відтворення  людських ресурсів, формування трудового потенціалу та раціональне його використання – все це залежить від управління людськими ресурсами на всіх рівнях.

В даний час система  управління трудовими ресурсами  як складова частина управління соціально-економічним  розвитком держави включає три взаємозв'язаних підсистеми, кожна із яких має свої чітко виражені проблеми.

І. Підсистема формування трудового потенціалу.

1. Управління процесом відтворення населення:

• регулювання демографічних процесів;
• покращення умов життя жінки та дитини; піклування про здоров'я людини.

2. Управління процесами підготовки робочої сили:

• загальноосвітня школа;
• професійна орієнтація;
• підготовка, перепідготовка кадрів для народного господарства, підвищення їх кваліфікації.

3. Управління відтворенням робочої сили:

• оплата праці;
• суспільні фонди споживання;
• розвиток соціальної інфраструктури;
• використання вільного часу.

ІІ. Підсистема управління зайнятістю населення:

• управління процесами утворення вільних робочих місць в матеріальній і нематеріальній сферах;
• управління розподілом робочої сили через центри зайнятості, бюро працевлаштування;
• управління перерозподілом робочої сили в територіальному і міжгалузевому аспектах.

ІІІ. Підсистема управління процесом використання трудових ресурсів:

1. Управління технічним процесом;

2. Управління організацією праці;

3. Управління економікою праці.

Кожна підсистема вирішує  певні проблеми, але вони всі разом  спрямовані на вирішення проблеми відтворення  трудового потенціалу, розподілу  й перерозподілу його в межах  регіонів, галузей та раціональному його використанню.

Збереження та відтворення  трудового потенціалу повинно здійснюватись  за такими напрямками:

• постійне відслідковування визначальних показників стану трудового потенціалу в галузях і регіонах, що дасть можливість їх оцінити і на цій основі розробляти відповідні заходи на державному та регіональному рівнях;
• впорядкування регулюючої функції мінімальної заробітної плати;
• обґрунтування міжгалузевої, міжкваліфікаційної та міжпосадової диференціації заробітної плати;
• застосування цілеспрямованої, суворо вибіркової підтримки висококваліфікованих трудових колективів та окремих категорій спеціалістів;
• перехід до нової моделі відтворення робочої сили, яка б забезпечила відповідність трудового потенціалу вимогам, пов'язаним з процесом входження України в світовий економічний простір.

Переважна більшість  наукових досліджень в галузі відтворення  трудового потенціалу й ринку  праці лягла в основу розробки таких програм, як Державна та регіональна  програми зайнятості; Державна програма соціально-економічного розвитку; програма розвитку підприємництва, довгострокова програма поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства і дитинства; програма „Діти України”. Всі ці програми направлені на відтворення якісного трудового потенціалу.

Специфічність і фази відтворення робочої сили.

Формою розвитку людського  фактора є процес його відтворення. Це невід’ємна складова процесу суспільного відтворення в цілому, при цьому відтворення людського фактора — це відтворення окремих елементів його структури, робочої сили, підприємств, а також тих суспільних зв’язків, які їх об’єднують. Іншими словами, відтворення людського фактора є елементом саморозвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Методологічною основою  дослідження відтворення робочої сили, вироблення заходів для керування нею, підвищення ефективності використання є теорія відтворення робочої сили. З цього не випливає, що відтворення робочої сили і відтворення людського ресурсу — тотожні процеси. Процес відтворення робочої сили є більш специфічним. До нього належить не тільки процес відтворення самого носія робочої сили, але й тих відносин, які виникають у процесі відтворення робочої сили (відносини наймання, ринку праці, зайнятості). До сьогодні немає єдності поглядів на саме поняття «відтворення робочої сили», його складові і напрями розвитку останніх. Процес відтворення робочої сили — це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей до праці, у т. ч. заміну працівників, які вибувають з процесу виробництва (причому ця заміна відбувається, як правило, в розширених масштабах), по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народного господарства і, по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.

Викладене вище розуміння процесу відтворення робочої сили загалом допустиме, але воно не враховує того факту, що складовою процесу відтворення робочої сили є обмін.

Базуючись на досягнутому  рівні розв’язання даної проблеми, можна весь процес відтворення робочої сили поділити на такі чотири фази: 
         1. Формування (виробництво) робочої сили. До нього належать, з одного боку, постійне відновлення робочої сили, затраченої в процесі праці, і її якісне вдосконалення, а з другого — природне відтворення і виховання нових контингентів працездатного населення (зростання рівня загальної освіти і спеціальної підготовки, якісне вдосконалення сукупної робочої сили).

         2. Розподіл і перерозподіл робочої сили за сферами зайнятості, галузями народного господарства, економічними регіонами.

         3. Обмін, який служить з’єднанню робочої сили і засобів виробництва. При цьому учасниками обміну, з одного боку, є роботодавець, з другого — власник робочої сили.

