Міжнародна економіка – складова частина економічної теорії

Країна іноді  імпортує сировину безмитно або вводить  нижчі тарифні ставки на імпорт виробничого ресурсу, ніж на імпорт кінцевого продукту, у виробництві якого був застосований даний ресурс. Це робиться для заохочування національних товаровиробників обробної промисловості та підвищення рівня зайнятості. У цьому випадку ефективна тарифна ставка, яку розраховують на базі внутрішньої доданої вартості або вартості переробки всередині країни, буде перевищувати номінальну тарифну ставку, яку розраховують на підставі вартості кінцевого продукту. Внутрішня додана вартість дорівнює ціні кінцевого продукту за мінусом витрат на імпорт виробничих ресурсів, які використовуються для виробництва товару.

Номінальна  тарифна ставка показує, наскільки  зросла ціна кінцевого продукту внаслідок  тарифу і тому важлива для споживачів.

Ефективна тарифна  ставка показує, наскільки забезпечується захист внутрішнім галузям, які виробляють товар, що конкурує з імпортом, і тому вона є важливою для виробників.

Номінальна  тарифна ставка може бути тільки позитивною, а ефективна — як позитивною, так і негативною, якщо тариф на імпортні компоненти значно вищий тарифу на кінцеву продукцію.

Країни іноді  використовують тарифну квоту, що являє  собою різновид перемінних митних податків, ставки яких залежать від обсягу імпорту  товару. При імпорті в межах  визначених кількостей товар обкладається за базовою внутрішньоквотовою ставкою тарифу, а при перевищенні визначеного обсягу імпорту - за вищою понадквотовою ставкою тарифу. Використання цього інструмента торгової політики дозволяє деякою мірою подолати протиріччя, що виникає між інтересами національних виробників і введенням імпортної квоти, тому що, з одного боку, товаровиробники зацікавлені в тарифі, що обгороджує їх від іноземної конкуренції, а з іншого - вони як споживачі не зацікавлені в ньому, оскільки тариф позбавляє їх можливості одержувати дешевші імпортні товари.

Для захисту  національних виробників готової продукції  і стимулювання ввезення сировини і  напівфабрикатів може використовуватися  тарифна ескалація.

Тарифна ескалація - це підвищення рівня митного обкладання товарів у міру зростання ступеня їхнього оброблення.

Чим вища відсоткова ставка імпортного тарифу в міру просування від сировини до готової продукції, тим вищий ступінь захисту  виробників готової продукції від  зовнішньої конкуренції. Так, у США  рівень митного обкладання товарів зі шкіри, вибудованих за принципом виробничого ланцюжка (шкура - шкіра - продукти зі шкіри), зростає в міру зростання ступеня оброблення шкури і складає 0,8-3,7-9,2% [23, с. 211].

16. Нетарифні засоби регулювання зовнішньо – торгівельної діяльності

Тариф - не єдиний метод здійснення торгової політики. Для регулювання міжнародної торгівлі використовуються й інші види зовнішньоторговельних обмежень -нетарифні [23, с. 232-257; 52, с. 143-160; 71, с. 235-245].

Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними й іншими методами, їх нараховується понад 800.

Нетарифні обмеження широко розповсюджені  в торговій практиці. В даний час  більше половини світової торгівлі є  об'єктом нетарифних бар'єрів, що створюють  головну погрозу світовій торговій системі.

Поширення нетарифних обмежень зумовлюється тим, що їх введення є привілеєм уряду  країни і вони не регулюються міжнародними угодами. Уряди можуть вільно застосовувати  будь-які види нетарифних обмежень, що неможливо у відношенні тарифів, які регулюються COT. Крім того, нетарифні бар'єри звичайно не призводять до негайного підвищення ціни товару і тому споживач не відчуває їх впливу як додаткового податку (при введенні тарифу ціна товару збільшується на суму мита).

У ряді випадків використання нетарифних методів при відносно ліберальному митному режимі може призвести до більш обмежувального характеру державної торгової політики в цілому.

Нетарифні обмеження можна класифікувати  по групах: кількісні, приховані, фінансові.

Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту. 
Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються:  
1. За напрямком їх дії: 
ь експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку; 
ь імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав. 
2. За обсягом дії: 
ь глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується; 
ь індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар. 
Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають: 
1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди; 
2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод; 
3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості; 
4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом. 
“Добровільне” обмеження експорту (voluntary export restraint) – це кількісне обмеження експорту, що базується на зобов’язанні одного з партнерів по торгівлі добровільно обмежити або не збільшити обсяг експорту товару, що прийнятий в рамках офіційної міжурядової або неофіційної угоди про встановлення квот на експорт товару. 
Серед нетарифних методів регулювання важливу роль відіграють приховані методи, які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Їх є дуже багато, за деякими даними до кількох сотень. Але основними з них є: 
- адміністративні формальності – національні правила проведення імпортних операцій, які обмежують імпорт (обов’язкове використання міжнародних торгів при закупівлі обладнання, отримання імпортних ліцензій при виконанні ряду вимог і т. ін.); 
- технічні бар’єри – приховані методи торговельної політики, які виникають тому, що національні технічні, адміністративні та інші норми і правила, побудовані таким чином, щоб перешкоджати ввезенню товарів з-за кордону. Наприклад, вимоги про дотримання національних стандартів, спеціальне упакування і маркування тощо; 
- встановлення мінімальних імпортних цін – передбачає суворе дотримання експортером рівня цін, установлених країною-імпортером; 
- імпортні податки – прикордонний податок, яким обкладаються товари при перетині митних кордонів конкретної країни. До них відносяться: митні збори, пов’язані з оформленням митних документів, або зі здійсненням митного контролю; сплата зборів за перевірку якості імпортованого товару; торговельні збори; статистичні збори; збори за здійснення фітосанітарного контролю; сезонні та екологічні збори; 
- імпортний депозит – форма задатку, який імпортер повинен внести в свій банк в національній чи іноземній валюті перед закупівлею іноземного товару; 
- валютні обмеження – регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою і іншими валютними цінностями; 
- компенсаційне мито – накладається на імпорт тих товарів, під час виробництва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, якщо їх імпорт завдає шкоди національним товаровиробникам аналогічних товарів; 
- антидемпінгове мито – застосовується, якщо на територію країни товар ввозиться за демпінговими цінами.

До фінансових методів торгової політики належать: демпінг, субсидії, експортне кредитування. 
Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах. 
Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм: 
- спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок; 
- навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва; 
- постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої; 
- зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют; 
- взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн. 
В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є: 
- ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни; 
- сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри. 
Демпінг заборонений як міжнародними правилами в рамках СОТ, так і національними антидемпінговими законами багатьох країн, що дозволяють застосовувати антидемпінгове мито у разі відкриття факту демпінгу. 
Ставку антидемпінгового мита зазвичай визначають одним з наступних засобів: 
- як різницю в ціні, за якою товар реально продається на ринку країни-експортера і на ринку країни-імпортера. Якщо товар виробляється тільки на експорт і не продається на ринку країни-експортера, то ціна на нього на внутрішньому ринку країни-імпортера порівнюється з його ціною на внутрішньому ринку будь-якої третьої країни; 
- як різницю в ціні, за якою товар повинен був би продаватися на ринку країни-експортера, і ціни, за якою він реально продається на ринку країни-імпортера. Потенційна ціна продажу товару на ринку експортера встановлюється на базі суми витрат виробництва, загальних витрат, прибутку з продажу на внутрішньому ринку і вартості упаковки і транспортування товару до країни-імпортера. 
Антидемпінгове мито, як і звичайне мито, призводить до підвищення внутрішніх цін і витрат у добробуті країни. Водночас, якщо введення антидемпінгового мита змусить фірму, що здійснює демпінг, ще більш знизити експортну ціну, то країна-імпортер може одержати виграш, як у випадку з оптимальним тарифом.

Субсидії. Уряди багатьох країн для розвитку певних галузей і проведення необхідної експортної політики використовують субсидування, тобто здійснюють державні дотації виробникам при їхньому виході на світовий ринок. Інакше кажучи, субсидія - це фінансова чи інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту товару, в результаті якої суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). Така підтримка національних товаровиробників у той же час дискримінує імпортерів.

Експортні кредити. Для приховання експортних субсидій уряди використовують експортне кредитування, що передбачає фінансове стимулювання державою розвитку експорту вітчизняними товаровиробниками.

Надання експортних кредитів здійснюється у вигляді:

§ субсидованих кредитів вітчизняним  експортерам. Такі кредити видаються  державними банками під відсоткову ставку, нижчу від ринкової;

§ державних кредитів іноземним  імпортерам при обов'язковій умові  закупівлі товарів тільки у фірм країни, що надала такий кредит.

