Проблеми зайнятості та відтворення робочої сили в Україні

Безпосередню організацію  із здійснення розроблених названим міністерством програм зайнятості забезпечує Державна служба зайнятості. Вона складається з національного центру і мережі обласних та міських центрів зайнятості. Основні функціональні обов'язки Державної служби зайнятості можна звести до такого:

• працевлаштування не зайнятих громадян на основі аналізу ринку праці і збору інформації про вакантні робочі місця, про професійну, вікову й інші характеристики тих, хто шукає роботу;
• підготовка і перепідготовка за державний кошт тих працівників, які звільнені зі своїх робочих місць, але потребують роботи й активно її шукають;
• організація методичної, правової й іншої допомоги тим безробітним громадянам, які мають намір розпочати підприємницьку діяльність;
• здійснення в межах визначеної законом компетенції соціального захисту безробітних, які зареєстровані в установах Державної служби зайнятості.

Державне регулювання  зайнятості включає різноманітні заходи, спрямовані на забезпечення повної зайнятості й підвищення ефективності функціонування ринку праці на основі науково розробленої державної політики зайнятості. Уряд спрямовує свої зусилля на створення додаткових робочих місць, організацію громадських робіт, на допомогу тим громадянам, які прагнуть до самозайнятості. На державі лежить і відповідальність за професійну орієнтацію, підготовку й перепідготовку кадрів. Важливу роль відіграє держава і в підвищенні мобільності робочої сили. Це досягається не тільки за рахунок чітко організованої системи підготовки й перепідготовки кадрів, а й за рахунок формування ринку житла, створення необхідних умов для облаштування тієї робочої сили, яка переміщується з інших регіонів.

Проблема державного регулювання зайнятості тісно пов'язана  з процесами відтворення робочої  сили, що супроводжуються надзвичайно  широкою і різноманітною за формою системою виробничих відносин. Вони виникають на всіх фазах виробництва й споживання цього специфічного товару.

На фазі формування ("виробництва") робочої сили виникають відносини, пов'язані з дошкільним вихованням дітей, отриманням загальної і професійної освіти. Особливістю цієї фази є те, що більше за 80 % усіх витрат на це бере на себе держава. Лише частково набуття загальних професійних знань здійснюється за рахунок самого виробника. Та частина формування робочої сили, яка відбувається вже в процесі самого виробництва, частіше за все оплачується підприємцем.

Державне регулювання процесу  відтворення робочої сили на цій  фазі полягає в забезпеченні правової бази, яка, конкретизуючи права й  свободи людини, зафіксовані в  Конституції України, регламентує форми й способи підготовки робочої сили. Це не тільки контроль за забезпеченням рівного і вільного доступу до послуг сфери освіти, науки й культури, але й стандартизація основних параметрів підготовки робочої сили на тих чи інших щаблях її формування. При цьому стандарти підготовки, наприклад, на етапі отримання індивідом вищої освіти, усе більшою мірою адаптуються до загальноприйнятих (частіше до загальноєвропейських) стандартів. Прикладом може бути остаточне запровадження в 2010 р. в Україні Болонської системи.

Такий підхід посилює позиції носія  робочої сили на ринку праці і  розширює межі мобільності робочої  сили. Вона вже на фазі формування може без великих зусиль вибирати, скажімо, вищий навчальний заклад не тільки в рамках національної системи освіти, а й за її межами, наприклад, в одній з країн Західної Європи. При цьому доступним стає не тільки навчання за контрактною основою, а й за державні кошти іншої країни. Універсалізація програм навчання, посилення практичної значущості мовної підготовки тощо – усе це сприяє зростанню й територіальній мобільності робочої сили.

Певним напрямом регуляторних функцій  держави в процесі формування робочої сили є також її зусилля  з розвитку соціальної інфраструктури. У нашій країні стосовно цього діє ряд програм. Прикладом може бути програма "Шкільний автобус".

