Міжнародна економіка – складова частина економічної теорії

Світове господарство — сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших організаційних об'єднань та підприємств, об'єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.

 

Об’єктивні  основи виникнення

На розвиток світового господарства виливають такі чинники:

• розвиток науково-технічного прогресу, перетворення інформаційних технологій на один із найважливіших аспектів розвитку світової економіки;

В умовах науково-технічного прогресу сучасні продуктивні сили і ринкові відносини, що відповідають їм, потребують такого поділу праці, який робить економічно неефективним або навіть просто неможливим забезпечення виробничих і особистих потреб в кожній країні за рахунок її власних сил.

• зростаюча взаємозалежність національних господарств, загальна лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків;
• поглиблений розвиток МПП — міжнародна спеціалізація і кооперування виробництва;

Міжнародний поділ  праці — вищий ступінь суспільного  поділу праці, що базується на спеціалізації  національних економік з виробництва товарів і послуг відповідно до особливостей природних, соціально-економічних та інших, умов виробництва в різних країнах, тобто міжнародний розподіл виробництва, що зумовлює і передбачає необхідність обміну результатами діяльності.

Усі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь в МПП, його поглиблення диктується розвитком продуктивних сил, які зазнають впливу науково-технічної революції. Участь в МПП забезпечує країнам додатковий економічний ефект, що дає змогу їм більш повно і з найменшими витратами задовольняти свої потреби.

Міжнародний поділ  праці має власну внутрішню структуру  і відповідні методи розвитку. Основними  рисами МПП є міжнародна спеціалізація  і міжнародна кооперація виробництва.

Міжнародна  спеціалізація виробництва (МСВ). Розвивається за двома напрямами — виробничим і територіальним.

У свою чергу, виробничий напрям поділяється на:

• міжгалузеву спеціалізацію;
• внутрігалузеву спеціалізацію;
• спеціалізацію окремих підприємств.

Територіальна МСВ охоплює спеціалізацію з  виробництва окремих товарів їх частин для ринку:

• окремих країн;
• групи країн;
• регіонів.

Основними формами  МСВ є:

• предметна (виробництво готових виробів) спеціалізація;
• подетальна (виробництво частин і компонентів виробів) спеціалізація;
• технологічна або стадійна спеціалізація.

Найбільше поширення  серед видів предметної спеціалізації  в світогосподарських зв'язках отримала спеціалізація з виробництва  готової продукції.

Міжнародна  кооперація праці (МКП) є головною формою поділу праці у світовому господарстві. Це об'єднана діяльність працівників різних країн в однакових чи різних, але об'єднаних між собою процесах виробництва. МКП базується на міжнародній спеціалізації виробництва, яка є одним з аспектів МПП. Саме тому міжнародна кооперація і міжнародна спеціалізація виробництва є не лише формами МПП, а й важливими ознаками, що визначають його сутність.

За своєю  економічною природою МКП є продуктивною силою — вона сприяє досягненню високих результатів у галузі виробництва, наукових досліджень, збуту  продукції за значно менших затрат живої та уречевленої праці порівняно із затратами, необхідними для досягнення таких самих результатів окремими виробниками.

У виробничій кооперації простежуються два взаємопов'язані  процеси — узгоджене виробництво  певної продукції та обмін продукцією між суб'єктами МКП.

• високий рівень інтенсифікації міжнародного руху факторів виробництва: робочої сили, капіталів, технологій, засобів виробництва, інформації;
• інтернаціоналізація виробництва і капіталу;
• формування самостійної фінансової системи, безпосередньо не пов'язаної з обслуговуванням руху товарів;
• вирішення глобальних проблем тощо.

 

Етапи розвитку

У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів.

Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст.

Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням між народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

Елементи виробничого  підприємництва почали зароджуватися  ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на півночі Італії та у  Нідерландах), більшість продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурхливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуванню нового громадянського суспільства.

Наприклад, в  Англії, де процес первісного нагромадження  капіталу набув історично класичних  форм, наприкінці XVII ст. мали місце такі методи нагромадження багатства  для перетворення його на промисловий  капітал: обезземелення селянства  при звільненні його від традиційної залежності від великих землевласників; колонізація; запровадження державних позик і податкової системи;

протекціонізм національного підприємництва. Значною  мірою ці методи грунтувалися на грубому  насильстві.

