Фіскальна політика

У повному занепаді виявилась державна інвестиційна політика. У 2009 році таке поняття, як розвиток, було фактично забуте. Фінансування капітальних видатків було здійснено в обсязі 8732,8 млн. грн., що майже в 3 рази менше ніж у 2008 році. У структурі видаткової частини державного бюджету частка капітальних видатків зменшилася до 4,08%. Темп приросту порівняно з 2008 роком склав -65,89 %. В тому числі видаток на придбання основного капіталу становить 2864,5 млн. грн., темп приросту якого склав      -59,77 % порівняно з 2008 роком.

У 2009 році для забезпечення виплати  допомоги сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, інвалідам з дитинства  та дітям-інвалідам і тимчасової державної допомоги дітям спрямовано 16,6 млрд. грн., що повністю відповідає обсягу відповідних фінансових зобов’язань місцевих бюджетів за зазначеними видатками. Видатки на грошове забезпечення військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу у 2009 році збільшено, порівняно з 2008 роком, у середньому на 13,7%.

Касові видатки Державного бюджету  України за 2010 рік виконані в обсязі 266729,0 млн. грн., що на 52452,80 млн. грн. (на 24,48%) більше аналогічного показника 2009 року, та на 10,47% більше ніж у 2008 році. Рівень виконання річного плану, затвердженого Верховною Радою України на 2010 рік, становив 98,6% порівняно із 88,4% у 2009 році.

Структура поточних видатків за 2010 рік  наведена на рис 2.8.

Рис. 2.8. Структура поточних видатків за 2010 рік

За економічною класифікацією статей видатків найбільш значне зростання у 2010 році порівняно з 2009 роком зафіксоване за: видатками на поточні трансферти населенню – на 37,58% до 65480,90 млн. грн., що пов’язано із пріоритетною увагою нового Уряду до розвитку регіонів. Стосовно видатків на оплату праці працівників бюджетних установ, вони склали 34813,50 млн. грн. (13,05% видатків Державного бюджету), що на 13,23% більше ніж у 2009 році, порівняно з 2008 роком вони збільшились на 5,72%.  Нарахування на заробітну плату складають 10 927,40 млн. грн. (4,10% видатків Державного бюджету), що на 12,23% більше ніж у 2009 році. Видатки на оплату комунальних послуг та енергоносіїв порівняно з минулим роком підвищились на 26,84% до 3228,5 млн. грн., що пов’язано зі зростання цін на енергоносії через невигідні газові угоди, підписані попереднім Урядом. Видатки на медикаменти та перев'язувальні матеріали становлять 1 525,80 млн. грн. (0,57% видатків Державного бюджету). Видатки на продукти харчування порівняно з минулим роком зросли на 13,16% і склали 1 795,20 млн. грн.

Капітальні видатки у 2010 році збільшились майже вдвічі порівняно з 2009 роком - до 15 434,60 млн. грн., але зменшились порівняно з 2008 роком на 39,71%. Збільшення видатків у 2010 році пояснюється політикою нового Уряду щодо переходу до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку та значною мірою пов’язано із надолуженням відставання від графіка підготовки до Євро-2012.

Отже, основними статтями видатків Державного бюджету є поточні  видатки, частка яких коливається в  межах 89-96% протягом 2008-2010 рр. В структурі поточних видатків за досліджуваний період переважають поточні трансферти населенню. Динаміка та структура видатків Державного бюджету за 2008-2010 рр. наведена на рис. 2.9.

Рис. 2.9. Динаміка та структура видатків Державного бюджету

за 2008-2010 рр.

Щодо динаміки, у 2009 році внаслідок  кризових явищ в реальному секторі  та в цілому в економіці, спостерігається  зменшення суми видатків Державного бюджету та всіх їх складових. В 2010 році видатки бюджету зросли на 24,48% порівняно з 2009 роком та на 10,47 % порівняно з 2008 роком.

Відповідно до закону України «Про державний бюджет України на 2011 рік», витрати Державного бюджету на 2011 р. заплановані на рівні 321 млрд. 948 млн. 850,3 тис. грн. За січень-лютий 2011 року видатки склали 40488,40 млн. грн. Поточні видатки склали 39824,40 млн. грн. (98,36% видатків Державного бюджету). В тому числі видатки на оплату праці працівників бюджетних установ було використано 5948,9 млн. грн. (14,69% видатків Державного бюджету). Нарахування на заробітну плату склали 1830,30 млн. грн.(4,52% видатків Державного бюджету), які порівняно з відповідним періодом минулого року зменшились на 56,77%. Видатки на поточні трансферти населенню зменшились на 19,91% згідно відповідного періоду 2010 року та склали 10075,20 млн. грн. (Додаток Ж).

Капітальні видатки за січень-лютий 2011 року зменшились на 12,53% порівняно з відповідним періодом минулого року та склали 664,0 млн. грн. (1,74% видатків Державного бюджету). В тому числі видатки на придбання основного капіталу склали 128,50 млн. грн., що майже в 3 рази менше ніж у 2010 році.