        4. Споживання (використання) робочої сили, яке отримує своє матеріальне втілення в кінцевому продукті праці. Поділ усього процесу відтворення робочої сили на окремі фази зумовлений тим, що характер процесу на кожній з них модифікується різними факторами, що впливають на ці фази.

Хоча всі фази відтворення робочої сили є єдиним цілим, їх виділення дозволяє глибше проаналізувати фактори, що впливають на ці фази. Про наявність взаємозв’язку і взаємозалежності окремих фаз для досліджуваного процесу можна стверджувати виходячи з таких загальновідомих явищ. Темпи і розміри підготовки робочої сили (перша фаза) залежать не тільки від створення необхідних для цього умов (матеріально-технічних і соціально-економічних), але й від темпів і розмірів, які змінюють стосунки між працівниками в процесі виробництва. Ці зміни визначаються соціальними факторами, об’єднаними в систему. В останній виділяються декілька груп, які безпосередньо впливають на розвиток робочої сили, наприклад, фактори, які виявляються через ставлення до праці; фактори, які відображають відповідність між рівнями розвитку робочої сили і знаряддями праці; фактори, які поєднують моральне і матеріальне зацікавлення в процесі праці; фактори, які характеризують зміну умов відтворення робочої сили.

Державне  регулювання зайнятості і відтворення  робочої сили.

Проблема безробіття, як свідчить історичний досвід, у сучасних умовах не може бути вирішеною тільки за рахунок стихійної дії ринкових сил. Теорія представників класичної школи (Д.Рікардо, ДжМілль та ін.), відповідно до якої безробіття є наслідком надто високої заробітної плати, яка веде до надлишкової пропозиції праці, що у свою чергу, зменшує ціну робочої сили, сьогодні явно застаріла. Без втручання держави регулювання безробіття і реальне його зменшення неможливі. При цьому держава повинна підходити у своєму втручанні в економіку на цьому напрямі комплексно, адже безробіття (принаймні природне) є моментом відтворення робочої сили. Отже, розробка і реалізація заходів зі зменшення або ліквідації безробіття повинна включати й усю сукупність дій держави щодо забезпечення всього процесу розширеного відтворення робочої сили.

Державне регулювання  зайнятості базується на різних теоретичних  підходах. Так, деякі країни, наприклад, СІНА стоять на позиції мінімального й за характером пасивного втручання  держави в регулювання ринку праці. Регулювання ринку праці у своїй основній частині перекладено на ринок і на його механізм взаємодії попиту та пропозиції робочої сили. При цьому американській моделі державної політики щодо зайнятості притаманний орієнтир на створення нових робочих місць, які не потребують високої кваліфікації, але ці місця створюються за рахунок держави в дуже обмеженій кількості.

У таких країнах, як Швеція, Японія, Південна Корея і деяких інших, виходять з концепції необхідності активного втручання держави в регулювання ринку праці. Реальне втілення цього напрямку знайшло свій найбільш чіткий прояв у Швеції. Це так звана скандинавська модель. Вона базується на тому, щоб охопити максимальну кількість трудящих шляхом утворення значної кількості робочих місць з середньою кваліфікацією робітників. Перевага такого підходу полягає в забезпеченні досить масової зайнятості і відносно нескладний спосіб створення робочих місць (за рахунок держави і таких, що не потребують від працівників високого рівня кваліфікації). Недолік полягає в тому, що ця політика веде до формування відносно невеликих доходів трудящих, що певною мірою гальмує розширене відтворення робочої сили і веде до масових звільнень, якщо в державі виникає проблема з коштами (дефіцит бюджету).

Існує також європейська модель. Вона побудована на тому, щоб уводити нові робочі місця, які вимагають високої кваліфікації робітників. Позитивними наслідками тут є: зростання доходів зайнятої частини населення, зростання продуктивності праці. Як негативний наслідок відбувається відносне скорочення зайнятості за рахунок найменш кваліфікованої робочої сили. Цей недолік певною мірою пом'якшується тим, що високі доходи зайнятих дозволяють сформувати потужну систему допомоги з безробіття.

Наші вітчизняні економісти здебільшого схиляються до того, що активна участь держави в процесах, що відбуваються на ринку праці, є необхідною в умовах нашої перехідної економіки. Державне регулювання ринку праці є завжди специфічним і залежить від тих умов і факторів, які притаманні конкретній країні. Тож розглянемо державне регулювання ринку праці на прикладі України.

Правову основу державного регулювання ринку праці визначає Закон України "Про зайнятість населення" (1991 р.) та інші правові  акти. Згідно з цим законом суб'єктом  державного регулювання зайнятості є Міністерство праці і соціальної політики. У його безпосередні функції входить розробка нормативних актів, які стосуються трудового законодавства і вирішення тих питань, що пов'язані з проблемою зайнятості.