У Російській державі, до якої входила більша частина України, ці процеси відбувалися значно пізніше і завершуються вже у XX ст.

Важливе значення в становленні світового ринку  мав період великих географічних відкриттів (середина XV - середина XVII ст.), тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів для розвитку зовнішніх торгових відносин було не тільки розширено міжнародний ринок, а й започатковано створення світового господарства через розвиток міжнародних виробничих зв'язків. При формуванні цього господарства відразу чітко визначилися невелика група економічно розвинених метрополій і велика група колоніальних та залежних країн. Між цими двома групами країн спочатку перева-жали позаекономічні примусові форми зв'язків, які дуже повільно еволюціонували в економічні форми, засновані на товарно-грошових відносинах.

 

Початок XVIII — середина XIX ст.

Характеризується  подальшим розвитком виробництва  товарів, зростаюча маса яких надходить  у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.

Кінець XIX — початок XX ст.

Саме в цей  період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. - 20-х років XX ст. характеризувалося  поєднанням ринкових відносин з позаекономічним  примусом у взаємозв'язках між  метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох під-систем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства Колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний про-дукт ііндустріально розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також; розвиток міжнародного транспорту і зв'язку, фор-мування світового ринку капіталів та робочої, сили.

Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст.

Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового  господарства ха-рактеризується історичним протистоянням двох систем - Пере-важно ринкової та переважно командно-адміністративної. У пер-шій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення су-перечностей між метрополіями і колоніальними та залежними краї-нами колоніальна система розпалася.

Частина країн, що визволилися (Китай, В'єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися  Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші - усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміні-стративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового гос-подарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст.

Визначальною  рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних  форм, пов'язаних з виробництвом товарів  і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове  господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість  суперечностей і різнопланових  тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у  середині XX ст., і набуває глобального  характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

 

 

 

 

6. Політико – правове середовище

 