Основу видатків Державного бюджету складають поточні видатки, частка яких коливається від 89-96% протягом 2008-2010 років. Спостерігається загальна динаміка збільшення поточних видатків, вийнятком є 2009 рік, коли видатки зменшились на 4,78% порівняно з 2008 роком,  що зумовлено кризою в економіці країни. В 2010 році порівняно з 2009 видатки зросли на 22,26%, порівняно з 2008 роком на 16,42%. Стосовно капітальних видатків у період 2008-2010 років вони коливались на рівні 5-10%.

У 2009 році спостерігається зниження капітальних видатків на 65,89% порівняно з 2008 роком. У 2010 році спостерігається збільшення капітальних видатків на 76,74% порівняно з 2009 роком, але зменшення на 39,71% порівняно з 2008 роком.

2.3. Шляхи вдосконалення формування фіскальної політики України

Фінансова криза, що охопила економіку  провідних країн світу, зачепила й Україну. Сподівання на те, що порівняно  низький рівень нашої інтегрованості у світові фінансові ринки може слугувати своєрідним амортизатором, буфером щодо розвитку негативних процесів, не виправдалися. Зараз гостро стоїть питання протидії їм, інакше країні в черговий раз доведеться сплатити надвисоку соціальну ціну за порятунок національного господарства. Провідна роль у реалізації необхідних заходів належить державі. А оскільки криза за своєю природою кваліфікується як фінансова, то саме фінансові інструменти економічної політики уряду й мають бути максимально задіяні, і насамперед фіскальні важелі впливу.

Передусім слід звернутися до стандартних  положень економічної теорії, що стосуються фіскальної політики, щодо яких окремі представники російської науки справедливо  зазначають: «Багато в чому розпливчасті формулювання не дають цілісного уявлення про економічну політику, ефективність якої визначається використовуваною моделлю. Єдине, що потрібно одразу ж підкреслити, не слабкість економічної теорії в наданні політичних рекомендацій». Загальні поради економістів-теоретиків (зокрема, кейнсіанського напрямку) на етапах подолання економічних криз зводяться до наступного:

проведення державою динамічної податкової політики, орієнтованої на своєчасне  реагування на зміни в економіці;

 реалізація заходів податкового  регулювання, спрямованих на створення стимулів для максимального використання факторів виробництва та умов економічного зростання;

стимулювання сукупного попиту шляхом створення умов для інвестування та збільшення державних закупівель;

 мінімізація податкового тиску  на економіку до настання фази піднесення.

Першу з наведених рекомендацій, враховуючи вітчизняні реалії, слід розглядати переважно в політичній, а не економічній  площині. Шляхом законодавчого коригування  умов справляння податків можливе забезпечення реагування на зміну економічної кон'юнктури, коректування регулюючих заходів держави відповідно до цілей і завдань розвитку. У цьому контексті парламентська криза й фактична недієздатність Верховної Ради унеможливлюють реалізацію зазначеного та сприяють поглибленню фінансової кризи. А можливі урядові кроки на рівні домовленостей із найбільшими компаніями (наприклад, про першочерговість чи інші специфічні умови відшкодування ПДВ) породжують сумнів у легітимності таких рішень (оскільки більшість питань, про які йдеться, мають регулюватися законодавчо).

Що ж до задіяння важелів податкового  регулювання і стимулювання, то в  сукупності вони є потужним інструментом впливу на динаміку соціально-економічного розвитку суспільства, завдяки чому теоретично можуть застосовуватися  будь-які їх комбінації. При цьому слід пам'ятати, що інтереси суспільства й держави в окремих питаннях чи на певних етапах можуть як збігатися, так і дещо різнитися. Те, що формально держава мала б відображати інтереси суспільства, зовсім не означає відсутності відхилень на практиці. Держава у своєму функціонуванні, як правило, представляє лише частину суспільства та проводить політику в інтересах цієї частини. Цим і пояснюється постійна нерозв’язаність проблеми меж податкових вилучень, забезпечення реалізації принципів справедливості й нейтральності, нерівномірності розподілу податковою тягаря, а також існування пролобійованих пільг та ін. Зазначене, з річних точок зору, заслуговує на певну критику, однак не може бути подолане у кінцевому варіанті – й це слід визнати. Вітчизняний досвід використання податків як регуляторного засобу не лише не позбавлений цієї одіозної риси, а й примножує її негативні прояви. Вони до певної міри проглядалися практично в усіх рішеннях, що реалізовувалися через зміну ставок оподаткування різними податками, запроваджені різного роду пільгових механізмів окремих податків, преференційних територіальних зон, пільгових підсистем оподаткування, дерегулюючих заходів тощо [13].

Враховуючи викладене, можна сказати, що в Україні існує потреба  у прийнятті остаточних рішень одночасно за декількома напрямами.

По-перше, з огляду на досвід попередніх років виникає сумнів стосовно доцільності  застосування в майбутньому списання й реструктуризації податкової заборгованості. Основним їх негативним наслідком було порушення принципів справедливості в оподаткуванні, що призвело до отримання необґрунтованих конкурентних переваг одних господарюючих суб’єктів над іншими. При цьому головні економічні проблеми залишилися нерозв’язаними.