17. Інші нетарифні обмеження

18. Стимулювання експорту

Стимулювання експорту - заохочення діяльності національних підприємств-експортерів. До основних засобів стимулювання експорту належать:

- Державне субсидування;

- Пільгове кредитування  і страхування експорту;

- Валютна політика;

- Ввіз і вивіз капіталу;

- Податкові пільги  експортерам, їх транспортне забезпечення;

- Інформування та консультувати  керівництво підприємств;

- Дипломатична підтримка  експортерів;

- Державна політика  розвитку експортної бази;

- Підготовка кадрів  для зовнішньої торгівлі.

Поняття стимулювання експорту з'явилося  наприкінці XIX ст., заклавши основи формування державної політики стимулювання експорту як складової зовнішньоекономічної політики. Причинами такої появи  можна вважати численні кризи надвиробництва у провідних країнах світу та формування у деяких країнах неомеркантилістської торгової політики.

Наукове дослідження проблеми стимулювання експорту має складну історію, що призвело до розбіжностей у визначенні його поняття, видів, завдань та інструментів 2. По-перше, з розвитком світової економіки, зміною світових конфігурацій соціально-економічних систем відбувається поступове переосмислення змістового наповнення поняття стимулювання експорту. По-друге, у 70-х - середині 80-х років минулого століття експортна діяльність великою мірою почала замінюватися формами прямого освоєння ринку через іноземні дочірні компанії, а також непрямими формами (ліцензування, спільні підприємства і т. д.), що призвело до значної переорієнтації наукових досліджень у напрямі цих форм міжнародної діяльності. Лише наприкінці 80-х років англо-американська економічна школа відновила теоретичні та емпіричні дослідження експортної діяльності як домінуючої стратегії входження на зарубіжний ринок. Пізніше до таких досліджень активно підключилася і німецька школа. По-третє, поняття стимулювання експорту внаслідок тимчасового призупинення активних досліджень проблематики експортної діяльності визначалося і використовувалося у інших дослідженнях, що стосувалися проблеми стимулювання експорту. Це, поряд з історично зумовленою необхідністю модернізації поняттєвого апарату, визначило відмінність підходів до означеної проблеми.

Так, одна з нових дефініцій під  стимулюванням експорту розуміє  всі заходи з організації зовнішньої торгівлі. Практична недоцільність і неможливість застосувати її випливають з того, що, по-перше, вона не виключає сферу стимулювання імпорту як складової частини зовнішньої торгівлі, а по-друге, не розрізняє загальноекономічні заходи і специфічні, спрямовані на експорт державні інтервенції.

Точніше визначення дає німецький  професор Р. Хенцлер, який у поняття  стимулювання експорту вкладає сукупність усіх засобів і заходів, які застосовуються владною стороною з метою підтримки  вітчизняних експортних галузей в їх зусиллях встановити відносини з іноземними ринками збуту, отримати та виконати експортні замовлення 4. Але при цьому з обсягу поняття виключаються усі засоби і заходи, які не мають чіткого спрямування на виняткове стимулювання експорту. Підкреслення неопосередкованості, на перший погляд, здається доцільним, однак призводить до небажаного виключення стимулюючих експорт побічних ефектів державних інтервенційних заходів. З огляду на те, що держава часто намагається приховати заходи стимулювання експорту і це ускладнює визначення фактичної цілеспрямованості державних інтервенцій, підкреслення неопосередкованості стимулюючих заходів слід вважати слабким місцем поняттєвого апарату.

Німецький дослідник Г. Віліцький  визначає стимулювання експорту як сукупність таких заходів, що дають окремим експортерам стимул до підвищення їх експортного обороту . Таким чином, передумовою є існування експортерів як споживачів стимулюючих заходів, хоча цей принцип не завжди дотримується у подальшій класифікації таких заходів. Крім того, пропонується обмежитися лише тими заходами, які мають характер спеціальної допомоги експортерам (фінансова і кредитна допомога, участь у виставках, ярмарках тощо). До уваги беруться, фактично, додаткові проблеми менеджменту, зумовлені культурними відмінностями експортної і внутрішньої економічної діяльності, а особливо - специфічними ризиками зарубіжної діяльності. Варто зазначити, що міжнародні заходи (укладання торговельних і платіжних договорів, договорів про режим найбільшого сприяння, угод про правовий режим представництв і про уникнення подвійного оподаткування) виключаються із складу стимулюючих. Те саме стосується і розбудови транспортної мережі, послуг банків і експедиційних контор.

Швейцарський професор Д. Лефевр до стимулювання експорту відносить державні заходи, що здійснюються з чітко вираженою або класифікованою як така метою фізичного і (або) вартісного підвищення експорту. Ті стимули, які не цілеспрямовано, але все ж безпосередньо впливають на окремих експортерів, підвищуючи їх експорт, таким чином виключаються з поняттєвого апарату.