Політико-правове середовище впливає на міжнародні економічні відносини  не стільки у плані умов і факторів їхнього існування, скільки у  плані їхнього розвитку. Особливо слід зауважити діалектичний зв'язок міжнародної політики та світової економіки, оскільки міжнародна політика є своєрідним механізмом задоволення або узгодження інтересів суб'єктів міжнародних відносин. До деякої міри важливо розрізняти поняття «міжнародна політика» і «зовнішня політика». 
Міжнародна політика — це сукупність методів і засобів, направлених на досягнення цілей і завдань, що випливають з інтересів суб'єктів міжнародних відносин. 
Зовнішня політика — це діяльність держави у сфері зовнішніх відносин, яка витікає з інтересів країни та її суб'єктів. 
Як бачимо, «міжнародна політика» є більш агрегованим і ширшим поняттям, а «зовнішня політика» — більш вузьким і прикладним. 
Варто зазначити, що внутрішня політика держави має менший вплив на національну економіку, ніж міжнародна політика на міжнародні економічні відносини. Таке відбувається з двох причин: 
1. Національна економічна система у більшості країн складалася протягом тривалого часу, а тому набула достатньої досконалості та самоврядності, і раптова зміна внутрішньої політики не може відразу помітно змінити напрямок розвитку національної економіки. Міжнародна економічна система за  часом складалася пізніше і ще тепер знаходиться на стадії формування та політичного удосконалення, а тому ще не є добре усталеною й помітно реагує на зміни міжнародної політики. 
2. Міжнародні економічні відносини функціонують на відповідальнішому рівні дотримання правових і договірних норм, порушення яких мають значно помітніші й відчутніші наслідки. 
Оскільки міжнародна політика є механізмом узгодження інтересів, слід розглянути політичні інтереси країн, груп країн, регіонів. Одним із основних політичних інтересів кожної країни є нормальний прогресивний хід розвитку власної економіки. Як відомо, це залежить від різних внутрішніх і зовнішніх факторів. На основі попереднього виникає ще один інтерес – це вигідна зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД). Якщо ЗЕД буде успішною, то краще розвиватиметься національна економіка, багатшатиме країна, підвищуватиметься життєвий рівень населення. 
Щоб економіка країни розвивалась у тому руслі, яке співпадає з напрямками задоволення національних інтересів, необхідно, щоб держава розвивала свою внутрішню політику самостійно, без втручання інших держав. Це, звісно, можливо тільки за умови, що держава буде незалежною, суверенною, і це також є одним з основних політичних інтересів. 
З попередніх інтересів випливає ще один не менш важливий політичній інтерес — міцна й надійна оборона.  Але тільки країна з добре розвиненою економікою спроможна утримувати сучасну боєздатну армію. 
До важливих політичних, а відповідно, й економічних інтересів відносяться: 
володіння найновішою інформацією; 
розвиток науки, володіння найсучаснішими технологіями, що означає високу конкурентоспроможність; 
розвиток соціальної й культурної сфер; 
підняття загального престижу та інше. 
На основі подібних і спільних інтересів країни об'єднуються у регіональні чи інші групові об'єднання. Спільність інтересів різних країн витікає з: 
вигідного (взаємовигідного) економічного та іншого роду співробітництва; 
подібності природно-географічних умов: клімату (наприклад, країни Африки, Південно-Східної Азії чи інші), природних ресурсів (ОПЕК), географічного розташування (країни Причорномор'я), геополітичного розташування (країни Балтії); 
істрично-національного розвитку (країни Британської співдружності, країни Магрибу, країни СНД); 
спільності конкурентів (Західноєвропейський Союз); 
подібності соціально-економічного розвитку (ті ж країни ЄС, посткомуністичні країни); 
спільності військового будівництва (НАТО, країни інших військових блоків); 
надзвичайної спеціалізації (країни Бенілюксу). 
Помітну роль у розвитку міжнародного співробітництва відіграє політична стабільність країн, груп країн, регіонів. Розглядають також і глобальну стабільність. 
Політична стабільність країни – це невелика імовірність зміни її політичного статусу протягом тривалого часу у вигляді виникнення соціальних конфліктів (наприклад, страйків) і політичних актів типу тероризму, путчів, партизанської боротьби. Діалектичну протилежність до політичної стабільності складає політичний ризик, що передбачає можливість: 
політичної змови й політичного перевороту: 
конфіскації майна; 
націоналізації і навіть експропріації об'єктів приватної власності; 
національного неприйняття; 
класового неприйняття; 
неприйняття на ґрунті релігії; 
оперативних прорахунків та інше. 
Як і всяка система, міжнародні економічні відносини потребують існування інституціонального забезпечення, яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування й розвитку. 
Інституціональне забезпечення МЕВ – це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій) і правових норм, вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях. 
Слід розрізняти міжнаціональні й наднаціональні органи регулювання міжнародних економічних відносин. 
Міжнаціональні органи регулювання МЕВ – це такі інституції, які виконують рекомендаційно-координаторські функції, постанови яких бажані для виконання. 
Наднаціональні органи регулювання МЕВ – це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно.   Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з’ясуванні  основних відмінностей між ними. 
Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках  розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва. 
Міжнародні комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими чи виконавчими органами. Це – постійно діючі інститути, завданням яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах; також комітетами і комісіями називають підрозділи організацій. Працюють вони, як правило, постійно, але бувають тимчасові комісії, завданням яких є виконання якогось одного завдання. При одному з головних органів ООН, Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), працює п'ять комітетів і п'ять регіональних комісій. 
Міжнародні організації – це стійкі, міцно зорганізовані інститути зі своїми органами управління, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. Класифікувати міжнародні організації можна за декількома критеріями, і вони бувають залежно  від: 
рівнів створення й функціонування – міждержавними, регіональними, груповими; 
роду діяльності – політичними, науковими, промисловими, аграрними, торговельними, валютними,  з питань реконструкції та розвитку  і  т. д.; 
рівня представництва — урядовими, міжурядовими, міжпарламентськими, неурядовими. 
Кожна з розглянутих інституцій по-своєму впливає на розвиток економічних відносин, але всі разом вони складають управлінську систему, котра регулює їх. Напевно, варто відзначити, що інколи управлінські інститути, особливо на національному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ. Наприклад, корумповані уряди деяких країн сприяють задоволенню інтересів тільки окремих кланів, дозволяючи займатись незаконним бізнесом чи чимось подібним. Заважають розвитку міжнародних економічних відносин і протекціоністська політика багатьох країн, надзвичайно високі митні перепони.