У сучасних умовах економічне зростання  багато в чому залежить від тих  чинників, що стосуються інституціональних  факторів. Рівень культури, традиції, законослухняність, відповідальність тощо – усе це стає одним з потужних важелів розвитку економіки. Усі ці якості безпосередньо пов'язані з особою і не існують поза нею. Це означає, що вони (тобто досягнення їх високого рівня, поліпшення і т.ін.) мають входити в систему відтворення робочої сили, забезпечуючи її якість на рівні, адекватному тим вимогам, що ставить сьогоднішнє високорозвинене й високотехнологічне виробництво. Це все має особливе значення для постсоціалістичних країн, де процес первинного нагромадження капіталу призвів до величезної майнової диференціації населення. З одного боку, олігархи, які ще вчора були ніким і нічим, сьогодні володіють мільярдними статками і живуть у розкоші, а з іншого боку, величезні маси населення кинуті за межу бідності й приречені на жебрацьке виживання. Ця велика соціальна несправедливість стала підґрунтям для падіння рівня культури, появи масового потягу до шкідливих і надшкідливих звичок, неповаги й байдужості до громадського життя і т.ін. Усе це необхідно враховувати, бо тільки держава, уособлюючи у своїх владних структурах та їх функціях суспільний інтерес, може суттєво виправити ситуацію.

Наступна фаза в системі відтворення  робочої сили полягає в її розподілі. На цій фазі, на відміну від попередньої, держава не може безпосередньо впливати на розподіл трудових ресурсів за сферами діяльності, галузями і територіями. Цей рух є наслідком, перш за все, дії законів попиту і пропозиції робочої сили. Влада може лише створювати певні додаткові умови або пільги для того, щоб спрямувати рух робочої сили в тих напрямах, де її наявність особливо необхідна для розвитку суспільного виробництва. Для ілюстрації можна навести такий приклад. За рішенням Уряду України, фахівець з вищою освітою, яку він отримав на платній основі, узявши кредит у держави, за умови його праці на селі протягом п'яти років після закінчення вищого навчального закладу може не повертати борг державі. В арсеналі держави багато й інших, як правило, непрямих способів стимулювання раціонального розподілу робочої сили. Проте сучасний стан з розподілом робочої сили за сферами зайнятості і галузями народного господарства, як, до речі, і за територіями, свідчить про відсутність, принаймні в нашій державі, чітко продуманої і добре спланованої політики розподілу робочої сили.

Слід зауважити, що за певних обставин (частіше політичного характеру) держава може й безпосередньо втручатись у механізм переміщення великих мас своїх громадян. Так, після Другої світової війни комуністичний режим Радянського Союзу вдався до виселення цілих народів з їх місць проживання. Чеченці й татари, болгари і греки, жителі Західної України – це далеко не повний перелік територіального переміщення населення з політичних мотивів, щоправда, незаконного і злочинного характеру. Завдяки суто політичним рішенням уже Української держави сотням тисяч депортованих народів створені сприятливі умови для повернення на свою Батьківщину.

Надзвичайно важливою фазою руху робочої  сили є обмін. Саме тут сконцентровано найбільш гострий вузол відносин, що формуються в процесі її відтворення. Це пояснюється тим, що в момент купівлі-продажу робочої сили зустрічаються діаметрально протилежні інтереси покупця і продавця. До того ж ці інтереси знаходяться в площині забезпечення існування кожної зі сторін. Зрозуміло, що як і на будь-який товар, ціна тут формується на основі вартості цього специфічного товару, але під впливом багатьох чинників (співвідношення попиту та пропозиції, стан виробництва, кон'юнктура ринку товарів та послуг тощо) ціна може дуже відхилятись від вартості, особливо зменшуватися. Справа в тому, що економічні позиції продавця й покупця робочої сили дуже нерівні. Для продавця це єдиний шлях вижити й забезпечити хоча б якесь існування своїй родині. Водночас для покупця мова про це не йде. Його інтерес стосується лише можливості отримати прибуток, старт до якого часто закладається вже в акті купівлі-продажу робочої сили, особливо якщо має місце (а це реалії ринку праці) нееквівалентний обмін.

Певний баланс у формування і, головне, у реалізацію відносин обміну вносять  профспілки. Саме вони, будучи представниками людей найманої праці, захищають їх інтереси, являючи собою потужну й надзвичайно дійову силу в розвинутих країнах. У країнах, які вийшли з колишнього соціалістичного табору, профспілки ще не відіграють такої ролі, бо ще несуть на собі відбиток тоталітарної системи, в якій вони були не захисником найманих робітників, а школою комунізму.

Але основну відповідальність за стан і розвиток відносин, які формуються в процесі відтворення робочої  сили на фазі обміну, несе держава. Саме вона має регулювати й контролювати базові параметри обміну робочої сили. Так, держава встановлює розмір мінімальної заробітної плати, загальні умови організаційного оформлення акту купівлі-продажу робочої сили. У розвинутих країнах це колективні угоди, які укладаються на значний термін (найчастіше на 5 років) між роботодавцем і профспілкою. Держава при цьому не тільки визначає основні правові позиції, а й виступає певним арбітром, часто перетворюючись і на прямого регулятора цих відносин. Так, за умов кризової ситуації в економіці уряд може здійснювати "заморожування" заробітної плати. Це означає, що на певний термін (частіше за все на рік) роботодавець звільняється від зафіксованого в колективній угоді з профспілками необхідності підвищувати рівень реальної заробітної плати. Щоправда, здійснити це самостійно держава не може і на це потрібно отримати згоду профспілок.