По-друге, влада має визначитися  із ключовими напрямками використання податкових пільг. Так, зниження ставок податку на прибуток підприємств для окремих галузей та розширення складу валових витрат для них, як і запровадження пільг із ПДВ, дали деяке зростання рентабельності, приріст обсягів випуску продукції. Однак технологічного оновлення процесу виробництва не відбулося. Зокрема, з початком фінансової кризи знову в тяжкому становищі опинилася вітчизняна металургія, яка ще кілька років тому отримувала значні податкові пільги. А сьогодні ми бачимо, що падіння цін на її продукцію на світових ринках стало нокаутуючим ударом через застарілість технології, яка унеможливлює зниження витратності. Тобто підприємства не вкладали заощаджені на пільговому оподаткуванні кошти в технологічне оновлення виробництва, а спрямовували їх переважно на фінансування поточної діяльності та інші потреби. Цільового призначення податкових пільг та цільового використання коштів, отриманих внаслідок користування ними, не було забезпечено, зокрема, через недосконалість національного податкового законодавства та слабкість системи податковою адміністрування.

Отже, постає питання: яким чином забезпечити  податкове регулювання та стимулювання економічної активності у країні? Основні методи й інструментарій їх реалізації вироблені практикою (в тому числі світовою) та не потребують суттєвих змін, утім, можна вести дискусію щодо об'єктів і сфер їх застосування. Треба переорієнтувати вектор податкового регулювання і стимулювання з виробничо-бізнесової спрямованості на соціальну. Зміна умов оподаткування населення — ось головний напрям податкової політики української держави на найближчу перспективу. Вона має передбачати заходи, що стимулюватимуть зростання доходів населення та платоспроможний попит.

Одним зі шляхів реалізації зазначеного є використання важеля зміщення податкового тягаря на багатих платників. Справедливіший розподіл доходів спричинить зростання споживчого потенціалу немаєтних мас, що через додатковий попит заохочуватиме виробника ринковими стимулами. Необхідно термінове запровадження неоподатковуваного мінімуму, сімейних податкових знижок і прогресивної шкали ставок податку з доходів фізичних осіб, розширення переліку витрат, що включаються до податкового кредиту, та лібералізації умов їх урахування, введення податку на нерухоме майно.

«Фіскальне вивільнення» ринкових сил попиту можливе також на основі модернізації податку на додану вартість. І тут треба зауважити, що шлях нарощування його пільгового механізму є хибним і неефективним. Пільги з цього податку, як правило, не доходять до справжнього платника, яким є виключно кінцевий споживач, а не продавець продукції (як технічно визначає законодавство). Проте європейський досвід засвідчує обґрунтованість і доцільність використання диференційованих ставок ПДВ. Запровадження знижених ставок, принаймні щодо товарів першої потреби, неодноразово обґрунтовувалося вітчизняними науковцями та може бути доведене до практичної реалізації [35].

Запропоновані заходи податкового  стимулювання потенційно здатні вплинути на виробництво товарів народного споживання. Поза увагою залишаються інші галузі, серед яких уже згадувана металургія, ряд видів машинобудування тощо. Для цих галузей, враховуючи неефективність податкових важелів (про що йшлося вище), доцільно застосувати інший напрям фіскальної політики — державні витрати. Вони можуть здійснюватися як у формі власне витрат на утримання держави та реалізацію ЇЇ функцій, так і у формі додаткових державних закупівель товарів і послуг.

В умовах фінансової кризи потрібно обережно здійснювати витрати на соціальні програми (зокрема, стосовно виплати допомоги громадянам). Хоча вони теж стимулюють сукупний ринковий попит, надмірне захоплення ними призводить у кінцевому підсумку до зменшення зацікавленості частини населення в підвищенні власного життєвого рівня, зниження економічної активності окремих індивідів, що згубно впливає на рівень виробництва у країні. Пряма підтримка населення, хоч і вельми популярна, має бути обмежена в обсягах на рівні мінімальної достатності. Визначення рівня соціальних видатків — надзвичайно важливе завдання для будь-якого суспільства. Розвинуті країни світу мають високі стандарти соціального забезпечення й відповідний рівень видатків на соціальні потреби. Україна також розуміє необхідність збільшення видатків соціального характеру, що, безумовно, актуально з огляду на рівень і якість життя населення. Водночас слід враховувати можливості бюджету щодо здійснення таких заходів на середньо- й довгострокову перспективу. Незважаючи на різні позиції щодо рівня видатків соціального спрямування, не викликає сумнівів те, що, по-перше, високий рівень соціального забезпечення населення не можливий у бідній країні, тому єдиною передумовою його підвищення є реалізація стратегії прискореного економічного зростання; по-друге, спрямованість державної політики на реалізацію стратегії прискореного економічного зростання не виключає збереження наявного рівня соціальної підтримки й навіть її збільшення за умов оптимізації структури соціальних видатків щодо забезпечення їх пріоритетного спрямування на розвиток людини. Соціальні видатки не слід розглядати в числі стимулів розвитку економіки чи антикризових засобів, а навпаки, їх нарощування можливе лише за умови поступального економічного розвитку.