Неокласична виробнича функція

Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постійність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не відображали реального стану розвитку, були статичними, а не динамічними.

Разом з тим виробнича  функція стає основою для розробки внутрішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч висновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціональної структури виробництва. Показники, які вводились у функцію, були більш сталими, а зв’язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим [12].

Згодом неокласичні  принципи, які визначились у зв’язку  з дослідженням проблеми макроекономічного  технологічного вибору, відображеної через виробничу функцію, поширюються  за межі аналізу впливу факторів на обсяги виробництва. Вивчається зв’язок між галузями виробництва, їх взаємовплив. Галузі виробництва розглядаються неокласиками з факторіальних позицій з метою визначення пріоритетних напрямків розвитку, впливу кожної з них на формування структури суспільного виробництва.

Поступово неокласичний підхід до побудови міжгалузевих балансів стали використовувати й послідовники Кейнса для відображення структурних  зрушень в економіці та створення  основ економічного моделювання  й програмування. Від моделі стаціонарної економіки вони переходять до побудови динамічної моделі економічного зростання, використовуючи її, однак, для обґрунтування необхідності втручання держави в процес формування виробничої структури з метою запобігання кризам та їхнім наслідкам.

Прихильники неокласичного трактування основ виробничої функції вказували на обмеженість кейнсіанських моделей, що в них приріст виробництва розглядався тільки як функція капіталовкладень, хоч існували й інші чинники, наприклад більш повне використання виробничих потужностей. Крім того, ці моделі передбачали незмінність рівня капіталовіддачі, що суперечило сформульованому неокласиками закону спадної віддачі факторів. Але помічені були й перспективні напрямки кейнсіанської теорії економічного зростання, а саме те, що при моделюванні використовувався багатофакторний підхід, економічна система аналізувалась у динаміці, збільшувалась кількість об’єктів моделювання [13].

Нові напрями функціонального  аналізу в межах неокласичного  підходу були зв’язані зі зменшенням кількості обмежень у дослідженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як абсолютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов’язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом.

Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген, який зазначав, що в первісному варіанті ця функція  не змогла б пояснити нових тенденцій, коли із розширенням виробництва  капіталовіддача збільшується всупереч закону спадної віддачі, а частка праці в національному доході зменшується.

Про визначальну роль науково-технічного прогресу як фактора  економічного зростання в 1956—1958 рр. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить новаторство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підготовки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження. А в міру того, як науку та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків державної політики, витрати на їхній розвиток також включаються у виробничу функцію як чинник інтенсифікації.

Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-технічного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактора зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, було центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання нововведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікс, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фіксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній частині національного доходу, брати за показник технічного прогресу приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототожнюють з показником капіталоозброєності одного робітника.

Трактування технічного прогресу як третього незалежного чинника  економічного зростання, хоч як це парадоксально, згодом поставив під сумнів Р. Солоу. Він зазначав, що науково-технічний  прогрес не існує поза факторами  праці та капіталу, і пропонував визначати його через кількісну та якісну зміну цих факторів. Він будує модель-прогноз темпів економічного зростання економіки США, яка, проте, не враховувала можливості циклічних коливань, а тому не відповідала фактичним даним. Солоу зробив висновок, що необхідно враховувати ще один фактор – кон’юнктурні зміни ефективного попиту, які знаходять відображення у зміні показників ефективності використання виробничих потужностей. Отже, він упритул підійшов до визначення проблеми циклічності з кейнсіанських позицій.

Власне в 50—60-х рр., якщо не брати до уваги спеціально декларовані розбіжності в підходах до розробки моделей, уже було складно  розмежувати кейнсіанський та неокласичний напрямки дослідження. Це особливо стосувалось  проблем макроаналізу економічного зростання, який у обох випадках базувався на використанні теорії факторів виробництва, попиту та пропозиції, виробничої функції, на економіко-математичному моделюванні, а кожна нова ідея, сформульована тією чи іншою школою, сприймалась як доповнення до загальної теорії.

Тенденції об’єднання двох шкіл сприяло те, що методи дослідження  економічних явищ, використані Кейнсом  для створення його теорії, не суперечили неокласичному підходу. Сам Кейнс  підкреслював, що його теорія враховує гру вільних ринкових сил, і лише знання об’єктивних економічних закономірностей дає можливість визначити допустимі межі втручання держави в економічний механізм. Головна розбіжність поглядів кейнсіанської та неокласичної шкіл полягала в тім, що вони по-різному визначали ці допустимі межі [14].

Неокласики  висловлюють припущення, що і на ринку благ, і на ринку факторів виробництва діє досконала конкуренція  Тоді попит на працю залежить від  реальної ставки зарплати, так як її рівність граничній продуктивності праці є умовою максимізації прибутку: 
При зниженні ставки реальної зарплати для одержання максимуму прибутку необхідно використовувати більше праці, і навпаки. 
Графічно визначення обсягу попиту на працю в неокласичній концепції представлено на рис. 2.1.

У верхній частині  зображено графік виробничої функції y-y(N). Тангенс кута нахилу дотичної до цього графіка представляє граничну продуктивність праці при відповідній чисельності зайнятих.