Важливою тенденцією розвитку відносин, що формуються між продавцем і  покупцем робочої сили на фазі обміну, є те, що найманий робітник стає суб'єктом, який має певні заощадження, які  частково перетворюються на капітал  у вигляді придбаних акцій, позичок, наданих банкам (внески населення) тощо. Це посилює позиції найманого робітника на ринку праці, і хоча не виключає його із складу тих, хто продає свою робочу силу, але розширює альтернативність цього продажу. Так, за певних умов (відповідна, наприклад, фінансова підтримка з боку держави) продавець робочої сили може розпочати свою справу і стати підприємцем.

В Україні ці новітні  тенденції ще не набули стійкого характеру. Це пов'язано і з низьким рівнем заробітної плати, і зі сформованим  роками споживацьким стереотипом, і з масовим рівнем бідності працюючого населення Не сприяє цьому і недостатній стан розвитку фондового ринку, страхової справи, низький рівень ринкової економічної культури нашого населення. Усе це необхідно подолати найближчими роками.

Остання фаза в процесі відтворення робочої сили – це її споживання. Саме в процесі використання робочої сили створюється додатковий продукт у формі додаткової вартості, який на поверхні набуває перетвореної форми прибутку. Цей процес також регламентується державою, бо саме вона на рівні законів установлює тривалість робочого тижня, загальні основи організації роботи (наприклад, необхідність для водіїв перед початком робочого дня проходити тести на вміст у крові алкоголю) і т.ін. Держава також регламентує порядок надання відпустки і її тривалість для певних професій. Державні органи контролюють і організацію та стан охорони праці на підприємствах та в установах.

Отже, можна зробити  висновок, що процес відтворення робочої  сили – це надзвичайно складний, суперечливий і водночас цілісний процес. Виокремлення в ньому спеціальних чотирьох фаз з цього погляду є певною мірою умовним, бо кожна фаза може включати також елементи відносин, які є сутністю іншої фази. Так, на фазі споживання відбувається процес формування робочої сили, коли має місце професійне навчання, набуття нових навичок тощо. Але попри це виділення окремих фаз дозволяє чіткіше бачити й аналізувати процес відтворення робочої сили і більш адресно пристосовувати регулятивні і контрольні дії держави щодо цього процесу.

РОЗДІЛ 3. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ.

Безперечно, одним з  основних соціальних напрямків в  діяльності кожної високорозвиненої держави  є сприяння стабільності в трудовому  житті населення що мешкає на її території, яке забезпечується шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

Цікавим є той факт, що проблемі врегулювання відносин зайнятості населення в глобальному (світовому) розумінні почали приділяти увагу на нормотворчому рівні ще за багато років до формування незалежності нашої держави, а саме на початку минулого сторіччя. Таке формування основ зайнятості населення відбувалося не в межах окремої країни, а завдяки інтеграції зусиль провідних світових держав, шляхом створення міжнародних нормативно-правових актів.

До основних з них  слід віднести: Положення про страхування  в разі безробіття від 11 грудня 1917 року; Міжнародний пакт Організації об’єднаних націй "Про економічні, соціальні та культурні права"; Конвенція МОП № 2 "Про безробіття" від 29.10.1919 р., ратифікована Україною 04.02.1994 р.; Конвенція МОП № 122 "Про політику в галузі зайнятості" від 09.07.1964 р., ратифікована Україною 19.06.1968 р.; Конвенція МОП № 88 "Про організацію служби зайнятості" від 09.07.1948 р.

Зазначені міжнародні норми  були революційними на той час, та започатковували низку нововведень, метою яких було поліпшення трудового  становища працівників, а також їх соціальний захист в сфері зайнятості. Так, на нормотворчому рівні вперше з’явилися безкоштовні державні бюро зайнятості, була створена система страхування на випадок безробіття (яка б передбачала що зайняті роботою громадяни однієї з країн – членів МОП, які працюють на території іншого члена МОП, одержували страхову допомогу в тому самому розмірі, що й зайняті роботою громадяни останнього) та інше.