 

 

 

 

7. Економічне та соціально – культурне середовище

Економічне середовище МЕВ

Оскільки міжнародні економічні відносини є підсистемою  економічної системи, резонно всі  інші елементи цієї системи, що не відносяться  до сфери МЕВ, звести до економічного середовища МЕВ. 
Одним з показників економічного потенціалу країни є наявність природних ресурсів, котрі можна розглядати з позицій природно-географічного і економічного середовищ МЕВ одночасно. В економічному плані більш цікавим є не факт наявності того чи іншого ресурсу, а факт ефективності та факт можливостей його використання. Наприклад, Україна має порівняно великі поклади нафти, але спроможна видобути тільки до 15 відсотків, а на решту не має ні потужностей, ні технологій. У той же час нафта, яку вже здобуто, використовується також не найкращим чином. Тому наша країна, будучи достатньо багатою на енергетичні ресурси, є одним з найбільших боржників за імпорт цих самих ресурсів. 
Стан наукових досліджень, розвиток засобів виробництва, техніки і технологій залишають помітний відбиток на розвитку міжнародних економічних відносин, на структурі експортно-імпортних угод. Розвинені країни, як правило, експортують продукцію переробної промисловості, а країни, де технології та засоби виробництва знаходяться на низькому рівні розвитку, експортують частіше сировину, а в кращому випадку – напівфабрикати. 
Неабиякий вплив на МЕВ справляє демографічна ситуація в різних країнах. У країнах з великою густотою населення, як правило, є багато зайвої дешевої робочої с, а в країнах, де густота населення незначна, завжди не вистачає дешевих робочих рук, але там є достатньо кваліфікованих кадрів. Це й призводить до виникнення й розгортання такого процесу, як міжнародна трудова міграція. Розглядаючи даний процес, слід брати до уваги й рівень еквівалентної оплати кваліфікованої праці. Якщо у якійсь з країн висококваліфіковані спеціалісти не отримують відповідно високих доходів за свою складну працю, то відбувається так званий процес «відтоку мізків». З іншого боку, заохочення інтелектуальної праці призводить до зростання інтелектуального потенціалу країни, що дає їй певні переваги на світовому ринку, оскільки країна з найновішими ідеями, знаннями, технологіями спроможна виготовляти більше нового, якіснішого продукту з найменшими витратами. Там же, де є високий інтелектуальний потенціал, завжди краще складаються справи з розвитком комунікацій, з системами збереження і швидкої передачі інформації, там краще розвинені транспортні мережі та засоби, що прискорює розвиток як національного виробництва, так і зовнішньоекономічної діяльності. 
Сприяє розвитку зовнішньоекономічної діяльності, а відповідно й усіх міжнародних економічних відносин, розбудована на сучасному рівні фінансово-кредитна система країни. Особливо важливо, щоб така система була досить багатою на кошти і змогла обслуговувати найбагатші фірми світу. 
Не менш важливими елементами економічного середовища МЕВ є рівень доходів і рівень споживання у тій чи іншій країні. Чим вищий у країні рівень доходів, тим більше продукції й за вищими цінами буде придбано населенням. Така обставина завжди є привабливою для іноземних фірм. 
Загалом до економічного середовища МЕВ можна віднести стан розвитку економічного потенціалу країн і стан інтегрованості держав у світове господарство. Великий вплив на МЕВ здійснює оптимальність розвитку народногосподарських структур і експортного потенціалу. Крім наведених, до основних факторів посилення економічної взаємозалежності країн слід віднести: 
міжнародну спеціалізацію економічної діяльності країн; 
спільність економічних інтересів країн (рівень життя, оптимальність виробництва, збереження ресурсів тощо); 
глобальні проблеми людства.