На основі зміни  величини tga по мірі руху вздовж кривої y(N) в нижній частині рис. 9. 1. будується графік граничної продуктивності праці. 
Щоб визначити обсяг попиту на працю, необхідно на графік граничної продуктивності праці накласти графік ставки реальної заробітної плати (м). Точка їх перетину вкаже на кількість праці (No), що забезпечує максимум прибутку. Знаючи кількість праці, що використовується, по графіку виробничої функції можна визначити обсяг випуску (уо). 
В короткому періоді попит на працю змінюється лише в результаті зміни ставки заробітної плати: при її зниженні зайнятість зростає, при її підвищенні зайнятість зменшується (див. рис. 2 1).

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрямок макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві і забезпечує саморегулювання процесу виробництва.

Значні уточнення  в теорію економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував  проблему продуктивності кожного з  факторів і вказав на те, що віддача  фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, на його думку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил [16].

Визначення  зростання обсягу продукції, пов'язаного  із зростанням усіх факторів, є головним у плануванні розвитку виробництва  фірми на довгостроковий період. Залежність приросту обсягу випуску продукції фірми від збільшення використання всіх виробничих факторів на довгостроковому етапі розкриває закон ефекту масштабу.

Теорія виробництва  поряд з іншими проблемами виявляє  зв'язки між ефективністю виробництва  і масштабами господарської діяльності, досліджує залежності між вхідними виробничими факторами і вихідною продукцією. Важливим поняттям цієї теорії є закон ефекту масштабу (ЗЕМ).

Закон ефекту масштабу виражає зміни економічної ефективності при зростанні масштабів господарської  діяльності. Цей закон відіграє важливу роль у мікроекономічному аналізі. Він пояснює траєкторію кривої випуску продукції; виражає зв'язки між усіма вхідними факторами та обсягом виробництва; показує, що буде з рівнем виробництва, якщо пропорційно змінюється (збільшується чи зменшується) рівень вхідних факторів [17].

Залежно від  характеру зв'язків між ефектом  і обсягом діяльності в довгостроковому  періоді часу можна виділити зростаючий, незмінний і спадний ефекти масштабу.

ЗРОСТАЮЧИЙ  ЕФЕКТ МАСШТАБУ. Зростаючий ефект масштабу відображає зростання економічної ефективності при збільшенні масштабів господарської діяльності. У цьому випадку пропорційне зростання усіх вхідних факторів спричиняє більше ніж пропорційне зростання рівня виробництва. Інакше кажучи: подвоєння всіх вхідних факторів зумовлює більше ніж у два рази зростання рівня виробництва.

Зростання середньої  продуктивності виробництва приводить  до того, що кожен вхідний фактор стає продуктивнішим. Зростання середнього випуску продукції на одиницю  вхідних факторів спричинює більше ніж пропорційне зростання загальної кількості продукції.

Однією з  причин виникнення зростаючого ефекту масштабу виробництва може бути підвищення продуктивності факторів унаслідок  спеціалізації та поділу праці. Робітник, який має можливість зосередитися на виконанні одного завдання, працюватиме значно продуктивніше.

Друга причина  зростаючого ефекту масштабу виробництва  полягає в тому, що малі фірми  нерідко виявляються неспроможними  ефективно використовувати виробниче  обладнання. Тільки великі фірми можуть купити сучасне дороге обладнання й ефективно його експлуатувати.

Зростаючий  ефект масштабу зумовлений і тим, що великі фірми володіють більшими можливостями для виробництва побічної продукції та ефективної утилізації відходів, ніж малі фірми. Так, на м'ясокомбінатах виготовляють клей, добрива, лікарські препарати тощо з відходів виробництва.

Причиною зростаючого  ефекту масштабу є також те, що збільшення обсягу виробництва часто не вимагає  пропорційного збільшення всіх вхідних  факторів. Так, при збільшенні виробництва труб у два рази споживання металу збільшиться менше ніж удвоє. Адже відомо, що при подвоєнні площі круга довжина кола збільшиться менше, ніж удвоє [18].

НЕЗМІННИЙ ЕФЕКТ  МАСШТАБУ. Незмінний ефект масштабу полягає у відсутності зростання економічної ефективності при збільшенні масштабів господарської діяльності. У цьому випадку пропорційне зростання затрат усіх вхідних факторів виробництва приводить до пропорційного зростання рівня виробництва. Іншими словами, подвоєння всіх вхідних факторів подвоює і рівень виробництва. Середня продуктивність вхідних факторів при цьому залишається постійною, незмінною є і продуктивність кожного із вхідних факторів, тобто середній випуск продукції на одиницю вхідних факторів залишається незмінним.

СПАДНИЙ ЕФЕКТ  МАСШТАБУ. Спадний ефект масштабу відображає зниження економічна ефективності при збільшенні масштабів господарської діяльності. У цьому випадку пропорційне зростання витрат усіх вхідних факторів дає менше, ніж пропорційне зростання вихідної продукції.

Іншими словами, подвоєння всіх вхідних факторів веде до меншого, ніж у два рази, зростання рівня виробництва. Середня  продуктивність вхідних факторів і  продуктивність кожного вхідного фактора  падає, хоч загальне виробництво  збільшується. Незважаючи на зростання обсягу виробництва, зменшується і середня кількість продукції на одиницю вхідних факторів. Падіння середнього продукту призводить до меншого, ніж пропорційного, зростання рівня виробництва. Водночас подальше зростання виробництва продовжується.